У той же час було відкрито станцію ВЧ зв'язку у Севастополі та організовано урядовий ВЧ зв'язок на території Криму при будівництві магістральної лінії Москва-Севастополь через Харків і Запоріжжя. До 1936 року ВЧ зв'язок був встановлений з 12 адміністративними центрами СРСР, зокрема із Смоленськом і Мінськом (1932), Горьким (нині – Нижній Новгород) і Ростовом (1933), Києвом (1934), Ярославлем, Тбілісі і Севастополем (1936). А до 1937 року в мережу ВЧ зв'язку були включені 10 урядових дач Чорноморського узбережжя.
До того ж збільшення кількості периферійних станцій та числа абонентів урядового зв'язку, що ними обслуговувалися, потребувало налагодження виробництва АТС. Тому ще у 1937 році на заводі «Красная Заря» під керівництвом і за безпосередньою участю Ільїнського була розроблена перша міжміська АТС для ВЧ зв'язку на 5 абонентів і 10 каналів «МА-5» та її зменшений варіант на 3 абоненти «МА-3». У 1938 році ця апаратура, що дозволяла здійснювати автоматичне з'єднання абонентів, пройшла державні іспити, а з початку 1939 року поступила в серійне виробництво. А для станцій урядового зв'язку у тому же році була розроблена спеціальна установка – стояк буферного електроживлення, що забезпечував роботу ВЧ станцій у польових умовах і при виході з ладу джерел електроживлення загального користування.
Таким чином, протягом всього трьох років (1934—1937) був здійснений істотний стрибок у галузі розвитку вітчизняних засобів електрозв'язку, що дозволив створити передумови для впровадження на мережі урядового зв'язку каналоформуючої (ВЧ телефонування і телеграфування) та комутаційної апаратури, що відповідала б вимогам часу.
З 7 серпня 1937 року ВУЗ як 8-е відділення увійшло до складу 12-го відділу (оперативної техніки) ГУДБ, який був утворений наказом НКВС №00464. На укомплектовування цього відділу були виділені штати та особовий склад 5-го, 6-го, 7-го, 8-го і 9-го відділень 2-го відділу ГУДБ, 5-го відділення 9-го відділу ГУДБ і спецгрупи 3-го відділу ГУДБ.
З 23 вересня 1937 року ВУЗ було перейменоване у 3-е відділення 12-го відділу. З 9 червня 1938 року наказом НКВС №00378 відділ був перейменований у 2-й спецвідділ, а ВУЗ у його складі став 3-м відділенням. Його начальником став лейтенант держбезпеки Воробйов, а його помічником – лейтенант держбезпеки Ільїнський.
Спецвідділ здійснював так звану мікрофонну та телефонну роботу, проводив перлюстрацію, обслуговував урядові органи урядовим ВЧ-зв'язком, виготовляв необхідні в оперативній роботі відділів різного роду документи, вів перехоплення радіопередач закордонних станцій, виявляв нелегальні станції на території СРСР, проводив секретні виїмки. Окрім обслуговування оперативних відділів НКВС технічними засобами спостереження, 2-й відділ ГУДБ займався і проведенням науково-дослідних і експериментальних робіт у цій сфері.
20 жовтня 1938 року в результаті адміністративно-територіального ділення Далекосхідного краю були утворені Хабаровський і Приморський краї. Наказом начальника Управління НКВС СРСР по Хабаровському краю від 29 листопада 1938 року №00172 у складі спецвідділу Управління була створена група ВЧ зв'язку, до складу якої увійшло 13 осіб. Очолив підрозділ військовий технік 1-го рангу М.С.Хворостянський, що працював до цього інженером на Хабаровському телеграфі.
У 1939—1940 роках фахівці Центрального науково-дослідного інституту зв'язку і заводу «Красная Заря» розробили першу вітчизняну 12-канальну систему ВЧ телефонування по мідних ланцюгах повітряних ліній зв'язку. Впровадження цієї апаратури дозволило значно збільшити пропускну спроможність міжміських телефонних ліній. В період Вітчизняної війни ця апаратура успішно забезпечувала зв'язок на магістралі Москва – Ленінград.
