Індійська філософія говорить про Дхарман – закон, що керує Всесвітом і всіма його мешканцями; вона вчить також, що існує Садхана – сенс життя і заздалегідь визначений шлях, упродовж якого цей сенс виявляється. Вона стверджує, що існує Карма – закон дії (акції) і реакції.
Індуси уявляли Дхарму як широкий шлях, яким нам належить йти; уникнути цього шляху неможливо. У чому ж тоді може полягати свобода вибору, яку має людина? Яким чином можна було б вирізнити серед тих, хто прямує цим шляхом, поганих від добрих; тих, хто підкоряється інстинктам і вбиває все людське, від тих, хто іде за високими, священними мріями своєї душі? Філософи Індії стверджували, що свобода вибору полягає у тому, щоб рухатися цим шляхом повільніше або швидше. Щоразу, коли ми надто відхиляємося від шляху і наштовхуємось на його межі, ми страждаємо, ми відчуваємо біль, і цей біль пробуджує в нас усвідомлення того, що ми маємо повернутися до центру шляху.
Біль завжди був інструментом пробудження свідомості. Ми реально вміємо цінувати лише ті речі, які втратили.
Усередині кожного з нас живе тихий голос, той голос совісті, який в Гімалаях називали голосом наді; він спрямовує нас на шляху, розповідає, що ми маємо робити і допомагає розібратися, добрим чи поганим є те, що ми вже зробили. Але, зазвичай, ми не чуємо його – головним чином тому, що не маємо звички звертати на нього увагу. Його звучання ми сприймаємо, як шум води, що падає з висоти, або вітру, котрий розхитує гілля дерев. І ми завжди дозволяємо, щоб він приходив і зникав, залишаючись непоміченим нами. Ми забуваємо, що це голос Бога всередині нас, голос нашої безсмертної душі, нашого вищого «Я», щось найпотаємніше і найсвятіше з того, що ми маємо; це загадкове «щось» продовжуватиме звертатися до нас навіть тоді, коли ми покинемо цей світ фізично. Цей внутрішній голос підказує нам, у чому полягає наш власний шлях, вплетений у великий шлях, у велику визначеність, яка проявляється в усьому.
* * *
Тож чи існує свобода вибору? На жаль, у тому матеріалістичному світі, в якому нам доводиться жити, люди спромоглися досконало розвинути (у найгіршому значенні) діалектичний спосіб мислення – для нас речі бувають або білими, або чорними; або добрими, або поганими. Я кажу «на жаль» не тому, що я проти аксіом або проти існування будь-якої системи оцінювання, а тому, що не завжди те, що не є білим, автоматично стає чорним, і навпаки. Дозволити, щоб нас поглинула така діалектика, утворена з крайнощів та абсолютних тверджень, потрапити у пастку догматизму такого, найдеспотичнішого, типу – вкрай небезпечно. Розглядати і пояснювати подібним чином усе, що відбувається у природі, небезпечно, тому що такий підхід рано чи пізно призведе до багатьох помилок і до сутичок не тільки з іншими людьми, а також і з самими собою: ми будемо довіку мучити себе і жити у стражданні, оскільки нам доведеться весь час робити вибір з-поміж двох крайнощів. Насправді такий вибір часто виявляється хибним, штучним та ілюзорним, бо є лише породженням нашої фантазії.
Отже, визначеність чи свобода вибору? А чому б нам не припустити, що існує і те й інше? Чому обидва поняття не можуть існувати одночасно – за умови, що ми припинимо розглядати їх як дві абсолютні протилежності, що виключають одна одну?
У проявленому світі не існує абсолютних оцінок: усе залежить від того, з чим або з ким ми порівнюємо те, що намагаємося оцінити.
Отже, усе має свою власну долю. Кожна річ на даному етапі еволюції наділена іскрою свідомості, в якій відображено те, заради чого вона існує, її власна доля. Насправді ця доля є лише відправною точкою, що веде до нових шляхів, до нових далечин, про які ні зараз, ні згодом ми не можемо навіть мріяти.
Усі ми йдемо назустріч власній долі. Чим далі ми просуваємося шляхом, тим більше відкриваємо, що кожна доля має своє метафізичне значення. Далеко за межами нашого фізичного тіла і фізичного світу існує загадкове «щось», і воно весь час закликає нас, спрямовуючи усі наші кроки, ніби батько, що веде дорогою свого улюбленого сина.
