2
Вже десь за місяць Віктор зійшов крутими східцями вагону на платформу Київського вокзалу. У кишенях штанів лежало два паспорти. У правій – польський, у лівій – синій український. Спортивна сумка не дуже тисла на плече: у ній на самому дні бовталася торбинка з жетонами казино, там же лежав записник і пачка польського печива.
Похмуре небо нависло над київським вокзалом, але ні грози, ні дощу не віщувало.
Віктор вийшов на площу і спинився. Бо якби далі рушив «на автопілоті», ноги самі вивели б до автобусної зупинки, а потім – і до під’їзду свого будинку. Але автопілот не працював. Точніше – його відключило саме життя, і тому перші кроки привокзальною площею здалися Вікторові кроками недосвідченого космонавта на Місяці: недоречна непевність та підозрілива м’якість асфальту під ногами – ось-ось провалиться. І як ото інші так спокійно проходять повз, поспішають. У них автопілоти працюють, а у Віктора – ні. Ото ж і воно.
І однаково треба кудись іти чи їхати. У кишені лежать гривні, що «переночували» на Південному полюсі. Якщо за час полярної антарктичної ночі тут не помінялася влада чи не відбувся черговий географічний «зсув» до Росії, то гривнями ще можна заплатити за дрібні радощі життя, як от проїзд в автобусі. Тільки-но – куди їхати спочатку?
Віктор озирнувся і побачив газетний кіоск. Відразу асфальт під ногами ствердів і по цій тверді рушив Віктор до «Союздруку».
Погляд відразу виокремив із трьох десятків по-картярському розкладених на прилавку газет рідні «Столичні вісті».
Відійшовши всього лише на крок від кіоску, Віктор розгорнув газету і простояв так із півгодини, усмоктуючи в себе київські новини.
Життя не змінилося. Принаймні з цього номеру газети випливало, що все у стольному граді Києві йде своїм трибом. Іноземні гості привозять гуманітарну допомогу будинкам-інтернатам, двох депутатів українського парламенту ув’язнюють у Німеччині за банківські махінації, у Херсоні розстрілюють родину бізнесмена, а на Оболоні відкривається розкішний гіпермаркет садового обладнання й реманенту. Лише двійко некрологів на передостанній шпальті засмутили Віктора недорікуватістю й кострубатістю висловлювання невідомого автора, що сховався за колишнім псевдонімом Віктора – «Група товаришів». І у вихідних даних газети не було Ігоря Львовича. Головний редактор тепер – якийсь Вайцман П. Д.
Миттєвим солодким спогадом промайнув у пам’яті малюнок якогось давнішого похорону: вони з Мишком стоять біля труни чергового видатного небіжчика, а згори світить сонце, звучить скорботна мова когось із рідних і близьких, лише слова пролітають повз, бо вони з Мишком ніби не звідси, вони частина ритуалу, точніше, пінгвін Мишко – частина ритуалу, а він, Віктор, частина пінгвіна Мишка. І тому вони нічого не чують, вони перечікують похорон, перечікують час, перечікують життя, неначе воно майже вічне.
Де Мишко зараз? У Феофанії? Навряд… Найшвидше – відпочиває між похоронами. Виходить, шукати його однаково треба на Байковому цвинтарі, коли назбирається там найбільше «мерседесів». Адже життя не змінилося.
Раптом сонце пробилося променями крізь похмуре небо, і Віктор підняв голову. Настрій неба мінявся. Хмари поступово світлішали.
Сховавши газету до сумки, Віктор притьма зіщулився на сонце, що доперва визирнуло. Потім воно сховалося, але було очевидно, що ненадовго. Усе-таки в природі літо. Хоча осінь уже в дорозі.
«І я в дорозі», – подумав Віктор, озирнувшись на вокзал.
Тепер треба було вирішити: куди далі. Він замислився. Кортіло додому й у ванну. Потім, по черзі, треба було розшукати Мишка й переконатися, що з ним усе гаразд. Адже він перед ним у боргу. Він, Віктор, зайняв його місце в літаку і злітав на його вітчизну. Щоправда, причина цієї заміни була цілком поважна. А борг він Мишкові віддасть, неодмінно віддасть. Він усі борги віддасть. Шкода тільки, що йому, Вікторові, ніхто нічого не винний.
І ось уже місто проїжджає повз автобусне віконце. Полуденне сонце засвічує асфальт і тротуари. Поруч сидить літній дядько в джинсах і білій футболці та вчитується в проспект фірми, що займається еміграцією до Канади. Проспект схожий на тест. Чи радше – на телевікторину. Питання: «Яка у вас освіта?» Три варіанти відповіді: «вища технічна – три бали», «середня технічна – два бали», «вища гуманітарна – один бал». Віктор кинув зизим оком на спід аркуша. «Додайте ваші бали, і, якщо вийшло 15 і більше, без вагань звертайтеся до нас – у вас відмінні шанси стати громадянином країни кленового листя!»
Віктор сам собі кивнув. Потім усе-таки ще раз перебіг очима питання, порахував свої бали. Набралося їх насилу вісім. Країна кленового листя йому не випадала. Він з полегкістю зітхнув. Брак шансів дає набагато більше волі, ніж їхній надлишок.
Від зупинки автобусу до будинку було метрів триста. Треба було пройти повз дитячий садок, школу й скверик.
Вікторові не хотілося поспішати. А біля дитячого садка він узагалі зупинився й задивився на якусь групу, яка бавилась у «паротяг» на чолі з молодою вихователькою. Дво- й трирічні малята поклали руки на плечі тих, хто попереду, й перевальцем тупцяли по невидимій колії навколо пісочниці. Точнісінько, як пінгвіни.
Віктор вдивився в обличчя малюків. Подумав про Соню, згадав Мишка-непінгвіна. Дивно, що пінгвіни живуть довше, ніж непінгвіни… Хоча це й сумнівно. Спочатку треба переконатися, що з пінгвіном Мишком усе гаразд.
Він трохи постояв і поспостерігав за дітьми, а тоді рушив далі легкою ходою. І земля під ногами була достатньо тверда, – аж спинився перед своїм під’їздом. Цієї миті автопілот знову вимкнувся й у свідомості запанувала розгубленість. Віктор задер голову й поглянув на свої вікна. І ніби відтіля опустилася йому на плечі якась вагота. Він зітхнув, зайшов до під’їзду.
Униз, назустріч, гайнула сходами знайома сусідська кішка Машка. Віктор на мить розслабився, але, тільки-но піднявся на свій поверх, розслабленість щезла, наче її і не було. Рідні залізні двері, що здаються неприступними. Лише тепер у них врізаний ще один замок, на півметра нижче попереднього. Віктор з острахом подивився на нього. У кишені він стискав ключ від старого замка, але цей новий замок ніби сміявся своєю шпарою над важким латунним ключем, зігрітим теплом долоні.
Віктор відступив на крок і поглянув на постілку під дверима. Нова, гумова, з таким же гумовим рельєфним написом «welcome». Тобто – ласкаво просимо. Постоявши кілька хвилин, Віктор почув, як унизу грюкнули двері, і цей раптовий грюк струснув ним, передав йому імпульс небезпеки, страху. І Віктор завмер, прислухався до чужих кроків. Хтось піднявся на четвертий поверх, брязнула в’язка ключів. Відчинились і зачинилися двері. Знову запала тиша, і Віктор обережно спустився вниз. Визирнув із парадного. Страх ще не минув, але страх цей не був цілком усвідомленим, природним. Це був той, давній страх, з минулого. Просто він зринув із пам’яті й наче обгорнув Віктора. Навпроти через двір, посеред якого на залізобетонних стовпчиках натягнуті мотузи для сушіння білизни, зеленіли свіжофарбовані двері парадного сусіднього будинку. Там, на другому поверсі праворуч, мешкала баба Тоня, мати друга його дитинства Тольчика. Вона все життя торгувала молоком. Там же, у їхньому дворі. Із шостої ранку її гучний голос лунав із прочинених кватирок. «Мо-ло-ко! Мо-ло-ко!» – вигукувала вона. Тоді цей покрик був рівнозначний слову «Підводься!». Тільки-но «Підводься!» казала мама, а слово «Молоко!» залітало до спальні за годину-півтори раніше і вже готувало його до підйому.
Віктор хутко перейшов двір і піднявся на другий поверх.