У Києві перші телефони було встановлено у 1884 році, які знаходились у ресторані «Семаден» і в магазині Попова, використовувались лише для внутрішнього зв'язку. А у 1885 році в місті розпочали створення першої телефонної станції в приміщенні поштової контори за адресою: вулиця Хрещатик, будинок №24/26.
Днем народженням київського телефонного зв'язку стало 1 квітня 1886 року, коли урочисто була відкрита перша телефонна станція міста Київ. У день відкриття станції запрацювало 60 телефонів, а до кінця року їх було вже 175, з яких 10% знаходилися у квартирах, а 55% – у торгівельних фірмах, промислових закладах і адміністративних органах. Пізніше у Києві були відкриті 5 «говорильних» пунктів, де за 25 копійок можна було придбати 3-х хвилинну розмову з будь-яким абонентом. З 1895 року плату за розмови знизили до 15 копійок.
У 1893 році було закінчене будівництво першої в Україні міжміські телефонні лінії зв'язку між Одесою та Миколаєвом довжиною у 138 кілометрів. У 1898 році під керівництвом інженера Новицького було закінчене будівництво міжміської телефонної лінії зв'язку між Петербургом і Москвою, яка функціонувала на підвішених мідних дротах. її довжина складала 618 верст. У той час вона була найдовшою в Європі. Комутатори для першої міжміської станції були закуплені в Бельгії. Аналогічні станції в наступні 20 років з'явилися в Одесі, Варшаві, Ризі й Лодзі. За забезпечення зв'язку російського імператора відповідали Управління начальника військових сполучень і Чергового генерала при Головній квартирі Його Імператорської Величності.
Основою для проектування АТС став створений російським винахідником Фрейденбергом у 1895 році предшукач і його принцип вільного шукання. Він, працюючи над автоматизацією зв'язку, прагнув знайти рішення, що би зробило АТС рентабельніше ручної станції такої ж ємності. У 1896 році Фрейденберг створив лінійний шукач на 1 тисячу ліній із загальним багаторазовим полем для групи шукачів, а потім-груповий шукач. Макет АТС останньої системи, що була названа «машинною», пройшов успішні випробування в Парижі у 1898 році. Перша така АТС була створена у 1900 році в США.
У червні 1902 року в Москві у Милютинському провулку (нині – вул. Мархлевського) було розпочате спорудження нового багатоповерхового будинку Центральної телефонної станції ємністю 60 000 номерів. У ньому брали участь шведські фахівці, що застосували досвід будівництва аналогічної станції в Стокгольмі. До 1913 року телефонний зв'язок по мідних двопроводових лініях був встановлений між Москвою та Харковом, Рязанню, Нижнім Новгородом і Костромою, між Петербургом і Ревелем, Гельсінгфорсом і між Баку та Тифлісом. Усього ж тоді функціонувало 87 міжміських телефонних ліній.
До 1917 року єдиним видом комутаторного устаткування далекого зв'язку, виробленого в Росії, були ручні «земські» комутатори російського акціонерного товариства «Еріксон». На первісному етапі розвитку телефонії вони цілком відповідали необхідним вимогам. Але зі зростанням кількості абонентів розпочалося районування телефонних мереж – встановлення станцій у кожному районі міста.
Використання так званих «ручних» станцій погано вписувалося в цей процес через ряд значних недоліків. Станції з'єднувалися за принципом «кожна з кожною», і при великій кількості районних станцій знижувалося використання устаткування міжстанційних сполучних ліній. До цього варто додати й більші витрати кабелю, а отже, і фінансові витрати.
У Києві у 1892 році нараховувалось вже 409 абонентів та 479 телефонних апаратів, а станція мала 9 комутаторів, і все це господарство обслуговувалось 37 працівниками. На кожен комутатор припадало до 200 з'єднань за добу. У 1893 році була споруджена ще одна станція на Подолі, що мала 300 номерів.
Історичною для Києва стала весна 1901 року, коли була змонтована перша телефонна каналізація. У траншею укладались циліндричні бетонні труби на 12 та 24 канали, діаметр кожного з яких був 90 міліметрів. Колодязі телефонної каналізації будувались «серйозно та надовго».
