А ото вже Господь і каже до Сатанаїла:
– Тепер, – каже, – Сатанаїле, тілько б посвятити землю. Але нехай вона собі росте, а ми відпочиньмо.
– А добре, Боже! – каже Сатанаїл.
І лягли вони спочивати. Господь спить, а Сатанаїл і думає утопити Бога, щоб землю забрати. І ото підняв його та й біжить до моря. Спершу на полудень – біжить та й біжить, а моря нема, вдарився на північ – і там не видати, побивався на всі штири часті світа – нігде нема моря: звісно, земля уже так розрослася, що в самеє небо уперла краями, та й де вже там теє море! Бачить він, що нічого не вдіє, – несе Бога на те саме місце, та й сам коло него лягає.
Полежав трохи та й будить Бога:
– Вставай, – каже, – Боже, землю святити.
А Бог йому й каже:
– Не журись, Сатанаїле! Земля моя свячена! Освятив я її сеї ночі на всі штири боки!
Звідки пішли гори
Як Бог творив світ, то на самий перед сотворив небо. А потому ангелів, а потому звізди на небі, а потому місяць. Але звізди не світили. І наказав Бог ангелам, жеби звізди були світлі. А найстаршому, найбільшому ангелові сказав:
– На тобі грудку глини, іди на місяць і вержеш (кинеш) її там, бо там ще землі нема. З тої грудки буде земля. А як будеш метати, то скажеш: «Рости і множися на Божу славу». І там будуть церкви, і будуть люде мені пісню співати.
А він собі подумав, той ангел: «Що, все на Божу славу, а на мою нічого?» І повідає:
– Рости і множися на мою славу, а не на Божу.
А з того нічого не було, не виросла на місяці земля.
Приходить Господь Бог та й питає його:
– Метав-ис?
– Метав-им. На мою славу. А воно нічого не виросло.
Сотворитель світу каже:
– Все, теперка підемо оба метати. На тобі грудку глини, і я беру грудку глини. Я буду метати, і то буде на мою славу. А ти говори: «На Божу славу».
А він собі подумав: «Я не вержу. Але не маю де сховати, бо не маю одежі. Вержу собі в рот, під язик», – думає він, і заховав грудку під язиком.
А Господь метав і говорив:
– Множися і рости! Де є глина, там най росте.
І зачала глина рости ангелові в роті. А він, ангел, зачав випльовувати її. І наплював гір по всьому світу… Там, де глина впала, зробилися гори, а з слини – каміння. Тому такі гори суть на світі. Де є гори, то все той ангел наплював.
Як було створено чоловіка
Чоловіка, кажуть, виліпив Господь з глини і дав йому зовсім свою святую постать, на біду тілько зоставалась іще жменя глини. Де її подіти? Господь і приліпив межи ногами, а з тої жмені і зробилось грішнеє тіло та й згубило чоловіка. Бо якби не воно, любенько жив би собі Адам у раю, – а то ні!
Прожив день та й засумувався: сказано, надійшла грішная думка. Але Господь все-таки не хоче дати йому жінки: «Лучче, – думає собі, – дам я йому приятеля, приятель все-таки лучче, як жінка». Ото й говорить до чоловіка:
– Не сумуй, Адаме! Стане, чого хочеш! Вмочи в росу мізинний палець та й стріпни перед собою, – то й приятель буде! Гляди ж тілько, – Господь каже, – не тріпай позад себе!
А Адам – чи забувся, чи що: вмочив цілу руку та як стріпне навідворіт! Так і з’явилось п’ять чортяків. Глянув Адам – та в ноги! А чортяки давай пазури вмочати та тріпати позад себе. То такого ж то їх намножилось, що аж небо тріщало.
Поглянув Господь, якого лиха наробив Адам, та й наказав своїм ангелам усіх чортів із неба позганяти. То як посипались із неба тії чорти, то де которий Бога спом’янув, то там і остався: которий на небі – на небі зостався, которий на землі – на землі остався, а которий у повітрі – у повітрі зостався.
Але все чорти чортами. Ті, що на землі, підтинають чоловіка. Ті, що під небом, дрочаться з Богом, за то їх Господь побиває своїм громом. Буває так, що чорт сховається часами за християнина, то Господь і християнина убиває громом, але за то йому гріхи відпускає, а часами чорт ховається в землю, то громова стріла і в землі його побиває, але через сім літ громова стріла виходить із землі, і кажуть, що вона помагає від кольки. А ті чортяки, що на самім небі, ті каждого вечора світять на небі свої смолянії свічки, але ангели ходять з мечами та й зганяють їх із неба. І летить чорт із неба, як ясна пасмужка, і скілько раз християнин скаже «амінь» – на стілько сажнів він залітає в землю, а як часами ніхто не скаже, то він по землі так і розіллється смолою.
