Всего за 99.9 руб. Купить полную версию
Через цю останню непутящу звичку й спостигла врешті Тобі та згуба, яку я передрік йому. Така манера поводитися з літами все дужче вкорінювалася, і, ставши дорослим, він слова не міг вимовити без свого «закладаюсь».
Не те щоб він закладався справді, ні, зайвого наговорювати не буду. То в нього просто була така примовка, і ніякого значення він у неї не вкладав. Просто додавав слівце для більшої виразності, цілком невинно, аби закруглити фразу. Коли він казав «закладаюсь на те й на те», ніхто й гадки не мав приймати той заклад; але я однаково вважав, що мій обов’язок – спиняти його. Звичка ця була непристойна, і я так йому й казав. Вона була вульгарна, так я його переконував. Її не схвалюють у порядному товаристві – я казав це, і то була чиста правда. Її заборонено постановою Конгресу – кажучи це, я й на думці не мав брехати. Я обурювався – та марно. Я протестував – на вітер. Я просив його – він усміхався. Я благав – він сміявся. Я вичитував йому – він шкірив зуби. Я погрожував – він лаявся. Я стусав його – він кликав поліцію. Я смикав його за ніс – він закладався з чортом на власну голову, що більше я на таке не наважусь.
Бідність була ще одною вадою, яку прикрий фізичний ґандж Достоббісової матері прищепив її синові. Він був огидно вбогий, і, мабуть, саме тому його постійні пропозиції закластись рідко виражалися в якихось грошових сумах. Чи варто казати, що ніколи не чув із його вуст такого виразу: «Закладаюсь на долар». Звичайно він казав: «Закладаюсь на що хочете», – а в найкритичніших випадках: «Закладаюся з чортом на власну голову».
Ця остання формула, здавалося, подобалась йому найдужче; можливо, тому, що вона означала найменший ризик. Адже Достоббіс зробився надзвичайно скупим. Якби який чорт погодився на цей заклад, Тобі програв би небагато, бо голова в нього була невелика.
Але це мої власні міркування, і я не певен, чи маю право приписувати їх йому. Та хай там як, а вищезгадані слова лунали з його вуст щодень частіше, хоч як непристойно давати в заклад свою голову замість банкнотів, але схиблений розум мого приятеля неспроможен був цього зрозуміти. Зрештою він облишив усі інші форми закладу і цілком перейшов на одну: «Закладаюся з чортом на власну голову», – і то так уперто і віддано, що це мене й дивувало, й дратувало. Мене завжди дратує те, чого я не можу з’ясувати. Загадки змушують людину думати, а це шкодить здоров’ю. Правду кажучи, в самому вигляді, з яким містер Достоббіс вимовляв свою непристойну формулу – в манері виголошувати її, – було щось таке, що спочатку інтригувало мене, а потім почало гнітити: щось таке, що, не знаходячи в цю хвилину відповіднішого слова, дозвольте мені назвати чудернацьким; містер Кольридж, певне, назвав би його містичним, містер Кант – пантеїстичним, містер Карлейль – химеристичним, а містер Емерсон – суперказуїстичним. І воно почало мені не подобатись. Душа містера Достоббіса опинилась у небезпечному становищі. Я вирішив пустити в хід усю свою красномовність, аби врятувати її. Я заприсягся прислужитись йому, як святий Патрік у одній ірландській хроніці нібито прислужився жабі – «пробудив у ній почуття реальності», каже хроніка. І негайно взявся до діла. Я ще раз почав переконувати його, зібравши всю свою снагу й красномовність для останньої спроби.
Коли я докінчив своє казання, містер Достоббіс повівся вкрай двозначно. Якусь хвилину він мовчав, тільки допитливо дивився мені в обличчя.
Потім нахилив голову набік і звів брови аж на лоба. Потім розвів руки долонями вперед і здвигнув плечима. Потім покліпав правим оком. Потім зробив те саме лівим. Потім дуже щільно заплющив обидва ока. Потім розплющив їх так широко, аж я по-справжньому злякався, що з цього вийде. А потім, притиснувши великим пальцем носа, визнав за доречне виконати рештою пальців якийсь рух, що його важко описати. Нарешті, сплівши руки на грудях, він зласкавився на відповідь.
Я можу пригадати тільки головні тези його мови. Що він, мовляв, був би дуже вдячний мені, якби я припнув язика. Ніякі мої поради йому не потрібні. Йому огидні мої інсинуації. Він уже не дитина й сам може подбати про себе. Невже я думаю, що він і досі маленький Достоббіс? Може, я йому не подобаюсь як людина? Може, я хотів образити його? Чи я не дурень? І чи знає моя матінка, що я не сиджу вдома? Це він питає, сподіваючись, що я не збрешу, і він зможе повестися згідно з моєю відповіддю. І ще раз він наполегливо спитав, чи знає моя мати, що я не вдома. Тоді сказав: моє збентеження мене виказує, і він ладен закластися з чортом на власну голову, що вона не знає.
Містер Достоббіс не став чекати, поки я відповім. Він крутнувся на підборах і вийшов із украй несолідною поквапністю, зоставивши мене самого. Я навіть зрадів. Бо він прикро вразив мене. Я навіть розсердився. Я навіть міг би спіймати його на слові завдяки тому образливому для мене закладові. Я міг би виграти для Ворога роду людського маленьку голівку містера Достоббіса: річ-бо в тому, що моя матуся дуже добре знала про мою тимчасову відсутність удома. Але «Khoda shefa midêhed» – «небеса дають полегкість», як висловлюються мусульмани, коли їм наступити на пальці.
Мене ображено тоді, коли я виконував свій обов’язок, і я мужньо стерпів образу. Одначе тепер мені здавалося, що я зробив для цього нікчемного суб’єкта все, чого лишень можна вимагати від мене, тож я вирішив більш не турбувати його своїми порадами, а полишити його на власний розум і сумління. Та хоч я відтоді й утримувався давати йому поради, але зовсім зректись його товариства не міг. Я навіть ладен був ставитись поблажливо до деяких менш неприємних нахилів його; а бувало, навіть хвалив декотрі з його лихих жартиків, як ото епікурейці хвалять гірчицю – зі слізьми на очах, так бо смутили мене його злостиві балачки.
Одного дня ми прогулювалися вдвох, пліч-о-пліч, і дійшли до річки. На річці був місток, і ми вирішили перейти по ньому. Міст був критий, для захисту від непогоди, і в критому ході з нечисленними вікнами було досить темно, аж моторошно. Коли ми ввійшли туди, різкий перехід від сонячного сяйва надворі до півмороку тяжко пригнітив мене. А сердезі Достоббісові хоч би що – він тільки сказав: «Закладаюся з чортом на власну голову, що ти скис».
А він чогось був у надзвичайно доброму настрої. Він був такий жвавий, що в мене зродились бозна-які лихі підозри. Цілком можливо, що він заслаб на трансценденталізм. Правда, я не досить обізнаний на діагностиці цієї недуги, щоб твердити категорично; і, на жаль, при тому не було нікого з моїх приятелів із «Щоденника». І все ж я повірив у це, бо мого друга очевидячки посів дух якогось похмурого блазенства, що примушував його клеїти з себе дурня.
Він весь час то вихилявся всім тілом, то підстрибував, обминаючи все, що траплялося на дорозі, то вигукував, то шепотів якісь гучні слова й тихі слівця, хоч вираз обличчя його весь час лишався поважний чи навіть суворий. Я не знав, що мені робити – чи стусонути його, чи пожаліти. Врешті, пройшовши майже весь міст, ми зупинилися перед досить високим турнікетом. Я спокійно пройшов його, штовхнувши раменом, як звичайно. Але містерові Достоббісу такий спосіб не підходив. Він захотів перестрибнути через турнікет і сказав, що й обкрутнеться в повітрі. Щиро кажучи, я не повірив, що він на це спроможеться. Найкращим майстром таких стрибків із крутінням був мій приятель містер Карлайль, але й він би був тут нічого не втнув, тому я був певен, що нічого не вийде і в Тобі Достоббіса. Тому я почав доводити йому, що він просто хвалько і не зможе цього зробити. Згодом я гірко пошкодував за своїми словами – бо він зразу ж запропонував закластися з чортом на власну голову, що таки зможе.