Коли у 1885 році помер батько, а через три роки була продана рідна Морбакка, Сельма ще рішучіше взялася до написання книги, щоб врятувати те, що залишилося яскравим спогадом її дитинства. 1890 року вона взяла участь у конкурсі на найцікавіший твір, що був оголошений газетою «Ідун», і отримала першу премію за п’ять розділів «Саги про Єсту Берлінґа». Тепер письменниця мала можливість сповна зануритися у роботу: наступні п’ять місяців у друзів в провінції Седерманланд вона закінчує свій перший роман, одну із найвідоміших книг XIX століття.
Але все ж таки справжню славу Лаґерлеф принесла інша книжка, яка відкрила всьому світові один великий секрет: вчитися потрібно граючи, а шкільні підручники мають бути надзвичайно цікавими для дітей, захоплювати і викликати бажання вчитися. У 1901 році Спілка народних учителів Швеції звернулася до Сельми Лаґерлеф з пропозицією написати підручник з географії.
Подібні книги вже існували в інших країнах. Своєрідним путівником Голландією була повість американки Мері Мейп Додж «Ханс Брінкер, або Срібні ковзани» (1865), у Фінляндії найвідоміший казкар Сакаріас Топеліус видав «Книгу про нашу країну» (1875), де поряд зі статтями про Фінляндію і про її народ містилися різні казки та вірші, і ця книжка стала дуже популярною. Але хто за таке міг взятися у Швеції? Звичайно, передусім педагог, а з іншого боку – людина, що має літературний талант. Альфред Далін, керівник Спілки вчителів народних шкіл Швеції, запропонував написати таку книгу Сельмі Лаґерлеф разом з іншими літераторами, обробивши частково вже зібраний етнографічний і фольклорний матеріал.
Втілюючи свій задум, письменниця згадувала Мауглі Кіплінга і хлопчика Пера – героя повісті знаменитого шведського письменника Августа Стринберга «Мандрівка Щасливця Пера», що зустрічався з птахами і тваринами, які розмовляють, і казку «Невідомий рай» Рихарда Густафсона, де хлопчик Сконе літав з птахами всією Швецією; її надихав мотив мандрівки з пташиною зграєю з нарису «По Швеції» Г. К. Андерсена, а також французький епос «Роман про Лиса».
Письменниця відмовилася від співавторства, попросивши лише надати матеріали з етнографії, географії, ботаніки, орнітології, фольклористики, історії та зоології: «Якщо я вже беруся за якусь роботу, то маю відчувати всю міру власної відповідальності за неї. Аби книга вийшла такою, якою хочеться мені, здається, я мушу пустити в хід усю свою вигадку і всю свою майстерність. Хочеться робити те, що до душі, що диктує моя фантазія». Звичайно, не можна написати книгу з географії рідної країни, лише сидячи вдома за столом, тому письменниця, перш за все, сама здійснила мандрівку, запитуючи себе: що саме має знати дитина? І відповідь знайшлася: «Перше, що мають знати малюки, це – їх власна країна!»
Коли Сельма Лаґерлеф починала працювати над «Чудесною мандрівкою Нільса Хольгерсона з дикими гусьми по Швеції», вона сподівалася, що ця книжка стане однією з найкращих у її творчості, але такий грандіозний успіх виявився для неї повною несподіванкою. «Адже це ми – письменники – маємо видумати щось нове, чи не так? Адже для іншого ми не створені», – говорила вона. Підручник-казка унікальний тим, що, розповідаючи про казкове перетворення звичайного неслухняного хлопчика на крихітну людину, що мандрує Швецією, сидячи на гусаку, письменниця в той же час навчає географії, пробуджуючи у шведських школярів патріотичні почуття. Датській перекладачці своєї книги – Елізабет Грундтвиг – Сельма Лаґерлеф пояснювала: «Ви ж розумієте, що це не звичайний підручник, це – опис мандрівки Швецією, але мандрівники – дикі гуси, а готелі – дикі болота і трясовини безлюдних пусток; усі пригоди мандрівників розігруються серед лисиць, лелек і журавлів».