В подальші роки модернізація продовжувалась. В 1904—1912 роках ємність кабельних мереж зросла до 4000 пар, а ємність станції до 4200 номерів. Покращилась також і якість зв'язку. Але попереду виникли нові ускладнення – попит на телефонний зв'язок значно перевищував технічні можливості телефонної мережі, і вже у 1912 році всі ємності були задіяні та технічні можливості для розвитку вичерпано. На той час телефонна щільність складала 0,9 телефону на 100 киян.
Новим етапом розвитку електрозв'язку було закладення фундаменту нового приміщення Міської телефонної мережі замість старого за тією ж адресою. Сталося це 12 липня 1912 року. Слід зазначити, що ця будівля стоїть і досі та розміщується там Державна Радіокомпанія України.
Роботу з реконструкції приміщення було закінчено у жовтні 1914 року. Незабаром якість зв'язку покращилась, а попит значною мірою був забезпечений. У цьому ж році телефонна щільність уже склала 1,6 апарата на 100 мешканців Києва. Киян тоді було 261 тисяча, а телефонів в мережі – 4178.
АТС із машинним шукачем у Росії почали поширюватися тільки з 1929 року з відкриттям у Ростові-на-Дону першої АТС ємністю 6 тисяч номерів, а у 1930 році -двох АТС у Москві на 8 і 7 тисяч номерів. Побудову цих станцій здійснював Ленінградський завод «Червона зоря» за технічною та технологічною документацією шведської фірми «Еріксон».
24 червня 1934 року Київ став столицею України, та з цього моменту для розвитку українського електрозв'язку наступив новий етап – більш жвавого та інтенсивного розвитку. Саме в той час і виникло окреме підприємство – Київська міська телефонна мережа (КМТМ). Вже у липні 1934 року була введена в експлуатацію АТСДК на 900 номерів. Ця АТС безпосередньо обслуговувала урядові установи. Проектом реконструкції КМТМ передбачалось будівництво 4-х АТС та оновлення лінійно-кабельного господарства.
У жовтні 1935 року з введенням в експлуатацію АТС ємністю 10 тисяч номерів, на неї були переключені всі 6650 абонентів з ручної телефонної станції «ЦБ». Друга АТС машинної системи на 6 тисяч номерів, що знаходилась на вулиці «Хрещатик», почала працювати в 1937 році. Третя станція такого ж типу, ємністю 1500 номерів, що знаходилась на вул. Грушевського, була введена в експлуатацію в наступному році. В тому ж році запрацювала і станція на 4 тисячі номерів на вул. Нижній Вал.
У 1937 році телефонна щільність збільшилась із 1,2 після громадянської війни до 3,5 номера на 100 мешканців столиці. У кінці 1939 року ємність АТС в Києві складала 22400 номерів, магістральна кабельна мережа нараховувала 25000 пар. До 1 січня 1941 року на телефонній мережі діяло близько 19 тисяч телефонів та 10 тисяч були включені в різні відомчі станції та мали можливість виходу на мережу міста.
6 листопада 1943 року в столиці були змонтовані підстанції ручного обслуговування типу «ЦБ» ємністю 200 та 300 номерів. У січні 1944 року запрацювала ручна телефонна станція «ЦБ» ємністю 1000 номерів. Одночасно монтувалась АТС машинної системи на 4 тисячі номерів, яка була здана в експлуатацію 24 серпня того ж року. А в січні 1945 року вже розвернулось будівництво АТС декадно-крокової системи.
Наступний етап удосконалення вітчизняних АТС почався в 1947 році, коли радянські фахівці розробили нову систему АТС – декадно-крокову (АТС-47). її впровадження в експлуатацію відбулося в 1949 році. Основними комутаційними елементами АТС декадно-крокової системи стали столінійні підйомно-обертальні шукачі (ДШИ-100), обертальні шукачі (ШИ-11) і плоскі телефонні реле (РПН).