Опубліковано в журналі «Новий Акрополь» № 285.Мадрид, жовтень 1999.
Роздуми про скромність
Якщо скромність розуміти як відсутність марнославства, здатність не надавати надмірного значення речам світу минущого, як пильнування і повагу до всього живого, особливо до тих, хто кращий і мудріший за нас, тоді скромність, поза сумнівом, буде відмітною рисою душ, що прагнуть до всього благородного і відчувають живу присутність Бога у всьому. Така скромність є найкращою коштовністю у вінці чеснот. До того ж – і ми повинні це визнати – не було такої людини, яка б заслужено увійшла в історію, не маючи при цьому скромності.
Скромність – це відсутність хворобливих фантазій, любов до всіх і служіння всім, тому що той, хто дійсно скромний, намагається займати менше простору, щоб усі його брати могли затишно розміститися під благодатною тінню дерева життя. Відчуваючи божественну присутність, подібно до тамплієрів, він вважає, що кожне добре діяння має божественні витоки. Адже божественне подібне до променя світла, і тому скромна людина зменшує себе, щоб дозволити цьому світлу освітлювати всю землю. Будь-яка форма суб’єктивізму і хизування подібна до темного полотна, яке егоїстично і без користі для будь-кого поглинає промені Сонця-божества.
Оскільки будь-яка надмірність призводить до викривлення, яке заперечує те, що нам хотілося би ствердити, є чимало «скромних», які свою фальшиву скромність перетворили на гарну маску, просякнуту прихованим марнославством. Так той, хто міг би нормально одягнутися і непомітно увійти до зали під час зустрічі, навмисно надягає старий або занадто скромний одяг, несвідомо прагнучи виділитись і присоромити своїх друзів. Хто у простій дружній розмові використовує хитромудрі терміни, латинські, грецькі або санскритські слова, той далекий від скромності, адже він бажає привернути увагу до себе і викликати захоплення, попри те, що його ніхто не може зрозуміти.
Хто щодня торочить про скромність, той робить із неї показний культ; хто вголос – і досить гучно – жаліє людей слабких, розбещених, порочних, невдах – той робить це з марнославства, бажаючи, щоб їм захоплювалися без будь-якого ризику для нього. Але якщо таку людину піддати випробуванню, можна швидко переконатися, що всі прояви її милосердя – лише спосіб самоствердження, бо у приватному житті такі люди ні в чому не відмовляють собі, витрачаючи купу грошей зовсім не на допомогу бідним. Своїми фантазіями вони захищаються від жорстокої реальності і діють більше язиком, аніж руками: вони їдять з апетитом і спокійно сплять.
Ще одна небезпека фальшивої скромності – це постійна балаканина про найгірше в нашому суспільстві, без визнання, що була слава і були жертви. З часом такий фарс стає жахливою реальністю, оскільки самонавіювання є однією з форм гіпнозу, і той, хто говорить про себе як про людину скромну, але не є такою, плутає рахітичність із тендітністю, боягузтво з розсудливістю, убоге й неспроможне з малим, грубість із прямотою і простодушністю і, врешті-решт, людей незначних із людьми скромними, святими, які освітлюють цю землю чеснотами, угодними Богу.
Отже, ми повинні навчитися відрізняти фальшиву скромність від істинної, скромність серця від показної скромності, яка використовує цю пародію задля вигоди і через брак аргументів намагається пролізти у свідомість інших людей за допомогою чутливості і жалості.
Фальшива скромність – це перевернутий і безбарвний образ справжньої скромності; вона виникає у великому дзеркалі ілюзій, породжених нашими почуттями. Пам’ятай, філософе, що більшу цінність має одна нитка справжньої скромності, ніж мантія, зіткана з важкої і грубої тканини скромності фальшивої.
Про ввічливість
Ми неодноразово зверталися до цієї теми, але все-таки дещо потрібно прояснити, адже зазвичай під ввічливістю розуміють застарілі нині цінності та норми поведінки – абсолютно міщанські, які не відповідають нашим уявленням про нову і кращу людину.