Важливої віхою в розвитку урядового міжміського зв'язку як усієї радянської країни, так і України зокрема, став 1938 рік, і перш за все тому, що протягом цього року (вперше з початку розвитку ВЧ-зв'язку) Урядом СРСР було прийнято 3 постанови з однаковою назвою «Про розвиток урядового ВЧ зв'язку». Перша постанова №53/ко від 5 січня 1938 року було націлена винятково на зміцнення матеріально-технічної бази урядового зв'язку, зокрема, у ній передбачалася розробка й постачання міжміських АТС для НКЗ України. Інші постанови №454—97сс від 9 квітня і №1240—300сс від 17 листопаду 1938 року передбачали розширення мережі урядового міжміського зв'язку та налагодження роботи станцій ВЧ телефонного зв'язку на таких напрямках, як Київ – Харків, Київ – Одеса і Київ – Дніпропетровськ.
Організація нових ВЧ станцій і встановлення нових апаратів ВЧ-зв'язку проводилися тільки з санкції наркома внутрішніх справ або його першого заступника. Включення ж нових міст у мережу ВЧ зв'язку та оснащення її спеціальною технікою здійснювалося відповідно до рішень РНК СРСР.
3. Перша апаратура засекречування
Сама технологія ВЧ зв'язку без застосування апаратури засекречування могла захистити тільки від прямого прослуховування. А ось якщо до лінії ВЧ зв'язку підключити найпростіший детекторний приймач, то розмову можна було відновити в первозданному вигляді та здійснювати прослуховування. Проблема була в тому, що в інтересах урядового зв'язку використовувались лінії та канали, як правило, НКЗ, працівники якого, маючи необхідну технічну підготовленість та службовий доступ до цих ліній і каналів, могли здійснити прослуховування.
Вперше про уразливість ВЧ зв'язку написав у своєму рапорті від 8 серпня 1936 року старший технік-інженер Ільїнський на ім'я начальника ВУЗ Воробйова. Основними джерелами погроз були агентура іноземних спецслужб серед обслуговуючого персоналу та використання різних портативних і простих в обслуговуванні технічних засобів.
У документі, що був написаний у лютому 1937 року, була фраза про те, що «розмови можуть підслухуватися (і слухаються) нашими працівниками ВЧ, а їм також цілком довіряти не можна». У першому пункті «Акту комісії про перевірку технічного стану Центральної станції урядового ВЧ-зв'язку» також зазначалося: «Існуючий стан ВЧ зв'язку не гарантує таємність урядових зв'язків».
У 1938 році начальник відділення урядового ВЧ зв'язку Воробйов в одному з рапортів зазначив, що «спецзв'язок НКЗ, яким користуються абоненти Кремля, не забезпечує ніякої таємності розмов, тому що цей зв'язок надається Кремлю у відомі години і розмова членів уряду проходить через ту ж апаратуру НКЗ, що обслуговується технічним складом, який обслуговує й комерційні розмови». Тому в терміновому порядку довелося прокласти спеціальний кабель, що з'єднав станцію ВЧ зв'язку з АТС Кремля.
Таким чином, з розвитком мережі урядового міжміського зв'язку все більш актуальною ставала проблема створення власної спеціальної апаратури (згідно з термінологією того часу – оперативної техніки) для забезпечення автоматичного засекречування мовного сигналу.
Історія створення такої апаратури розпочалася ще на початку ХХ століття. Так, у 1900 році Паульсеном була запропонована «розбивка» мовного сигналу на сегменти та передача їх у зворотньому напрямку (тимчасова інверсія). У 1918 році датський інженер Тігерстедт запропонував «розбивати» мову на тимчасові сегменти і переставляти їх у часі (тимчасові перестановки). У 1920 році російський вчений Михайло Бонч-Бруєвич удосконалив тимчасову перестановку, увівши кадрову структуру перетворень (кожні «N» сегментів переставлялися по-своєму). У 1922 році англієць Хоу-Гольд запропонував застосовувати синхронну зміну несучої частоти передавача та настроювання приймача (для засекречування радіотелефонного зв'язку).