Нам слід навчитися розрізняти важливе, значуще, і те, що може на перший погляд здатися незначним, але в той же час чомусь зворушує нас. Зараз, у цю хвилину, ми разом розмірковуємо про ідеали душі та ідеали тіла. Можливо, ви раніше вже слухали інші мої лекції або читали мої статті і, можливо, потім будете слухати мої виступи на інші теми. Але сьогоднішній день – єдиний і неповторний, ця мить унікальна.
І навіть якщо ми не надаємо значення цій події, вона певною мірою дуже важлива: тільки сьогодні ми можемо отримати саме такий і ніякий інший досвід. Хочемо ми того чи ні, але коли сьогоднішній вечір закінчиться і ми розійдемося, то ми будемо вже не такими, як зараз, – станемо ми краще або гірше, я не знаю, але ми змінимося, адже в будь-якому випадку ми заберемо з собою щось, чого досі не мали: ви – мої слова, а я – ваші обличчя.
А зараз повернімося до нашої основної теми, але поговоримо про неї набагато простіше і щиріше. Адже справжнього філософа – і я наполягаю на цьому – відрізняє аж ніяк не добре підвішений язик, а вміння відкрито і щиро спілкуватися, саме воно дозволяє кожному з нас розкрити в собі філософа, бо всі ми в тій чи іншій мірі ним є.
Матеріалізм, і, насамперед, матеріалізм посткартезіанської епохи, розділив науку, релігію, політику і мистецтво. Людство створило справжні «племена» зі своїми «тотема ми» і «табу»: письменники об’єднуються тільки з письменниками, військові – з військовими, а музиканти – з музикантами. І сьогодні дуже мало чоловіків і жінок живе гуманістичними ідеями, намагаючись охопити різні області знання.
Тому в сучасному світі стався справжній вибух роз’єднаності між людьми. Ще до того, як ми розщепили атом, такий же процес стався з нами. Ми «розщепили» людство. Сьогодні люди далекі один від одного. В наші дні звучить музика, яка не несе абсолютно нічого. Чому вона присвячена? Що означає? Це знає лише сам композитор та мало хто з тих, хто його оточує. Письменник вживає складні слова, створюючи абсолютно неприродні літературні феномени, – ймовірно, він пояснить їх зміст своїм друзям або колегам за чашкою кави, але ми, читаючи його статтю, ламаємо голову, намагаючись зрозуміти, що ж усе це означає. І те саме відбувається в політиці: політичні діячі говорять про те, чого ми не розуміємо, і дають обіцянки, яких не виконують. Внаслідок усього цього в наші серця поступово закрадається холод і ми відчуваємо себе все більш самотніми.
Адже якщо я бачу картину або слухаю музику, але не розумію їхнього змісту; якщо політик говорить мені про адміністративні питання, а не про політику, тобто мистецтво вести народи; якщо я прихожу до священика, а він розповідає мені не про безсмертя душі, а про економічні проблеми, – звичайно, я починаю відчувати себе самотнім, ізольованим, відокремленим від інших людей. І в підсумку ми вважаємо за краще на самоті дивитися телевізор, читати газети або журнали, занурившись у свої думки і проблеми. І навіть якщо спілкуємося один з одним, наша розмова, скоріше, нагадує монолог, ніж діалог.
Саме тому особисто я вже майже зневірився в можливості діалогу сьогодні – діалогу навіть у найпростіших ситуаціях. Коли зустрічаються двоє друзів, один говорить: «Привіт! Як живеш? Знаєш, мені тільки-но видалили зуб – боляче було жахливо!» Інший відповідає: «Так, пам’ятаю, рік тому мені також вирвали зуб…» – і далі про свої труднощі. Або така розмова: «Знаєш, я так добре провів відпустку! Я був в Греції на Кикладах…». «Овва! А ось я чотири роки тому був в Мексиці, відвідав Теотіуакан…».
Кожен звик говорити тільки про свій досвід, тільки про самого себе, не проявляючи людського співчуття до інших. У цьому нескінченному монолозі немає діалогу, нам нецікаві люди, з якими нас зіштовхує життя, а ми, у свою чергу, нецікаві їм. Навіть коли ми збираємося разом, справжньої зустрічі не відбувається. Наші предки не поспішали так, вони не знали всіх наших умовностей, і у них було більше спільного зі своїми сусідами, вони вміли піклуватися про тих, з ким їх щось пов’язувало; їм вистачало часу, щоб збиратися у світських салонах або біля сімейного вогнища. І хоча у нас стільки засобів комунікації, ми використовуємо їх лише для того, щоб поцікавитися, що ж відбувається у світі, не беручи все це близько до серця. За вечерею ми слухаємо або читаємо новини: «Під час події невідомий чоловік героїчно врятував дитину» або «На такий-то війні загинула тисяча осіб». Але слухаємо ми все це з цікавості, як ніби у нас імунітет проти переживань інших людей і страждань природи. Ми підходимо до всього виключно практично, утилітарно.
