– Можемо заздрити цим створінням, – мовив Мирон Костецький. – Вулик я назвав би ідеалом суспільного порядку, в ньому панує абсолютна дисципліна. Усі працюють, усі зайняті, кожен знає своє місце, кожен виконує свою функцію: чистильниця чистить комірки, годувальниця годує матку, приймальниця приймає нектар, сторожі стережуть вхід, а льотна бджола носить мед. І ніхто не протестує проти порядку: ким ти вродився, тим і будь. А людина хоче влади, вивищення, хоче панувати над слабшим.
Мирон підвівся, вийняв з кишені срібний портсигар, клацнув, покришка відскочила, він узяв цигарку і, тримаючи її між двома пальцями в підведеній руці, розглядався за сірниками, мовби ждав, що хтось йому їх подасть, мовби вивіряв, чи сказані ним тільки що слова можуть стосуватися і його. Роман спостерігав цю Миронову позу, в ній було щось від гордовитості й зверхності, і він подумав, що для виявлення характеру людини досить незначного жесту.
Василина метнулася до печі, зрозумівши, чого Миронові треба, взяла з припічка коробку сірників і подала йому, він кивнув злегка головою, запалив, глибоко затягнувся і, видихаючи дим разом із словами, заговорив не про силу, в якій щойно на крихітку впевнився, а зовсім про маловажне, яке його й не повинно б цікавити:
– Я читав колись книжку про бджіл, не пам’ятаю автора…
– Моріс Метерлінк, «Життя бджіл», – підказав Роман.
– Можливо… Я не намагаюся запам’ятовувати авторів, щоб не засмічувати пам’яті, для мене важлива інформація… Так ось, якби кожна людина знала своє місце в суспільстві, не було б на світі воєн. Бджоли не воюють! – Він засміявся і раптом стих, втямивши, що сміх з нинішнім днем несумісний.
– Але вони й не мислять, – вставив Роман.
– Хіба бджолам від цього погано?
– Ти ж їх ставиш за зразок суспільного порядку. А людина все-таки думає…
Мирон сів і погасив у дерев’яній попільничці цигарку. його дбайливо виголене підборіддя випнулося вперед, Роман відзначив про себе, що й цей елемент міміки слугує йому для складання власної ціни; Миронові ж згадався вранішній потужний гул небесних машин, який і досі звучав у його свідомості й розбуджував приспане роками відчуття своєї сили; сила та моцувалася, завдавала душі незнаного досі щему, заперечувала досьогоднішнє пасивне скніння, бажала вивільнитися, і йому самому було дивно, що це почалося в той момент, коли він збагнув, що у світі стався страшний катаклізм.
– Думка людини про себе не завжди співмірна з її вартістю, – відказав.
– Чим же ти вимірюєш вартість людини? – спитав Страус.
Мирон не зразу відповів. Йому згадалося все його нефортунне життя, від якого ждав і сподівався багато: він бачив колись себе на вершечку суспільної драбини, повного знань, наділеного владою, оточеного заслуженою повагою, а зупинився на нижніх щаблях і далі не пішов навіть тоді, коли національна приналежність уже не заважала йти; пропала працездатність, її вбило знеохочення, праця для Мирона втратила сенс, бо верхній щабель виднівся незмірно далеко у високості; вільний час забирали риболовля, преферанс та вино, і для того, щоб виповзти з безсилля й ситого самовдоволення, потрібен був хіба що сильний струс. Він нині стався. Мирон ще не знав, що саме принесе йому той струс, але нещадний звук металу в небі підказав йому, що тепер він може без труду пострибати вгору по щаблях, якщо повірить, що і в ньому живе така ж рвійна й безоглядна сила, або ж упаде на дно, коли не увірує, а звідти вже не буде вороття.
– Силою, – відповів нарешті на Страусове питання.
– Але ж є і зла сила.
– Кожна сила доцільна.
– Якщо так, то й війна доцільна…
– А певне! – вигукнув Мирон і стих, злякавшись своїх слів. – Ну, я не стверджую категорично, вона ж і мені загрожує… Але кожна війна – це випробування сил і утвердження сильнішого. Закон природи… «Я крокую через тисячі трупів, тому що повинен. У мене нема ні совісті, ні жалю, як у природи…»
– Фрідріх Ніцше, «Так мовив Заратустра», – промовив Роман.