Так, визначеність існує, але в ній немає ні болю, ні тривоги. Така визначеність несе у собі радість і життєву силу, бо вона вказує нам нові шляхи та нові далечини, ще недосяжні для нашого розуміння, до яких ми повинні наближатися крок за кроком, навіть коли несемо із собою увесь свій біль та страждання. Ця невідворотна доля дає нам поштовх, щоб ми могли йти без упину все далі, назустріч таємничій метаісторії, яку ми не в змозі збагнути, але котру кожен з нас у глибині свого серця відчуває.
Проте, усе це може чудово поєднуватися з нашою свободою вибору, яку теж не варто розуміти як щось абсолютне, а скоріше як дещо більш-менш відносне. У межах великого метаісторичного просування шляхом еволюції ми можемо творити свою власну історію, і ми відповідальні за все, що створюємо, а також за те, що робимо. Бо хоча з одного боку правильно, що все повторюється, рухається та повертається на коло своє, однак, з іншого боку, ніщо й ніколи не повторюється таким, яким воно було раніше. Те, що відбувається зараз, у даний момент, є унікальним та неповторним. У своєму теперішньому вигляді й у такій формі воно більше ніколи не повернеться, і в якомусь сенсі воно насправді ніколи й не існувало. Тому кожна мить є цінною і священною саме тим, що ми з неї робимо тут і тепер, оскільки вона більше ніколи не повториться такою, якою є на даний момент. Тому ми відповідальні за те, що з нами зараз відбувається; за те, щоб не опускати рук і не опускатися самим. Бо той, хто сповнений віри у невблаганну долю й дозволяє, щоб його зносило течією життя, ризикує перетворитися на колоду, яка може розбитися на друзки. Кожна людина має шанс, можливість йти шляхом згідно зі своїм ритмом та своїми здібностями; але якими б не були її ритм та здібності, вона повинна рухатися вперед, постійно вдосконалюючись та очищуючи саму себе. Є люди, котрі ледь-ледь плентаються шляхом, є також ті, хто крокує рішуче й прямо. Є люди, що переміщуються шляхом, спираючись на всіх, хто їх оточує, але є й ті, хто прямує так, щоб інші могли спиратися на них. Є люди, котрих не обходить, чи просуватимуться вони по головах інших і скількох вони скривдять, доки не задовільнять свої власні бажання та інтереси. Проте є й такі, кого не дуже хвилює, скільки людей пройдуться по їхніх головах, якщо це якимсь чином допоможе останнім просунутися на шляху. Не всі люди однакові, рівність – це один із міфів ХХ сторіччя. Ми всі відрізняємося один від одного: у нас різні обличчя, різні уподобання, різні способи життя. Але це не означає, що ми протистоїмо один одному, що ми один одному – вороги. Саме завдяки відмінностям ми можемо поєднати всі елементи, необхідні для того, щоб просуватися шляхом еволюції.
Справжній філософ – той, хто насправді шукає істину – має звикати до того, щоб рухатися поруч з таємницями, бути не в змозі пояснити все, що відбувається, і приймати те, що він не може зрозуміти. Бо бажання все знати, все збагнути, виразити все у цифрах та у словах – є проявом марнославства. Люди ХІХ сторіччя дуже помилялися, коли говорили: «Що ж тепер ще лишилося винайти?» Бо вони побудували перші паротяги, перші прототипи машин, що рухалися зі швидкістю двадцять кілометрів на годину, і вважали, що вже винайшли усе, що можна було винайти. Але скільки всього лишалося винайти після них – стільки ж залишиться винайти і після нас із вами. А скільки ще існує речей, які ми хотіли зробити, але забули, або тих, що зробили, не бажаючи того.
Отже, ми маємо навчитися йти шляхом так, ніби ведемо за руку маленьку дитину, – тому що вона є символом таємниці. Часто в ініціатичних містеріях та частина Бога, яка живе всередині кожного з нас, зображувалася за допомогою символу дитини, що посміхається і несе в рученятах факел, щоб ми могли краще бачити, куди прямуємо і куди ступають наші ноги. Ця дитина, що супроводжує нас на шляху, репрезентує той внутрішній скарб, про існування котрого ми нічого не знаємо. Вона також символізує глибоке вчення про те, що кожен із нас повинен зберігати у своєму серці бодай крихітну частку скромності, а також сильну віру в самого себе, в людство та Бога. Я маю на увазі не Бога християн, юдеїв чи мусульман, але ту велику, загадкову сутність, яка є глибшою і вищою від будь-якої проявленої форми. Я маю на увазі того, кого кожен із нас несе в глибині свого серця, чию любов та заступництво ми відчуваємо постійно, за життя і за смерті.