Правда, в «Житії Бориса і Гліба» Ярослав Мудрий – персонаж другого плану. Він посилає гінця до князя Гліба, аби попередити його про небезпеку: «Не йди, брате (мається на увазі те, щоб той не відходив від Смоленська, куди прибув. – П. К.), отець твій помер, а брат є вбитий від Святополка»7.
Персонажем другого плану є князь Ярослав і у згадуваному творі Іларіона Київського «Слово про Закон і Благодать». Тут він «губиться» на фоні свого батька Володимира, постаючи продовжувачем його справ:
«Вельми добрий і вірний, покірний твій син Георгій (Ярослав Мудрий у цьому місці називається своїм християнським іменем. – П. К.), якого Господь настановив наступником після тебе, наслідником твоєї влади.
Не порушує він твоїх уставів, а утверджує їх, не поменшує набутків твого благовір’я, а примножує їх, не говорить, а діє, і що не докінчене тобою – докінчує, як Соломон після Давида. А ще дім Божий Святої Премудрості поставив на святість і посвячення міста твого, яке прикрасив всілякою красою – золотом і сріблом, і камінням коштовним, і посудом священним, якими церква величається і славиться по всіх околичних країнах, бо ж іншої такої не знайдеться на всій півночі земній від сходу до заходу. І славний город твій Київ величчю як вінцем увінчав, а людей твоїх і город святий всеславний доручив скорій на поміч християнам Святій Богородиці, їй же і церкву на великих воротах спорудив на честь першого Господнього празника – Святого Благовіщення, аби благословення, яке архангел дав дівиці, було і городу сьому»8.
Хоча, як бачимо, на адресу Ярослава Мудрого тут сказано багато хороших слів, але всі його дії – це ніби відблиск великих справ Володимира, який утвердив християнську віру на Русі.
У такому ж ключі трактуються діяння Ярослава Мудрого в «Повісті минулих літ» (за Іпатіївським списком). Там спеціально звертається увага на те, що Ярослав значно посприяв християнізації руської землі: «І при нім стала віра християнська плодитися в Русі і розширятися…» Далі в цьому тексті говориться, що за часів правління цього князя з’явилися монастирі, почала зростати кількість ченців. Сам же Ярослав любив священнослужителів, церковні устави тощо. Любив і церковні книги. Наказував їх перекладати з грецької мови на слов’янську, переписувати їх9.
Таке славослів’я на адресу Ярослава є зрозумілим. Літописи, як правило, укладали люди церковні. Для них речі, які стосувалися релігійних справ, стояли на першому місці. Відповідно, християнізація Русі сприймалася цими людьми як чи не найбільша заслуга цього можновладця. Проте, попри всі Ярославові заслуги щодо християнізації, цей князь постає лише як продовжувач справ свого батька: «Бо як ото хто-небудь землю зоре, а другий засіє, а інші пожинають і їдять поживу вдосталь, – так і сей. Отець бо його Володимир землю зорав і розм’якшив, себто хрещенням просвітив, а сей великий князь Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаєм, учення приймаючи книжнеє»10.
У літописі Ярослав представлений як книжник. Він не лише «списує» книги, тобто наказує їх переписувати, але й дарує ці книги в церкви11. Хоча в літописних оповідях нерідко говориться про те, як руські князі допомагали церкві, священнослужителям, проте вказівки на книжність правителя – це не стільки правило, як виняток. Книжником був Володимир Мономах, який навіть залишив після себе твори, передусім відоме його «Поучення» своїм дітям12. Також «Галицько-Волинський літопис» говорить про книжника-філософа, князя Володимира Васильковича, котрий так само, як і Ярослав Мудрий, не лише кохався в книгах, але й організовував їхню переписку й дарував їх монастирям і церквам13.
Діяння князя Ярослава Мудрого щодо християнізації Русі не могли бути не помічені й належним чином не поціновані. І все ж такі справи не викликали захоплення літописців. Захоплення викликали інші речі – переможні битви, звитяги полководців. Можна в цьому побачити парадокс християнської свідомості (хоча, власне, не тільки християнської): декларовані вищі цінності часто сприймалися як ідеал, до якого треба рости й рости. І такі цінності нерідко ігнорувалися в життєвих реаліях. Натомість цінувалися справи конкретні, часто криваві. Тому саме життєвість, «кров» викликали зацікавленість і, як правило, «врізалися в пам’ять».
