Перед каміном, повернувшись обличчям до полум’я, стоїть імператор Сиґізмунд. Він сказав своє слово і жде.
Посередині залу в м’якому фотелі – король Яґайло. Червонолиций, довгоносий, у киреї з бобровим коміром. У руці булава із сталевих листів. З лисуватої голови спадають на потилицю сиві завитки, тонкі уста стиснуті. З правого боку біля нього стоїть молодий, сорокалітній краківський єпископ – некоронований король Польщі. Погляд його холодний, обличчя важке, щоки обтягують униз жорстокі кути губ. Усі знають, що за Яґайла говоритиме його alter ego12 – Збіґнев Олесницький, який колись урятував королеві життя під Ґрюнвальдом.
Сиґізмунд жде Яґайлового слова. Йому потрібні полки польського короля. Йому потрібно відділити Вітовта від Яґайла литовською короною, щоб вони разом не відібрали в нього Прагу.
Вітовт прагне корони відтоді, як йому напророкував її трефніс Генне. Бо ж чи не блюзнірством видається зверхність простакуватого польського короля над витонченим дипломатом і знавцем вшеляких мов та письмен – великим князем Литви? І чи прийме Вітовтові кості литовська земля, якщо після його смерті посяде Вільно син Яґайла – за кондицією Городельської унії 1413 року?
Яґайло останнім часом нічого сам не вирішує – він здався на розум Олесницького.
Монархи мовчать.
– Король повинен мати голову волоську, серце французьке, руки польські, ноги іспанські, – заторохтів блазень, припадаючи до колін Вітовта, він спонукає володарів до розмови.
Заговорив Вітовт.
– Ми, Яґайле, порадились з нашими вірними панами радою, і постанова наша така: я прийму корону від ревного католика імператора Сиґізмунда, аби Литовське велике князівство уміцнити і в спадок нащадкам передати королівство – силою і просторами рівне королівству Польському. Дві корони не ослаблять, а зміцнять нашу унію.
– Дві корони, навіщо дві корони? – пролебедів Яґайло. – Я віддам тобі свою і впущу тебе на Вавель… Навіщо нам друга корона? – король безпорадно повернув голову до Олесницького.
– Панове, – погляд краківського єпископа вп’явся у пожовкле обличчя Вітовта, – чи не зволите послухати притчу, яка сплила мені на думку, коли великий князь Литви згадав про дві корони… Було це в Данії чи у Свеїв. Якийсь лицар закохався у королеву, за що його осліпили розпеченим мечем. Прийшов він до архієпископа просити зцілення. Той сказав: «Побудуй три монастирі і сім костелів». У великому старанні лицар збудував тридцять монастирів і сімдесят костелів, проте залишився далі темним. Нещасний лицар почав дорікати архієпископові, що той його обманув. «Ти піддався гордині, – мовив екзарх. – Зруйнуй те, чого я не велів тобі будувати, і прозрієш».
– Ой цуп, штири баби – один зуб! – покотився з реготом по долівці Генне.
Вітовт підвівся, спираючись обома руками на поруччя крісла, і застиг, згорблений, усе ще не вірячи, що його посмів так тяжко образити краківський єпископ.
– Ваша священність, чи не могли б ви мені пояснити… – проговорив тремтячими губами великий князь, позираючи то на Олесницького, то на Яґайла, який, здавалося, дрімав у фотелі.
– Можу, – відказав холоднокровно Олесницький, жоден м’яз не здригнувся на кам’яному обличчі. – Литовський князь піддався гордині і надто не в пору. Ми з’їхалися сюди, щоб об’єднатися перед загрозою Туреччини. Ми з’їхалися сюди, щоб об’єднатися проти схизми, яку розпалив у себе імператор Сиґізмунд, давши чехам мученика Гуса – як знамено. Вітовт же плекає розкольницьку мету… Повіжте нам, ваша світлосте, – звернувся єпископ до імператора, – навіщо ви пропонуєте корону великому князеві Литви?
– Я вже сказав, – повернув від каміна голову імператор. – Щоб не дати поєднатися чеським і руським схизматам. Коронований Римом Вітовт матиме змогу власноручно, без краківського посередництва, приборкати православну церкву на Волині, Чернігівщині, Київщині, як це зробив Яґайло в Галичині.
