Активна зовнішньополітична діяльність царя Івана IV Васильовича (Грозного) та пов'язані з нею війни вплинули на становлення й розвиток тайнописної справи. Роком народження російської криптологічної служби можна вважати 1549 рік, коли була утворена «Посольская изба», пізніше названа «Посольським наказом», при якому працювала «цифирная» палата таємних справ. З моменту його утворення в Росії почали активно використовувати криптологічні методи в дипломатичному та військовому листуванні.
Назву «цифирної» палата одержала, можливо, за старою алфавітною системою запису чисел. Виділення цифр та й власних імен у тексті раніше робилося за допомогою «титлу», спеціального знака, який проставлявся над рядком. Шифри доводилося виділяти в повідомленні так само, як і цифри, тобто «титлувати» їх. Тому цілком зрозуміла назва шифру «цифрою», тобто текстом, що вимагає спеціального прочитання. Втім, можливо, що слово «цифирна» у назві палати була буквальним запозиченням французького слова «chiffre», що означало як шифр, так і цифру.
З кінця XVI ст. російські посли за кордоном почали отримувати шифри у вигляді таблиць заміни, які потрібно було «вытвердить гораздо памятно». У наказі царя Федора Іоановича, даному у 1589 році послу Миколі Воркачу, йому доручалося «писать письма мудрою азбукою, чтоб оприч Царского величества никто не разумел». У тій азбуці кожна буква замінювалася своїм особливим знаком.
«Подъячие Посольского приказа», що підтримували зв'язки з царськими представниками закордоном, нерідко користувалися шифрованим листуванням, яке називали «затейным письмом». Ключ до розшифрування цих послань не записувався, його заучували напам'ять. Існували різні варіанти таємного письма, але за правилами конспірації ніхто з підданих не повинен був знати усіх варіантів тайнопису.
З початком правління династії Романових (1613) зміцнюються основи феодального ладу. У 1619 році з польського полону повернувся батько царя Михайла Романова Федір, пострижений Борисом Годуновим у монахи під іменем Філарета. Він особисто займався справами «Посольського наказу» та навіть розробляв дипломатичні шифри. Шифри, що використовувались у той час, були шифрами простої заміни та перестановки.
Самі перестановки були достатньо простими. Наприклад, відкритий текст розбивався на склади, після чого в них здійснювалася перестановка букв. Так слово «УЖГОРОД» перетворювалося у слово «ЖУОГДОР».
У 1633 році патріарх Філарет написав «для своих государевых и посольских тайных дел» особливу абетку і «склад затейным письмом». Зберігся наказ російському представнику у Швеції Д. Францбекову, з якого видно, що при складанні повідомлень царю посол повинен був використовувати тайнопис. Наказ закінчувався таким чином: «Да что он, Дмитрий [Францбеков], будучи в Свее [Швеції], по сему тайному наказу о тех или иных о наших тайных делах и наших тайных вестей проведает и ему о всем писати ко государю царю и великому князе Михаилу Федоровичу всея Руси к Москве по сему государеву тайному наказу затейным закрытым письмом».
До наших часів дійшла чернетка цього наказу, у якому слово «затейным» закреслене і замінене «закрытым». Отже, можна дійти висновку, що в Росії тайнопис перетворився в один із засобів збереження державних таємниць.
Так, в інструкції російському агенту в Швеції Дмитру Андрєєву говорилося: «Лета 7143 (1653) декабря 15 день… А про те тайные дела и про затейное письмо подъячий Иван Исаков и иной никто отнюдь не ведал, и чёрные о сих тайных делах тем же затейным письмом держать у себя бережно, чтоб о тех тайных делах и про то затейное письмо оприч его, Дмитрия, подъячий Иван Исаков и иной никто однолично не проведал».
Приведемо також витяг з присяги перекладача-шифрувальника кінця XVII століття: «…ему всякие государственные дела переводить в правду, и с неприятелями государскими тайно никакими письмами не ссылаться и мимо себя ни через кого не посылать, и в Московском государстве с иноземцами о государственных делах, которые ему будут даны для перевода, ни с кем не разговаривать».
При посиленні центральної влади в роки правління царя Олексія Михайловича (1629—1676) застосування шифрів поширюється. У 1654 році цар утворив «Приказ великого государя тайных дел», яким керував особисто, а бояри до таємних справ не допускалися. Як писав Г. Котошихин, «А устроен тот Приказ при нынешнем царе, для того чтоб его царская мысль и дела исполнилися все по его хотению, а бояре б и думные люди о том ни о чем не ведали».
Головна посадова особа наказу – «тайный дьяк» – мав титул «дьяка в государевом имени», що означало право підписувати укази від імені царя. Головним завданням наказу був негласний контроль над вищими посадовими особами. «Подъячие приказа» наглядали за воєводами під час війни і посилалися з посольствами закордон: «и те подьячие над послы и над воеводами подсматривают и царю приехав сказывают: и которые послы, или воеводы, ведая в делах неисправление свое и страшась царского гневу, и они тех подьячих дарят и почитают выше их меры, чтоб они будучи при царе их послов выславляли, а худым не поносили».
Сам цар, дуже освічений для свого часу, особисто також використовував шифри і в своєму приватному листуванні. Посли і резиденти завжди забезпечувалися шифрами. Наприклад, у 1673 році резидентом у Річ Посполиту (Польща) був призначений полковник В.М.Тяпкин. По дорозі у Вільно його наздогнав царський гонець і вручив йому «знаки тайнописи и повеление царское пользоваться ими для донесений».
У державній криптології отримують розвиток і деякі інші способи тайнопису, відомі за стародавніми російськими рукописами, наприклад, такі як «мудра літорея». Цим способом, зокрема, був зашифрований текст, відлитий на великому дзвоні Саввіно-сторожевського монастиря під Звенигородом. Зашифру-вання тексту, за припущенням учених, здійснив сам цар Олексій Михайлович. Дешифрований він був філологами М.Ф.Калайдовічем, А.І.Єрмолаєвим, князем П.П.Лопухіним і ротмістром М.С.Сурідіним.
А.І.Єрмолаєв з приводу цієї обставини висловився так: «Сия надпись во многих отношениях достойна особенного внимания. Представляя нам любопытный образец русской тайнописи (стеганографии) XVII века, она доказывает, что в России в старину шифры были пригодны не для одних дипломатических переписок или для внесения в книги разных обстоятельств, которые затейливые люди того времени ухитрялись сделать непонятными для многих из своих современников, долженствовавших быть видимыми народом…»
2. Криптологія Петра Першого
Першим із російських царів, який чітко усвідомив важливість шифрування депеш і розвитку шифрувальної справи для забезпечення безпеки держави, був Петро I Великий (1672—1725). Епоха його правління характеризується посиленням Російської держави, всіх його управлінських структур, а також структур виконавчої влади. Петро І здійснив ряд найважливіших реорганізацій: організацію мануфактури, будівництво гірських і заводів зброї, розвиток торгівлі, включаючи міждержавну, створення Сенату – найвищого органу влади у справах законодавства і державного управління, створення колегій.
Активна зовнішньополітична діяльність Петра І вимагала створення постійної криптологічної служби, здатної забезпечити ефективний захист власних повідомлень і розкриття дипломатичного листування інших держав. Спочатку функції криптослужби виконував «Посольский приказ», пізніше паралельно з ним почала функціонувати «Посольская канцелярия» при Петрі.