Едгар Аллан По
Вбивство на вулиці Морг = The murders in the rue Morgue
Вбивство на вулиці Морг
Метценгерштайн
Pestis eram vivus – moriens tua mors ero [1].
Мартін Лютер
Страхіття й фатальності гуляли по світу за всіх часів. Тож навіщо називати точно, коли саме діялось те, про що я хочу розповісти! Досить сказати, що в ті дні, про які буде мова, в Угорщині панувала тверда, хоча й прихована віра в доктрини метемпсихозу. Про самі доктрини – тобто про їхню вірогідність чи хибність – я не кажу нічого. Одначе запевняю, що наше невір’я великою мірою (як твердить Лабрюйєр про всі наші незлагоди) «vient de ne pouvoir être seulе» [2].
Проте в угорських забобонах є моменти, що межують із безглуздям. Погляди їхні – тобто угорців – дуже різняться від їхніх східних джерел. Ось приклад. «Душа, – кажуть вони (далі я зацитую слова одного проникливого й тямущого парижанина), – ne demeure qu’une seule fois dans un corps sensible: au reste – un cheval, un chien, un homme même, n’est que la ressemblance peu tangible de ces animaux» [3].
Родини Берліфітцингів і Метценгерштайнів ворогували не одне сторіччя. Ще ніколи не бувало двох таких знаменитих родин, охоплених такою смертельною ворожнечею. Коренів цієї ворожнечі, здається, слід шукати в стародавньому провіщенні: «Високе ім’я зазнає жахливого падіння, коли смертність Метценгерштайнів, ніби вершник над конем, запанує над безсмертністю Берліфітцингів».
Звичайно, в самих цих словах сенсу небагато або й зовсім нема. Але навіть тривіальніші причини – і то не дуже давно – давали поштовх до не менш визначних подій. Крім того, їхні маєтки, що межували один з одним, дуже довго конкурували в господарських справах.
Близькі сусіди рідко бувають друзями; і мешканці замку Берліфітцингів могли зі своїх високих веж дивитись прямо в вікна палацу Метценгерштайнів. Власне, не та більш ніж феодальна пишнота, яку вони могли там побачити, могла зачіпати вразливість не таких старовинних і не таких багатих Берліфітцингів. Нема нічого дивного в тому, що слова пророцтва, хоча й безглузді, могли посварити дві родини, вже схильні до сварки через кожен вияв спадкової заздрості, а потім підтримувати цю ворожнечу. Провіщення, здавалося, виражало – якщо воно взагалі щось виражало – остаточний тріумф могутнішого роду; і слабкіші, менш впливові Берліфітцинги, звісно, згадували те провіщення з запеклішою ворожістю.
Граф Вільгельм Берліфітцинг, хоча й дуже високого походження, в ту пору, про яку йдеться, був недужий, завжди сонний стариган, не примітний нічим, крім безжальної, закоренілої особистої антипатії до родини суперників – та ще такого палкого захоплення кіньми й полюванням, що ні тілесні недуги, ні похилий вік, ні кволість розуму не перешкоджали йому щодня віддаватися небезпекам мисливства.
Барон Фрідріх Метценгерштайн, навпаки, був ще не старий. Його батько, міністр Г., помер молодим. Мати, баронеса Марія, невдовзі пішла слідом. Фрідріхові тоді було вісімнадцять років. У місті вісімнадцять років – невеликий термін; але в глушині, та ще в такій розкішній глушині, як старий великопанський маєток, розмахи маятника мають глибоке значення.
Завдяки якимось незвичайним обставинам, пов’язаним із розпорядженням його батька, молодий барон після батькової смерті негайно вступив у володіння величезним багатством.
Жоден угорський вельможа ще не володів таким. Замків у нього було без ліку. Найбільший і найрозкішніший був «Палац Метценгерштайнів». Точні межі його маєтностей ніколи не були визначені; але найбільший із парків мав п’ятдесят миль в обводі.
