Всего за 115 руб. Купить полную версию
Коли ж позліталися усі птахи, то не виявилося крука, і птахи два дні без їжі сиділи та чекали на нього. Врешті третього дня крук прилетів і пояснив, що літав світами, роззираючись, чого більше – гір чи долин.
– І чого ж більше? – поцікавився Кук.
– Долин.
– Брешеш, має бути порівну.
– Долин більше, бо я і ту гору за долину рахую, де вода стоїть.
Кук відпустив птахів на пошуки харчів і звелів зібратися наступного дня. Але і наступного дня не з’явився крук, а прилетів аж на третій і сказав, що рахував, якого дерева більше – сухого чи зеленого.
– І якого більше? – спитав Кук.
– Сухого.
– Брешеш, – не повірив Кук. – Має бути порівну.
– Але я рахував за сухе і те, в якого бодай одна гілка засохла.
І знову Кук відпустив птахів на пошуки харчів та звелів їм зібратися завтра. І знову крук пропав, чекали його два дні, доки він не прилетів і не сказав, що цього разу рахував чоловіків і жінок.
– І кого ж було більше? – спитав Кук.
– Жінок.
– Брешеш! – заперечив Кук.
– Жінок більше, – стояв на своєму крук. – Бо я і того чоловіка за жінку рахую, котрий своєї жінки слухається.
Тільки зараз Кук зрозумів свою помилку і відпустив птаство.
Але так сталося, що птахи довідалися про наміри Кука і вирішили вибрати нового царя, а старого вбити. Убити Кука зголосився Сокіл, але при одній умові – що Кука хтось виманить на дерево.
І тут виявилося, що Кук жив у норі під горою, на вершині якої ріс розлогий дуб, але Кук дуже рідко злітав на дерева. Птахи попросили Зозулю, щоб вона виманила його. Але Зозуля саме сиділа на яйцях і не могла відлучитися. Птахи обіцяли висидіти яйця за неї. Якби ж то вони здогадувалися, що їм це доведеться робити вічно!
Отже, Зозуля підлетіла до нори та почала дрочитися з Куком.
– Куку! Куку!
Кук розсердився, виліз із нори, а вона шуг на дуба. Кук знову сховався в нору. Так вона його зачіпала доти, доки він таки не помчався за нею навздогін і не злетів на дуба. У ту ж мить кинувся на нього каменем Сокіл та забив його.
Кук упав з дерева, і хоч лежав непорушно, але птахи боялися підступити ближче. Тоді підлетіла Зозуля і стала кукати, але Кук не відзивався. Врешті вона сіла біля нього і засміялася:
– Хи-хи!.. Куку по Куку!
Птахи вибрали королем Сокола. А Зозулині яйця відтоді мусять висиджувати інші птахи.
Страхопуд
На Закарпатті, біля гори Петрос, жив у глибокій норі Страхопуд.
Це велетенське чудовисько було подібним водночас і до людини, і до звірини. Голову мав людську, але величезну, як у здоровенного вола. А писок – як у ведмедя, а тіло заросле шерстю. Ходило страховище і на чотирьох, і на двох ногах.
Страхопуд любив вилазити зі своєї нори, спускатися до села, сісти на ґруні й спостерігати за людьми. Коли ж він голоднів, то так ревів, що земля дрижала, дерева тремтіли і листя сипалося. Від страху люди втікали, ховалися, щоб їх страховище не бачило.
А Страхопуд ревів і ревів:
– Я голо-о-о-ден!
І мусили люди щоп’ятої доби віддавати йому якусь худобу; аж ось настав такий час, що худоби забракло – вже все пожер Страхопуд. І тоді до нього пішло двоє дітей-близнюків, хлопчик і дівчинка. І поки дівчинка, зійшовши на одну гору, відвертала Стра-хопудову увагу, хлопчик з другої гори розстріляв його з лука. В останньому передсмертному пориві потвора досягла дівчинку і вбила.
Люди спалили потвору, а гори на честь дітей назвали Петрос і Близниця.
Морські люди
Коли переводив Мойсей народ єврейський через Чермне (Червоне) море, під час утечі євреїв з Єгипту, Бог звелів йому махнути на воду рукою. Мойсей махнув – і води розійшлися в обидва боки, звільняючи рівну дорогу на протилежний берег. Щойно тільки євреї вийшли з дна моря, як наспіли «фараони» (тобто єгиптяни) і собі кинулися бігти дном моря. Як уже вони були посередині, Бог прорік до Мойсея: «Махни рукою на море!» Мойсей махнув. Води зімкнулися, і від «фараонів» не лишилося й сліду.
Люди фараонові перетворилися на риб з головами людськими. І коні, і зброя перетворилися на риб, і на рибах з коней шерсть кінська, і шкура на них завтовшки з палець.