Слово «cortesia» (куртуазія, ввічливість) в іспанській мові означає манеру поведінки людей, наближених до «двору», які були у свиті давніх королів та принців. У ширшому розумінні цим словом називалися стосунки між дамами і лицарями – вихованими та освіченими людьми, які відрізнялися від людей грубих та ницих. Останні не поважали куртуазних принципів, не стримували свої інстинктивні імпульси та не замислювались, наскільки їхня поведінка може бути образливою для інших людей та суперечити законам. Особливо це стосувалося ставлення до жінок, дітей та людей похилого віку, які не могли змусити поважати себе чи захистити своє майно і переконання.
Ця сукупність хороших звичаїв або норм поведінки, які ушляхетнювали життя і робили його гармонійнішим, більшою мірою виродилася, доведена до крайнощів і перетворена на справжню пантоміму, що підтримувала культ брехні, якщо й не лицемірства. На жаль, людям більше відомі саме такі крайнощі, і сучасна молодь інстинктивно відкидає всі ввічливі форми поведінки, вважаючи їх порожніми: мовляв, вони не мають нічого спільного з істиною і мораллю.
Внутрішній злам нашої цивілізації і панівний нині хаос стерли всі грані, які визначають природні ролі дітей, чоловіків, жінок і людей похилого віку. Сьогодні у пошані спонтанність та природність, які плутають із грубістю та тваринністю, замаскованим презирством до оточення, і кожен прагне домогтися якнайкращих можливостей та умов для себе. Мало хто намагається добирати слова у розмові. Справжнім вважається все нице та безлике, а не високе і прекрасне. Деякі психологічні та соціальні течії, породжені маргіналами, а також лінивими та грубими людьми, стали моделями поведінки. Увійшли в моду відсутність фізичної та ментальної гігієни, брутальність, демонстративна агресивність як прояви мачизму чи фемінізму.
Хоча більшість людей можуть вважати все це новим, такий стиль поведінки має витоки ще в кінці XVIII століття разом із теорією «доброго дикуна»… Однак ми вже досить давно знаємо, що не всі дикуни – добрі і святі. Дотримуватись таких переконань – це жити архаїзмами і не мати почуття історичної динаміки.
Потрібно відродити нову ввічливість, надихаючись кращим, що було в ініціатичній традиції, яка давала можливість тисячам поколінь по-справжньому жити разом, співіснувати пліч-о-пліч у найглибшому значенні цього слова. Це дозволяло людям упізнавати самих себе та сприймати існування богів завдяки здоровому культу істини, краси і братерства. Подібно до людини, яка уникає співжиття з дикими та неприємними тваринами, боги віддаляються від людей ницих, невдячних, агресивних і вульгарних. Такий закон природи, який відбирає найбільш здібних.
Витоки ввічливості – у нашій волі, яка має бути сильнішою за будь-які труднощі та поганий настрій; у наших силах любити довколишній світ, який є відображенням Бога… Бога, що живе в кожному з нас. Той, хто ображає іншого, ображає і самого себе… Він запускає дрімотний механізм акції-реакції, який в індійській філософії називають кармою.
Завдяки добрій волі ми можемо перебороти гнітючий стан душі і захистити інших від впливу нашого песимізму та критики, підживленої поганим настроєм, який іноді може опановувати нас через нашу недосконалість та слабкість.
Щиро привітатися, доречно посміхнутися, витратити хвилинку, щоб поговорити з іншим, – усе це не лицемірство, а прояв нашої доброї волі, нашої філософської сутності. Здатність витримувати поганий настрій інших – це форма алхімії, яка перетворює свинець на золото: не піддаючись впливу цих зовнішніх факторів, ми можемо використовувати нашу ввічливість та самоконтроль як сяючий щит, допомагаючи цим здолати тугу та самотність людей, які поряд.