– Я просив би сьогодні не цитувати Ніцше! – Страус підніс до підборіддя тремтячий кулак.
– Так, Ніцше, – Мирон не звернув уваги на зауваження Страуса. – Він проповідував культ сили, правда? Ой, Богдане… Не примушуй себе бути у всьому гуманним. Ніби не знаєш, що влади всяк хоче, тільки не кожному вона дається. Співак примушує любити себе і сміятися або ридати і страждати – він ввергає тебе в залежність, рабство і стає, порівняно з тобою, надлюдиною. Письменник пише твір для того, щоб підкорити читача, і коли він добрий письменник, то й підкоряє. Кожен хоче бути сильним. Жінка долає красою. Ми ж добре пам’ятаємо…
– Замовкни! – перебив його Роман.
– Більше не буду, – театрально вдарився в груди Мирон. – Хоча чому б і не згадати її нині, адже й зустрілись ми тут для того, щоб згадати… Не хочеш – не треба. Я хотів лише підтвердити: кожен когось підкоряє…
Зарицький згадав три чинники, які визначили його життя. Перед очима постали образ Жінки, краса якої не зблякла і в труні, постать Письменника – зсутуленого, старого, з темними трагічними очима, творчість якого назавжди підкорила його страшною правдою, і збережена в пам’яті моторошна тінь загайпільського селянина, котрого повісили мадярські карателі за Першої світової війни…
– Ти маєш рацію, Мироне, – мовив. – Тільки один скоряє красою, інший – мистецтвом, а ще хтось – зашморгом… Це різні речі. А тому я не хотів би, щоб ми нині згадували Ніцше.
– Саме й пора, – промовив Роман і пильно глянув на Страуса. – Поки прийдуть розпорядження, нам варто з’ясувати, що ж, власне, сталося сьогодні і звідки воно взялося.
– Краще розпишемо пульку, – змахнув рукою Мирон. – Усе з’ясується й без нас, і то досить швидко. «Як не заб’є тебе гостра куля, то копитом, замість кулі, вб’є кобила», – доспівав пісеньку і взяв з підвіконня колоду карт.
– А я піду виймати верші з-під кашиці! – схопився з-за столу Василько, знудьгувавшись від розмов старших.
Тоді схопилася й Василина. Вона оббігла стіл, пригорнула хлопчика до себе, затуляючи його білу голівку шальоновою хусткою і крізь здавлений конвульсивний плач прошепотіла:
– Не пущу… Ой, не пущу! Не меш туди вже більше бігати. Та й що робити… Та й що робити…
Від стримуваного плачу Василини війнуло зловістям. Якби вона заголосила, залементувала, могли б на неї і прикрикнути, бо для розпачу не було ще ніяких причин, а це тихе примовляння над білою голівкою хлопчика посилило тривожне передчуття лиха, яке вранці лише дало про себе знати й заховалося, затаїлося, і ніхто не відає, яких воно в цю мить набирає форм там, де йому дана воля. Здавлене ридання Василини зробило ту невідомість відчутною – густою, липкою, її треба було проглянути або ж абстрагуватися від неї, а тому Роман і Богдан вдоволено сприйняли нехитрі дотепи Мирона, які розвіювали гнітючість: Костецький перемішував карти, примовляючи банальне й старе мов світ:
– Василино, заберіть зі столу музику. І скатертину теж. Жінка й обрус – найперші вороги преферансу… По скільки? По п’ять копійок, як завжди. Починаймо, а хто буде підглядати, той дістане канделябром. І побільше куріть: від тютюну партнер дуріє.
Поки Мирон роздавав карти, Роман думав про аналогію між бджолиним вуликом і суспільством. «Справді, подібність є, тільки Мирон зумисне, мабуть, обминув один факт: не силою, чужою чи власного, визначається місце бджоли у вулику, а працею. Щоб стати льотною, бджола мусить пройти всі види служби, а тоді працює найінтенсивніше, хоча й без жодної користі для себе, бо того меду, що приносить, вона вже їсти не буде – помре за вуликом… Ні, колеґо, вартість людини визначається не силою, а працею. Погано знаєш Метерлінка. Він не випадково, полишивши на якийсь час філософію і п’єси, писав про бджіл. Це теж філософія, і ще й яка: праця для праці, праця як творчість, праця над удосконаленням духовної сутності, праця як захист проти грубої сили, праця упокореного для свого майбутнього визволення. Ось що…»