Коли таке незрівнянне багатство успадкував такий молодий господар, та ще з добре відомою всім удачею, в товаристві не виникло великих сумнівів щодо того, як він тепер житиме й поводитиметься. І справді, за три дні спадкоємець перевершив у своїй розперезаності сподівання всіх його найпалкіших поклонників. Ганебне гультяйство, кричуща розпуста, нечувані жорстокості дуже швидко показали його тремтячим васалам, що ніяка їхня запобігливість і покора, ніякі уколи його власного сумління ніколи не дадуть їм бодай найменшої безпеки від безжальних пазурів цього Калігули в мініатюрі. На четверту ніч коло замку Берліфітцингів загорілися стайні; й одностайна думка всіх сусідів додала злочинний підпал до вже й так жахливого списку баронових паскудств і неподобств.
Але під час метушні, спричиненої цією пригодою, молодий магнат сидів неначе в глибокій задумі, самотньо, в величезній горішній залі палацу Метценгерштайнів. На розкішних, хоча й трохи вицвілих шпалерах, що похмуро звисали зі стін, були зображені примарні величні постаті тисячі вельможних предків. Ось тут – прелати, магнати церкви в пишних ризах по-дружньому сидять перед самодержцем та можновладцями, накладають вето на примхи того чи того державця, опановують словами папської зверхності бунтівничий скіпетр князя тьми.
Он там – темні високі постаті князів Метценгерштайнів на м’язистих бойових конях перестрибують через полеглих ворогів, і їхні грізні обличчя жахають найтвердіші серця; а тут, знов же, знадливі, по-лебединому граційні постаті дам минулих віків плинуть у фігурах примарного танцю під звуки уявної музики.
Та поки барон прислухався – чи вдавав, ніби прислухається, – до чимраз гучнішого гамору біля берліфітцингівських стаєнь, а може, надумував якийсь новий, іще зухваліший чин, очі його не відривались від витканого на шпалерах велетенського, неприродної масті коня, що нібито належав сарацинові, пращурові ворожого роду. Сам кінь на передньому плані тканої картини стояв нерухомо, як статуя, а позаду нього вибитий із сідла вершник його гинув від Метценгерштайнового кинджала.
Коли Фрідріх помітив, на що він несвідомо спрямував свій погляд, уста його скривила сатанинська усмішка. Але він не відвів погляду. Навпаки, він не міг зрозуміти гнітючої тривоги, що каменем придавила всі його чуття. Насилу-насилу він примирив свої незв’язні, маячні почування з певністю того, що він не спить. Що довше він дивився, то нав’язливіші були чари – і то неймовірнішим здавалося, що він зможе відірвати погляд від тих шпалерів. Але гамір надворі нараз іще погучнішав і барон раптовим зусиллям перевів свою увагу на червонясте світло, що його кидала пожежа в стайнях на вікна зали.
Але той порух був тільки миттєвий; баронів погляд машинально вернувся до стіни. Як же здивувався й жахнувся барон, побачивши, що кінь на шпалерах за ту мить повернув голову! Шия огиря, перше вигнута дугою, ніби він скорботно схилявся над безвладним тілом свого пана, тепер була витягнена прямо на барона. Очі, доти не видні, тепер мали завзятий, чисто людський вираз, вони блищали незвичайним вогнистим блиском, а відтягнені губи оголювали жахливо вискалені, ніби в людського черепа, зуби.
Приголомшений жахом, молодий магнат поточився до дверей. А коли розчинив їх, спалах червоного сяйва, ринувши в залу, відкинув чітко окреслену баронову тінь на тремтячі шпалери, і барон здригнувся, помітивши, що та тінь, коли він переступав поріг, точно збіглася з обрисами безжального переможця – вбивці сарацина Берліфітцинга.
Тікаючи від гнітючого видовища, молодий магнат вибіг надвір, на повітря. Коло парадної брами палацу він побачив трьох конюхів, що на превелику силу, ризикуючи життям, стримували велетенського вогненно-червоного огиря, який несамовито рвався з їхніх рук.
– Чий це кінь? Де ви його взяли? – спитав юнак сердитим хрипким голосом, ураз помітивши, що таємничий огир на шпалерах у залі – точна копія розлюченого коня перед його очима.