Звільнення, свобода – це розірвані ланцюги; це тіло, призвичаєне до надзусиль, помірність та внутрішня дисципліна. Це душа, що спрагла пригод, що обирає небезпеку замість надмірної пильності про своє самопочуття; це відважний, активно діючий розум, здатний почути тихий голос мудрості.
Бути молодим – означає бути сильним. Сильним на всіх планах: стійким, наполегливим, працьовитим, допитливим, активним і, коли потрібно, рішучим.
Боягузи та слабодухі – це не молоді. Скоріше, це старці, яким бракує мудрості, або діти, які зупинилися у своєму розвитку, істоти, що закам’яніли у невігластві та схильні до мазохізму.
Отож, юні друзі, щасливо використовуйте скарб цих золотих років, які зараз у ваших руках… Тільки так одного разу ви зустрінете Золоту Афродіту. Повірте мені… Це багато чого вартує.
Іти поміж мертвих
У старенькому й жалюгідному, але з потужними двигунами суденці, у Стамбулі, я переправився з Європи до Азії, поминувши місце, де злучаються затока Золотий Ріг, Босфор і Мармурове море. Висаджуємося у квадратовій затоці, на берегах якої розташовані стара залізнична станція Хайдарпаша і доки Кадикой; саме тут пристає порохнявий човен, обладнаний однак бічними гребними гвинтами задля полегшення швартування.
Місце мальовниче. Поряд – рибальський док, де громадяться промислові дерев’яні човни найрізноманітніших типів. З них посходили рибалки, котрі, як і багато сторіч тому, пропонують свій товар. Мене супроводять двоє моїх учнів. Ми випили на терасі такого бажаного і смаковитого чаю, і мене припрошують на прохідку побіля рибалок. Спершу я був відмовився, адже видовище мертвих рибин, яким відгинають червоні зябра, аби кожен бачив, що вони тільки-но виловлені, та й дивитися на довгі й коротші ножі для патрання на прохання клієнтів, мені надто неприємно, і мене поймає такий жаль до цих донедавна жвавих водних створінь, нині млявих, з вибалушеними очима, в очікуванні смерті.
Але це, власне, дуже давня вистава, і в моїй пам’яті закарбувалося щось подібне, не раз бачене… Моя душа повертається назад у часі, її опановує якась байдужість, і вона провадить мене далі гамірним ярмарком, де запахи, вигуки і рипіння дерев’яних човнів мене знечулювали – не знаю, чи внаслідок вороття в минуле, чи пробудження до мудрості, яка відає, що життя і смерть взаємодоповнювані і доконечні, тож не варто їх драматизувати.
Тепер я почуваюся прадавньою людиною – спокійною, незворушною, що походжає і тішиться неймовірною естетикою викладених у вигляді шпиць колеса на величезних круглих тацях рибин, що вилискують сріблом. Дивлячись на рожеву лососину, мене вже не бере жаль – я вдячний якомусь невідомому Богові за гарний врожай, який нам подарувало море. Мої послужливі супутники щось мені кажуть, але я вже не пригадую, що саме, бо я, власне, їх не слухав.
Несподівано я бачу на дні глибокої глиняної миски з морською водою мертві рибини… і одну… так, одну ще живу, яка прудко кружляє над трупами, не визнаючи поразки, ніби шукаючи виходу. Вона невтомна. Кружляє й кружляє.
Я заціпенів. Ця бідолашна рибинка дає мені безмовний урок, і через неї боги научають мене більшого, ніж написано у багатьох книжках. Тут немає запони інтелектуальності… є наочний і спонукливий приклад, зрозумілий і академікові, і неосвіченій людині.
Це звідомлення для людини – ні більш, ні менш. Ні для кращої, ні для гіршої… просто для філософа. Для того, хто шукає істину, і знаходить її у глиняній мисці з морською водою.
Повчання цілком зрозуміле: ми ніколи не повинні ні відступати, ні здаватися, і хай навіть усі наші побратими помруть волею Провидіння, мусимо йти вперед, плисти далі поміж мертвих у пошуках свободи від імені всіх них і заради самих себе.
Диво дивне, як ця жива істота звивається, пориваючись уперед!