Півриби-півжінки, що живуть у морі, називаються мемозина-ми. Вони мають великі перса і чудове волосся, вродливі й наділені знадливим голосом, дуже гарно співають та так, що море затихає і не хвилює, а люди можуть заслухатися навіки. Їм приписують створення всіх відомих у народі пісень і казок. Склавши нову пісню, вони записують її на камені і кидають на берег. Там само розповідається про моряка, що був очевидцем саме такого випадку: «Оце, – каже, – п’ють горілку бурлаки, а на камінь дивляться. П’ють і дивляться, а потім давай співать бурлацьких…»
По суботах, коли зазвичай грає море, на поверхню його випливають «морські люди» й починають співати різних пісень, а чумаки стоять у цей час на березі й навчаються від них, а потім розвозять всюди по містах і селах.
Часто траплялося, що мемозини своїм співом присипляли цілі кораблі – геть уся корабельна залога поринала в глибокий сон, і тоді вони перекидали корабель або виводили на скелі й кидали напризволяще. Відігнати їх вдавалося тільки гарматними пострілами.
Бог для них і їжу особливу призначив. Чоловіки-фараони інколи виходять на берег і марширують закуті в залізо, а зброя їхня аж ряхтить від сонця.
Морські люди з нетерпінням чекають, коли настане кінець світу. Під час шторму вони вистрибують з води і, переслідуючи корабель, весь час питають:
– Чи скоро настане кінець світу?
Бувалі морці на те відповідають:
– Вчора світ скінчився! Вчора!
Впіймати Морську людину дуже важко, бо вона здатна перерізати хвостом будь-яку сіть. Одного такого були впіймали і три дні тримали у шаплику. Він сидів, скулившись і витріщивши очі, та коли врешті випустили його в море, він почав стрибати й плескати в долоні.
Святий Юрій та бідний вовк
Вув собі бідний вовк, що трохи не здох з голоду: ніде нічого не піймає. От і пішов до святого Юрія, котрий звірами порядкує, просити їжі. Приходить до нього та приставився таким бідним, таким бідним, ще гірше, ніж був.
– Святий Юрію, – каже, – милостивий, дай чого їсти, бо пропаду з голоду.
– А чого тобі їсти?
– Чого дай, то дай.
– Отам на луках пасеться попова кобила, вона ніяк не підбіжить, оту й з’їж.
От вовк мерщій від святого – трюх-трюх – так біжить! Та до кобили:
– Здорова була, кобило. Казав святий Юрій, щоб я тебе з’їв.
– Що ж ти таке, що ти мене будеш їсти?
– Вовк! – каже.
– Та брешеш, – собака.
– Їй-богу, – каже, – вовк.
– Ну, коли ж ти вовк, то з чого ж ти починатимеш мене їсти?
– А з голови.
– Е, вовчику, – каже, – вовчику. Коли вже ти наважився мене з’їсти, то починай з хвоста. Поки доїси до середини, – а я все буду пастись, – та й доситішаю. Тоді ти й закусиш ситеньким.
– Чи так, то й так, – каже вовк.
Та зараз до хвоста. Як потягне за хвіст. А кобила як вихоне задом, як дасть копитами в пику… Вовк не знає вже, чи на сім, чи на тім світі. А кобила як дремене – аж курява встала. От вовк сидить собі та й думає: «Чи я не дурний, чи я не скажений, чому було не хватати за горло?!»
От він знов потяг до святого Юрія просити їжі.
– Святий Юрію, – каже, – милостивий. Дай хоч трохи попоїсти, а то опухну з голоду.
– Хіба, – каже святий Юрій, – тобі кобили мало?
Вовк лається:
– Хай, – каже, – з неї шкуру живцем на гамани злуплять. Не то не наївся, а мало пики не розбила…
– Ну, коли так, – каже святий Юрій, – то піди отам над яром такий ситий баран пасеться, то ти його й з’їж.
Пішов вовк. Баран пасеться над яром.
– Здоров, баране.
– Здоров.
– Казав святий Юрій, щоб я тебе з’їв.
– А що ти таке, що їстимеш мене?
– Вовк, – каже.
– Та брешеш, – собака.
– Ні, їй-богу, – каже, – вовк.
– А коли ж ти вовк, то як ти мене їстимеш?
– Як їстиму? З голови почну, та й увесь мій – не як.
– Е, вовчику, – каже, – вовчику. Коли вже наважив мене з’їсти, то стань краще он там над яром і рот роззяв, а я сам так туди й ускочу.
– Ставаймо, – каже вовк.
От став він якраз над кручею – така круча! Роззявив рот, так тая паща аж зяє: от би проковтнув. А баран як розженеться, як вчистить у лоб! Вовк – беркиць у яр… Добре наївся. Сів тоді сердега та й плаче: