Всего за 99.9 руб. Купить полную версию
А жителі Ретлборо були такої високої думки про мудрість і розважність «Старого Чарлі», що більшість їх схильна була погодитися з ним та не здіймати тривоги, поки «не з’ясується все саме собою», як висловився старий добряга; і я гадаю, що так би вони всі й постановили, якби не вкрай підозріле втручання небожа містера Шатлворсі, молодика досить розпусних звичаїв і взагалі поганої слави.
Цей небіж, Пенніфезер на прізвище, і слухати не хотів про те, щоб справа трохи «влежалась», а наполягав на негайних розшуках «останків замордованого». Саме до такого вислову він удався, і тоді містер Честен гостро зауважив, що це «вкрай незвичайний вислів, щоб не сказати більше». Ця заувага «Старого Чарлі» справила глибоке враження на зборисько, і частина присутніх почала допитуватись, «звідки це молодий містер Пенніфезер так ґрунтовно обізнаний з обставинами зникнення багатого дядька, що відчуває за собою право твердити прямо й недвозначно, ніби його дядька «замордовано»? Далі почалась невеличка пересварка між різними учасниками збориська, а надто між «Старим Чарлі» й містером Пенніфезером. А втім, у цьому не було нічого дивного, бо їхні взаємини останні три-чотири місяці були не дуже приязні; якось справа дійшла аж до того, що містер Пенніфезер ударив і збив з ніг дядькового приятеля за те, що той аж надто розперізувався в дядьковому домі, де жив і небіж. У цій ситуації «Старий Чарлі», кажуть, повівся із взірцевою стриманістю й християнським милосердям. Після удару він підвівся, обтрусився і навіть не пробував відплатити; тільки промурмотів щось про те, що він «при першій зручній нагоді сквитається за все», – і це був цілком природний і виправданий вияв гніву, який не важив нічого і, напевне, зразу вивітрився й забувся.
Та хай там як (власне, до того, що я хочу повідомити, ця пригода не стосується), а певне одне: що жителі Ретлборо, головним чином під впливом слів Пенніфезера, врешті постановили розсипатись по всій околиці й пошукати зниклого містера Шатлворсі. Треба сказати, що така постанова була в них і з самого початку. Тож коли вони твердо вирішили, що шукати треба, було взято за щось самозрозуміле, що їм треба розсипатись – тобто розділитись на окремі гурточки, – щоб по змозі ретельніше обшукати довколишню місцевість. Я, щоправда, забув, якими хитромудрими міркуваннями «Старий Чарлі» врешті переконав зборисько, що такий план розшуків украй нерозумний. Одначе він таки переконав їх – усіх, опріч містера Пенніфезера; і врешті постановили, що розшуки мають провести, і то якнайпильніше, якнайретельніше, всі городяни гуртом, а сам «Старий Чарлі» повів перед.
Треба сказати, що кращого провідника, ніж «Старий Чарлі», годі було й бажати: адже всі знали, що очі у нього рисячі. Та хоч він водив людей по всіляких глухих закутнях, стежками, про які ніхто в містечку й гадки не мав, і хоча розшуки тривали вдень і вночі мало не цілий тиждень, ніяких слідів містера Шатлворсі не виявлено. Правда, коли я кажу «ніяких слідів», цього не треба розуміти надто дослівно; бо деякі сліди все ж таки були. Шлях бідолахи простежили по відбитках підків (дуже своєрідних) на шляху, що вів до міста, миль зо три.