Я отямлююсь і розповідаю своїм учням, що зі мною було. Ми всі бачили це і зрозуміли послання. Якою ж бо ясною мовою говорить до нас природа, коли захоче!
Мені спадає на думку купити цю рибинку у рибаря, але щось мене стримує. Я хотів би повернути її в море, яке від нас за кілька кроків. Я збираюся попросити, щоб мені переклали турецькою моє прохання, підсилене більшою сумою, ніж коштує десяток рибин, не сумніваючись, що ласий до грошей рибар погодиться. Але підійшовши ближче, знову бачу ту рибинку – славетне створіння, вісницю і підданку ангелів, і нараз розумію, що не маю права розвіяти чари. Вкинути її назад у море означає знову долучити її до якоїсь зграйки, яка потрапить у тенета завтра чи наступного тижня, а відтак вона, моя рибинка, стане однією з них. Наразі вона унікальна, обрана, вона плаває і порушається серед мертвих.
Мимоволі я підіймаю руку і вітаю її. Адже такої нагоди більше й не буде. Вирішую йти своєю дорогою і обіцяю своїм супутникам написати про це в одному з наших журналів.
Сьогодні я знаю, що з якогось небесного закутка давні боги усміхалися, адже, обираючи долю для рибинки, я, власне, стверджував свою власну долю як незмінну життєву позицію. То був мій останній щасливий день у Стамбулі. Але щастя – це продукт, якого потребують слабкі; це не найнеобхідніша пожива для мене чи будь-якого іншого філософа.
Підіймаюся на облавок першого ж човна, що поверне мене на європейський берег. На море впав туман… Мабуть тому в мене зволожніли очі.
Щоби душа твоя піднеслася
Мова піде не про наш дух, який завдяки своїй божественній природі не може підніматися або падати, не народжується і не вмирає, а про ту вищу частину нашого єства, яку прийнято називати душею.
Загальновідомо, що мускулатуру розвивають фізичні вправи, і будь-яке навчання – чи то вивчення іноземної мови, чи опанування якогось приладу або механізму, вимагає наполегливого тренування та повторення навичок, що ми хочемо розвинути.
Так само, якщо хочеш, щоб душа твоя піднеслася, потрібно невтомно, день у день, тренувати і розвивати її. І для цього не потрібні спеціальні вправи. Потрібно лише природним чином зосередитися на духовому. Наприклад, спостерігаючи за тим, як кора та листя рослин вбирають промені сонця, намагайся вловити те, що приховане у глибині, що є причиною та рушієм побаченого. Звикай відчувати божественну присутність у всьому, що тебе оточує; зберігай чистоту і безпосередність дитячого сприйняття, сумлінно і ретельно вивчаючи явища життя.
Звикай час від часу зупинятися, робити перерву в роботі чи у студіях і хоча б кілька хвилин присвячувати спогляданню. Розслабся, сідай зручно: позбався турбот і не відволікайся… і вдивляйся, слухай. Не рухайся, не галасуй, намагайся, щоб навіть думки не турбували – і ти відчуєш, як тобі відкривається те, що приховане від простого смертного. Але не для того, щоб ти потім хизувався і просторікував про відкрите, а щоб усвідомив: життя Всесвіту підтримують міріади істот та невидимих зв’язків, про які ми часом навіть не здогадуємось. Зрозумівши це, ти станеш скромнішим та чуйнішим до всього духового.
Щоб піднестися душею, потрібно, перш за все, відчути її в собі. А для цього ти маєш заспокоїти багатоголосся своєї персони, бо серед її галасу ти навряд чи розчуєш тихі слова мудреця.
Зовсім не потрібно, щоб ти ставав аскетом (втім, це навряд чи й можливо). Ти лише маєш усвідомлювати реальне значення речей і кожній давати своє місце. Ти голодний? Їж, але не шукай у їжі того, чого вона дати не може: не намагайся знайти у ній втіху, бо так ти розвинеш обжерливість. І так чини в усьому. Контролюй свою уяву, оскільки вона може надати золотого блиску брудоті цього світу і змусить тебе шукати скарби, які розсиплються, щойно ти до них доторкнешся.