Як було створено жінку
Ото Господь ізнов приходить до Адама та й каже:
– А що, Адаме? Либонь, тобі жінки треба?
Адам поглянув, тілько облизався.
– Та вже нічого з тобою робити, – каже Господь, – треба тобі й жінку дати!
І наслав на нього сон, виламав у него лівеє ребро, а з того ребра і сталася жінка. І не натішився Адам, як побачив жінку, але живо переконався, що де чорт не може, там бабу пішле. Там десь у раю були такі яблука, що Бог заказав їх їсти. Жінка як заглянула, то й причепилася до чоловіка:
– Дай та дай!
Адам і каже, що не можна, а вона:
– То так ти мене, – каже, – любиш, що жалієш і яблучка для мене!
Адам і каже:
– Їж уже, коли хочеш, тілько хоч мене до гріха не доводь!
Але де вже жінка та до чого не доведе! Як із’їла сама, так і зачала припрошати чоловіка. Що вже він не відмовлявся, але мусив скоритися! Ото вже їсть і чоловік. Тілько що ковтає, аж надходить Господь! Так теє яблуко в горлі й осталось, – і тепер воно на горлі у всякого чоловіка.
Подивився Господь і зараз дає Адамові лопату і жменю насіння та й каже до него:
– Отак, Адаме: не хотів-єсь шануватись, так тепер кровавим потом іди дороблятися хліба!
Та й вигнав його із раю аж на саму землю.
Як з’явилася коняка
Ото засіяв Адам, запрігся в борону та й волочить. І так-то йому тяжко тую борону тягнути, а чорт іззаду сидить на бороні та й сміється…
І поглянув Господь та й каже до свого ангела:
– Бачиш, – каже, – того чорта на Адамовій бороні?
– Бачу, – каже.
– Піди ж, – каже, – та зроби з того чорта коняку для Адама!
Ото ангел і пішов, та як закинув на чорта оброть, то так з него і сталася коняка. Тогді ангел і каже до Адама:
– Розпрягайся, чоловіче, та запрягай коня! Господь дає тобі худобину!
Ото з тої коняки і почалися наші коні.
Смерть
Жиє собі Адам. Ото вже його Господь і діточками поблагословив, така-то йому втіха та радість, що, здається, вічно хотів би жити, а до того ще й здоров’я йому служило. Ото й говорить Адам до Бога:
– Боже, Боже! Не умру я, бо я сильний чоловік!
– Сильний ти, сильний, – говорить йому Бог, – а все-таки умерти мусиш! Заболить у тебе голова, защемлять руки, заломить тобі ноги, і ти таки умреш.
Не вірив Адам, поки був молодий, а прийшла пора – мусив повірити. Розболілась голова, розщемілись кості, – сказано, у старого. Бачить Адам, що недалеко до смерті, та й каже до свого сина:
– Сину, – каже, – сину! Піди, – каже, – до раю та принеси мені звідти золотого яблучка, бо отеє вже находить на мене остатня година!
Пішов син до раю, але замість яблучка приніс тілько прута, яким Бог Адама виганяв із раю. Адам і казав зробити з него три обручі і положити на голову. Але де вже від смерті та що поможе! Воно-то голова ніби й перестала боліти, а вмерти все-таки вмер. І як умер він із тими обручами, так його з ними і поховали, і ото з тих обручів і виросло три дерева – кипарис, кедрина і треблаженне древо.
Потоп
Одного часу задумав Господь затопити землю і витопити всіх людей, які тілько були, та й каже до їдного святого чоловіка:
– Роби ти, – каже, – корабель, святий чоловіче, бо я хочу землю затопити!..
От той чоловік і зачав робити корабель: теше стовпи, пилить дошки, – сказано, щоб усе до міри було. А чорт, як на збитки, прийде уночі та й усю його працю переробить не до міри: там надрубає, там надпилить, там переструже, так що ані способу разом поскладати. А чоловік бідний нічого й не знає: все теше та й теше, а тих і не зміряє…
Аж Господь ізнов говорить до него:
– Складай, праведниче, корабель! Взавтра потоп буде!
Ото і кидає він тесати та пилити, зачинає складати… Але що візьме – усе не до міри: то тонке, а то коротке… Що тут робити у світі Божому? А взавтра потоп! Заламав він руки та й стоїть над дошками. А Бог йому і говорить з неба:
– Не журися, чоловіче мій! Що довше, те стули, і буде коротке, а що коротке – натягни, то й буде довге, та кінчай живо корабель, бо узавтра потоп!