Ви можете заперечити мені, що утилітаризм, практичність властиві всій природі: всі живі істоти прагнуть бути комусь корисними, все живе постійно рухається – і навіть те, що ми живим не вважаємо. Так чому б нам не поговорити про щось простіше, про те, що ми не завжди помічаємо? Скільки разів ми бачили, як мурахи один за одним щось тягнуть. Скільки разів ми бачили, як бджоли збирають мед або як навесні на деревах розпускаються бруньки. Всі пос тійно щось роблять, все не стоїть на місці. Але куди все рухається і заради чого?
Згадаймо найважливіші питання: чому проростає насіння? Чому зірки переміщаються по небу? Чому рухаються мікроби? Чому дме вітер? Чому повільно падає листя? Хто вона, природа, що дала насінню деяких дерев крила, схожі на лопаті гелікоптера, завдяки яким насіння відлітає далеко від дерева-батька? Хто вона, природа, що розташувала дихальні пори листя внизу, щоб пил не ускладнював їм життя? Нарешті, хто вона, природа, яка наділила квіти ароматом і різними відтінками, щоб до них прилітали бджоли і запилювали їх?
Матеріалізм намагався пояснити ці явища реакцією на навколишнє середовище, але сучасні дослідження показали, що все не так просто. Наприклад, Пікар, який сконструював батискаф, та інші вчені, що занурювалися в океанські глибини на тисячі метрів, виявили новий вид фосфоресцуючих риб, риб з органами, що світяться над очима. Це свічення дозволяє їм бачити в повній темряві, добувати їжу і залучати осіб протилежної статі. Деякі метелики, сівши на гілку, розправляють крила з візерунком, схожим на очі сови, що відлякує птахів. Метелик, крихітна істота, комаха із ряду лускокрилих, що не має ні складної нервової системи, ні головного мозку, – як вона могла придумати, що птахів можна відлякувати, намалювавши на своїх крилах очі сови? Чи можемо ми погодитися з тим, що примітивні риби, які живуть у темряві, позбавлені в нашому розумінні найменших проявів розуму, змогли самостійно винайти світлові елементи, для того щоб плавати в безпеці і залучати інших риб? Чи можемо ми припустити навіть думку про те, що маленькі насінини, що не мають взагалі нічого і які є лише рослинними волокнами, додумалися створити собі крила, щоб, обертаючись, перелітати на великі відстані? Ні. З точки зору здорового глузду, звичайно ні. Чи могли насінини самостійно винайти крила, за аналогією з якими зараз будуються вертольоти? Або, можливо, рослини, позбавлені нервової системи, самі розташували свої дихальні пори з внутрішньої сторони листа чи самі винайшли фотосинтез?
Очевидно, що за всім цим, за всім, що ми називаємо «ідеалами тіла»: здатністю полювати, харчуватися, виживати, плавати, літати, ходити, – існує щось вище, існують ідеали чогось, що перевершує це тіло. Саме ці ідеали ми називаємо ідеалами душі. Слово «душа» означає і символізує пожвавлення, одухотворення, тобто те, що дає життя. Дійсно, це слово – найточніше визначення того, що одушевляє, дає життя, того, що надає всьому сенс. Згадайте дерева, що йдуть корінням глибоко в землю і завдяки цьому протистоять вітрам, – вони не складають архітектурного проекту для свого коріння. Існує щось, що спроектувало крила метеликів, щось, що дозволяє виживати і розмножуватися мікробам, крихітним формам життя. Це щось навчило дрібні клітини ділитися, і не ми винайшли цей процес, ми просто виявили його в природі. Щось навчило жирні кислоти певним чином поводитися всередині організму, а нервові шляхи – утворювати мережу, що зв’язує мозок із тілом. І тому це щось, що спроектувало всі речі, щось, що надало світам сферичну форму, тому що вона дає оптимальне співвідношення між об’ємом і площею, це щось ми назвемо душею, назвемо духом. Душа і дух повинні знаходитися і в нас самих, адже ми теж є частиною природи.