А далі слід звертав на стежку, що перетинала гайок, а тоді знов вибігала на шлях: так дорога скорочувалась на півмилі. Йдучи цією стежкою за слідами підків, шукачі врешті опинились біля якоїсь калабані з гнилою водою, майже не видної за пагінням ожини. Калабаня була праворуч від стежки, і навпроти неї відбитки підків уривались. Одначе видавалося, ніби там точилась була якась боротьба, а потім якийсь великий і важкий предмет, багато більший і важчий за людське тіло, стягнено зі стежки в калабаню. Шукачі старанно дослідили її дно, потім ще раз, але нічого не знайшли, і люди вже хотіли розійтися, зневірившись у пошуках, коли панові Честену ніби якась вища сила підказала, що треба зовсім спустити воду. Цю пропозицію зустрінуто схвальними вигуками; всі вголос дивувалися прозірливості та розумові «Старого Чарлі». А що багато городян прихопили з собою лопати, бо гадали, що трупа, можливо, доведеться відкопувати, то воду спустили без труднощів і швидко; а щойно оголилося дно, якраз посеред багнюки побачили чорну атласну жилетку, в якій майже всі присутні зразу впізнали власність містера Пенніфезера. Жилетка була подерта й поплямована кров’ю, і серед шукачів умить знайшлося кількоро таких, котрі виразно пам’ятали, що містер Пенніфезер мав її на собі того самого ранку, коли містер Шатлворсі вирядився до міста; а з другого боку, знайшлися й ладні потвердити під присягою, що містер Пенніфезер не мав її на собі ані вдень, ані ввечері тої неділі; і не знайшлося жодного, хто сказав би, що бачив цю жилетку на містері Пенніфезері після зникнення містера Шатлворсі.
Тепер справа обернулась украй небезпечно для містера Пенніфезера; він сполотнів, і всі побачили в цьому потвердження підозр, які виникли щодо нього, а коли його спитали, що скаже він сам, він не здобувся й на слово. Відтак ті нечисленні приятелі, яких він набув своїм гультяйським життям, ураз облишили його всі до одного і почали вимагати негайного арешту навіть гучніше, ніж давні й непримиренні недруги. Зате великодушність містера Честена засяяла на цьому тлі ще ясніше. Він почав палко й вельми красномовно боронити містера Пенніфезера і у своїй промові не раз нагадував про те, як сам він щиро пробачив запальному юнакові – «спадкоємцеві шановного містера Шатлворсі», – образу, яку той (тобто юнак), напевне в шалі гніву, визнав за доречне завдати йому (тобто містерові Честенові). Мовляв, він (містер Честен) вибачає йому всім щирим серцем; а сам він на думці не має випинати ті підозрілі обставини, котрі, на превеликий жаль, справді свідчать проти містера Пенніфезера. Навпаки, він (містер Честен) використає всі свої сили, всю свою, хай невелику, красномовність, аби… аби… аби… по змозі, не кривлячи душею, якось пом’якшити найгостріші моменти цієї справді надзвичайно непевної пригоди.
Містер Честен добрих півгодини промовляв у такому дусі, засвідчуючи тим свій розум і добре серце; але такі щиросерді люди рідко бувають послідовні у своїх міркуваннях: в ревному запалі прислужитися другові вони збиваються на всілякі ляпсуси, суперечності та недоречності; тож нерідко, маючи щонайкращі наміри, завдають шкоди безмірно більше, ніж користі.
Отак і сталося в нашому випадку з усією красномовністю «Старого Чарлі»: хоча він докладав усіх зусиль, аби вирятувати запідозреного, чомусь виходило так, що кожне слово з його уст, яке не мало прямої, хоча й несвідомої мети піднести промовця в очах слухачів, тільки поглиблювало вже наявну підозру щодо його підзахисного та збуджувало проти нього лють натовпу.
Одною з найфатальніших помилок, яких припустився промовець, було його нагадування про те, що підозрюваний – «спадкоємець шановного містера Шатлворсі». Самі городяни про це й не думали. Вони тільки пам’ятали певні погрози щодо позбавлення спадщини, які рік чи два перед тим висловлював дядько (а він не мав на світі жодного родича, крім небожа), і тому завжди вважали, що містерові Пенніфезерові справді не світить ніяка спадщина – таке-бо простосерде поріддя з тих жителів Ретлборо; але заувага «Старого Чарлі» зразу змусила їх задуматися про це й таким чином розкрила перед ними можливість того, що ті погрози могли бути не тільки погрозами. А з цього природним чином зразу постало питання «cui bono?» – запитання, яке ще дужче за жилетку спонукало пов’язувати жахливий злочин із особою юнака.