– Ні, – мовив Олесницький, – ви прагнете роз’єднати польсько-литовські сили. Ви ж, великий князю, у своєму засліпленні і марнославстві, самі цього не відаючи, розпалюєте коромолу русинську. Та коромола вже знайшла собі ватажка, він сидить тут, у замку, а ім’я йому – Свидриґайло. Ви примирилися з ним, а він за вашою спиною трактує з українними боярами й князями, які ще марять славою колишнього Галицько-Волинського князівства. Ви хочете з допомогою Свидриґайла створити литовське католицьке королівство на зразок польського, а його вірний поплічник Федір Острозький разом з вождем гуситів Прокопом Лисим увірвалися на Шльонськ, зруйнували на Ясній Горі, що біля Ченстохови, монастир Павлинів і осквернили чудотворний образ Марії. Ви ще не знаєте про це?
– Горе, горе! – залементував блазень. – Молода шляхтянка без коханця, старе хутро без вошей, старий жид без багатства, Польща без матки боскої Ченстоховської! Горе, горе!
– Цить! – прикрикнув Вітовт на Генне і звівся на весь зріст. – Ваше преосвященство, я не владний над тими, хто покинув мій край. І не на мені лежить вина за Ченстохову. У Флоренції бунт ремісників придушили флорентійські гранди, у Франції жакерію розгромили загони дофіна Карла. Ви ж з королем посилайте своє військо на Шльонськ, адже про це і просить вас імператор. А в Литві я сам знайду силу приборкати коромолу. І Свидриґайла – теж, якщо б він посмів виступити проти мене. А треба вам моєї допомоги – шліть послів у Вільно. Я закриваю конґрес, на якому мене ображено: своєю притчею ви дали мені зрозуміти, що ні я, ні мій народ не вільні… Ваша світлосте, – повернувся князь до Сиґізмунда, – я не міняю рішення і ждатиму корони у своїй столиці.
– Клятвопорушник… – вимовив Яґайло, розплющивши маленькі очиці.
Свидриґайло дізнається про це пізніше. А тепер він підвівся з дубового стільчика, одягнувся у кубрак і попрямував до світлиці. Дверник доповів: прибули русинські бояри.
У світлиці дубовий незастелений стіл прогинався під вагою дзбанків з винами, полумисків з м’ясивом і підливами, пахло шафраном і гвоздикою, тертим хроном і цибулею.
Князі й бояри – у передсінні їх роздягнули з шуб і шапок слуги – стояли у легкому поклоні. Свидриґайло відсунув з грюкотом стілець, що стояв йому на заваді, швидким кроком підійшов до гостей і теж кивнув головою, якусь мить стояв, приглядаючись до облич своїх сподвижників, ніби оцінюючи здольність кожного.
Слуги в темно-фіолетових каптанах, підперезаних жовтими поясами, збилися гуртом, готові стати за спинами вельмож, як тільки ті сядуть за стіл; Свидриґайло махнув до них рукою, щоб вийшли в сіни, а одвірному наказав стати за дверима.
– До столу, панове! – запросив гостей і сам сів на чільному місці.
Туровський князь Олександр Ніс, товстий, тісно обтягнутий атласним жупаном, і вдвічі молодший за нього князь Василь Острозький, прозваний Красним, сіли праворуч, як найближчі приятелі Свидриґайла, – обидва вони супроводжували його колись з Крем’янця до Констанци; по другий кінець столу, навпроти господаря, примостився старий боярин Михайло Юрша, державець Луцького замку; ліворуч посідали князь Семен Гольшанський – у кірасі й налікотниках, наче прийшов на поле бою, а не на бенкет, і староста Олеського замку Івашко ПреслужичРогатинський.
Свидриґайло ще раз обвів поглядом гостей і зупинився на пещеному безбородому обличчі князя Гольшанського, з роду Ґедиміновичів, наче вагався починати розмову в його присутності.
Гольшанський відчув вагання Свидриґайла і, відсунувши убік високий кухоль, наче той заважав йому бачити князя, сказав:
– Стародубський князь Жиґмонт Кейстутович, брат Вітовта, з причини хворості не прибув до Луцька, я тільки що звідти. Але він обіцяє тобі підтримку, княже.