Кожної осені ми спостерігаємо за тим, як дикі гуси відлітають у вирій, але нічого не знаємо, як вони летять, які перешкоди долають. Разом із Нільсом ми летимо над бурхливим морем і, не маючи змоги долати сильний буремний вітер, на відміну від інших пташок, що не вміють плавати, з дикими гусьми гойдаємося на хвилях. Але й це може бути небезпечним: не можна заснути на хвилях і потрібно стерегтися тюленів, які чатують між крижин.
Ви читаєте казку, але поступово починаєте вірити, що таке могло бути насправді в реальному житті: послідовність днів мандрівки, перебіг подій, описи справжніх географічних місць Швеції, її архітектури та пейзажів, тварин і пташок, які живуть за тими самими законами взаємодопомоги і добра, розуміння і співчуття, що і люди, так само відбувається боротьба світла і темряви.
Згадаймо, як під час великого свята птахів та звірів, побачивши лиса Смірре, друга воронів-розбійників, з мертвим горобцем в зубах, звірі вчинили йому самосуд, і покаранням йому стало вигнання, а це означало назавжди кинути друзів, батьківщину, рідні місця і позбутися кінчика вуха, який найстарший лис відкусив Смірре як вигнанцю.
Поступово захоплива мандрівка Нільса перетворюється на дослідження навколишнього світу, він з інтересом спостерігає за світом природи, життям гусей, ворон, білок, лисиць, лосів, метеликів, собак, вужів, ведмедів… І ми поступово відкриваємо для себе нові сторінки зі світу пташок і тварин: «Ніколи в житті не бачив Нільс стільки птахів відразу. Тут були чорно-білі казарки, і зозулясті качки, і крохалі, і кулики, і кайри, і гагари. Вони кричали, ґелґотали, цвірінькали, щебетали, свистіли на всі голоси. Вони перегукувалися, перемовлялися, старі знайомі вітали один одного, а новачки раз у раз запитували:
– Чи скоро ми прилетимо?»
У книгу ввійшли розповіді про птахів і тварин, які були почуті автором у різні періоди життя: так, історія про гусака Мартіна була відома ще з дитинства у Морбацці. Сама письменниця визнавала, що природа завжди була найкращим джерелом її натхнення.
– Нільса Хольгерсона можна розглядати з багатьох точок зору і читати по-різному, – говорив шведський дослідник Нільс Афцеліус. – В першу чергу, – це мандрівка з захопливими пригодами, ціль якої – повідомити відомості про Швецію, її тваринний і рослинний світ, її історію і культуру дітям дев’яти років. Одночасно це – історія виховання і розвитку.
У першу ж годину, як Нільс був зачарований, він вперше в житті подумав про відчуття інших людей – горе батька з матір’ю, і побачивши, що білий домашній гусак Мартін збирається полетіти, намагається втримати його. Вже у польоті Нільс вперше замислюється над своїм подальшим життям. І його духовний розвиток починається з вияву доброти по відношенню до тварин і пташок, з турботи про Мартіна – його єдиної надії. Поки що залишаючись самим собою – капосником, ледарем і гулякою, який радіє польоту, що звільнює його від занять у школі, – він робить багато добрих справ: рятує білку Сірле, приносить їй маленького білченя, який випав із гнізда, за допомогою сопілки звільняє старовинний Глімінгенський замок від сірих пацюків, допомагає ворону Фумле-Друмле відкрити глечик, рятує лелек від пацюків… Робити добро, рятувати тих, хто його оточуює, стає для Нільса настільки природнім, що наприкінці книги заради Мартіна він готовий назавжди залишитися гномоподібним.
Добру, співчуттю, потребі протистояти злу і ненависті навчають маленького героя всі, хто зустрічається на його шляху. Здається, що сама Сельма Лаґерлеф, наче добра чарівниця, перетворилася на доброго вчителя і друга Акку з Кебнекайсе:
«– Ти й тепер нікого не маєш боятися, – сказала Акка. – Але остерігатися повинен багатьох. Будь завжди напоготові. У лісі стережися лисиці та куниці. На березі озера пам’ятай про видру. В горіховому гаю уникай кібця. Вночі ховайся від сови, вдень не потрапляй на очі орлу та яструбові. Якщо ти йдеш по густій траві, ступай обережно і прислухайся, чи не повзе поблизу змія. Якщо з тобою заговорить сорока, не довіряй їй, – сорока завжди обмане».