У цьому – «несправедливість історії». «У Церкві, як і в миру, – відзначав Петро Толочко, – перевагу мають не послідовні праведники, а грішники, що розкаялись і навернулися до нової істини, мученики й страстотерпці, які без спротиву й особливої користі віддали своє життя, й навіть юродиві. Ярослав не грішив і не каявся, як це було з Ольгою та Володимиром, не помер мученицькою смертю, як Борис і Гліб чи Михайло Чернігівський, але вірою і правдою служив своїй батьківщині впродовж усього життя. Коли б він не відзначився нічим іншим, крім будівництва храму Софії, то й тоді заслуговував би на вічну пам’ять нащадків»14.
Звісно, можна розмірковувати про цю «несправедливість», дошукуватися її причин. Можливо, та «несправедливість» обумовлена передусім нашими неадекватними уявленнями про історичний процес. А можливо, якимись потаємними речами, котрі приховала від нас історія. Але не будемо про це. Краще сприйматимемо «несправедливість історії» як даність.
Ярослав Мудрий став не лише героєм давньоруських творів. Він фігурує в скандинавських сагах під іменем Яріцлейва – конунга Гольмгарда, тобто правителя Новгорода. Таким він є в «Сазі про Еймунда». У цьому творі розповідається про те, що варяг Еймунд разом із воїнами був найнятий Яріцлейвом. Останній воює із конунгом Буріцлавом. У сазі Буріцлава позбавляють життя варяги, підіслані Яріцлейвом15.
Дехто з дослідників, використовуючи співзвучність імен, почав вважати, ніби під Буріцлавом розуміється князь Борис16. А раз так, то виходить, що вбивцею Бориса був Ярослав. І що він спеціально, аби приховати цей злочин, вирішив приписати вбивство князеві Святополку, який через свої злодіяння отримав прізвисько Окаянний. Насправді, вважають опоненти цих дослідників, аналіз саги не дає підстав так твердити. Тут під Буріцлавом, ймовірно, розуміється князь Святополк, який разом із польським королем Болеславом воював проти Ярослава. Творці саги, варіант якої дійшов до нас із ХІІІ ст., не особливо орієнтуючись у руських реаліях, поєднали імена союзників, у результаті чого вийшов Буріцлав17.
У «Сазі про Еймунда» Ярослав, чи то Яріцлейв, постає переважно в негативному світлі. Він, будучи скупим, постійно торгується з хоробрими вікінгами, не хоче давати їм гроші. Зрештою, ті йдуть від нього до іншого князя – Вартілава.
Ця сага також представляє Яріцлейва як не дуже розумного правителя, котрий не вміє прорахувати наперед свої кроки. Розумнішою є навіть його дружина – Інгігерда, донька шведського короля Олафа. У такому «піднятті» Інгігерди над Яріцлейвом можна побачити не лише вияв «скандинавського націоналізму». Водночас це було й приниження Яріцлейва. У ті далекі патріархальні часи жінки в плані інтелектуальному, як правило, ставилися нижче чоловіків. Тут бачимо ситуацію зовсім іншу.
«Сагу про Еймунда» варто розглядати як твір, що компрометував Ярослава Мудрого. Для норманів, які йшли на службу до київського князя, він був чужаком. І якихось сентиментів вони до нього не мали – тим паче, що той не належав до щедрих «роботодавців».
У ранньомодерні часи, коли представники українських еліт, наприклад князі Острозькі, витворюючи свої міфічні генеалогії, зверталися до давньоруського спадку, на постать Ярослава Мудрого увага майже не зверталася. Як правило, на першому плані фігурували інші князі – Володимир Святославич, Володимир Мономах й Данило Романович18. У популярній на той час «Хроніці європейської Сарматії» полонізованого італійця Олександра Гваньїні (1534/38—1614) Ярослав Мудрий згадується епізодично, переважно коли йдеться про війни короля Болеслава Хороброго з цим князем. Причому він тут представлений як антигерой, що зазнає поразок від польського можновладця19. У принципі, це зрозуміло. Адже «Хроніка…» представляла польську візію подій. І в цій візії Ярослав не мав особливих шансів постати в образі героя позитивного.