Знацця, так, – продовжує він. – У печінки в’їлося мені те царедворство, невдячна жона, кватира з багатьма покоями, каретним хлівом та великим льохом. Бали, прийоми, салони… Як і лорду Байрону, мені перестало писатися. У нас із ним (як то кажуть?) творча депресія була. Але він хутенько із життям розпрощався-таки. Знайшов лорд собі втіху – війноньку аж у благословенній Елладі…
– Наші задунайські козаченьки теж там воювали. Правда, проти греків, – додав Тарас.
Ці слова викликали в Пушкіна певні асоціації. І він заспівав:
Їхав козак за Дунай,Сказав: – Дівчино, прощай!Ти, конику вороненький,Неси да гуляй.Компанія радісно підхопила пісню. Навіть Гоголь згадав її слова. І вже через якусь хвильку вона наповнила святилище Пріапа:
– Білих ручок не ламай,Ясних очок не стирай,Мене з війни зо славоюК собі дожидай.– Яка мелодія… А слова! Наче прості – але як за душу беруть! – захоплено мовить Пушкін. – Недаремно цю пісню дівиці по Європах підхопили й на фортепіанах бренькають. Бо сам Людвіг ван Бетховен якісь варіації на її музику написав. Знаєте, браття, – продовжує він, – оце коли ми співали, то мені на думку вірш прийшов.
– Талант! – захоплено вигукує Гоголь. – Прочитай же нам, Олександре Сергійовичу!
Пушкіну тільки того й треба. Стає на повен зріст (хоча скільки того зросту), простягає руку:
Ваша дума, ваша пісняНе вмре, не загине!– Чого ж, Олесю, «ваша»? – дивується Тарас. – Наша!
І доповнює віршика словами:
Ось де, люде, наша слава,Слава України!– Героям слава! – завершує Пушкін.
Штернберг плеще у долоні. Та раптом зупиняється. Якась думка осінила його.
– Не допетраю, – і в голосі його бринить здивування, – то що, виходить, наші козаченьки проти Байрона воювали?
– Він же лордом був, отже, паном, – пояснює Тарас. – А наші козаки панів не любили. І різали все, що паном звалось…
– «Прєд расцвєтающєй свабодой он встрєтіл гордо свой конєц», – цитує російський класик свої вірші про класика бритського. І починає злостивитися. – Герой! Мученик! Борець за вольность! А я? Не поїду ж на Кавказ, щоб скласти голівоньку. Кому ці гори високії потрібні? «Смірісь, Кавказ, ідьот Єрмолов». Хай туди Лермонтов їде…
У Тараса спалахують очі. Він щось пригадує, цитує:
І вам слава, сині гори,Кригою окуті,І вам, лицарі великі,Богом не забуті.Борітеся – поборете,Вам Бог помагає.– Аллах акбар! – продовжує Пушкін. – Це ти, братику, про Шаміля й чеченських терористів? Дивись, за таку крамолу можна й у каземат загриміти. Ось мене колись за «Гавриліаду» тягали. Ледь відкараскався. Хотіли мундіри голубиє засадити.
– У всякого своя доля…
– І правда, і сила, – киває головою класик. – Отож, другі мої сердечнії, з війною в мене, як-то кажуть москалі, нє сложілось. Думав покласти голівоньку на дуелі. Хоч якась – а слава. Та одного разу зустрів у публічнім домі Жоржика Дантеса. Не вилазив він із борделів, скурвий син. Став якось із ним за чаркою балакать. А він мені: «Нащо в муках на дуелі помирати? Давай краще кумедію затіємо». До кумедій я, звісно, охочий. «Отож, – мовить Жоржик, – почну до твоєї Наталі клинці підбивати. І до її сестрички заразом». – «Ах ти ж, шельма!» – скипів. «Шельма, – погоджується він. – Ти свою жону почни ревнувати». – «Воно мені треба?» – це я йому. «То ж кумедія», – нагадує він. «Гаразд, – погоджуюсь, – а що далі?» – «Далі мені письмо лайливе нашкрябаєш. Ти ж мастак! А я тобі – виклик на дуель! – пояснює Дантес. – І ніби кулею в твій прутень поцілю». Це мене таки потішило! Я гину, як невольник честі, та й ще з простреленим мужським достоїнством! Ото балачок буде!
– Алєксандр Сєргєіч, невже таке було? У мене в голові не вкладається, – скаржиться Гоголь.
– То хильни горілки, – радить класик, – воно помічне.
І продовжує далі:
– Ну от, Дантес біля моєї Натальї Ніколаєвни в’юном увивається. А воно ж дурне. Втелющилося у французика по самісіньки вуха. Як і її сестричка, Алєксандрина, в мене. Ще одна їхня сестричка, Катька, заміж за Жоржика мріє вискочити. Сам чорт ногу зламає – хто з ким і де. Увесь свєтський Пєтєрбург лише про нас і пліткує. А ми з Жоржиком для більшого ще й заграничних послів у цю катавасію втягнули – голяндського, французького, хотіли навіть агліцького… Бідний Бенкендорф не знає, що діяти, цар уже мене на авдієнцію кличе. Міжнародний шкандаль назріває… Тільки наша дуель може покласти край цій чортівні…
– Я, – вставляє слово Гоголь, – коли був за границею, то читав про дуель вашу. Там усе так натурально описано…
– Менше би ти, Миколо, по заграницях шастав, – радить Пушкін. – Я, приміром, із Росії-матушки нікуди не виїжджав. А ти, бачу, через ті заграниці геть від коренів відірвався. Мушу тобі сюжети підкидати. А щодо газет заграничних – то брешуть вони, як собаки.
– Навіщо так! – подає свій голос на захист зарубіжних мас-медіа Штернберг.
– Чого це ти? – дивується російський класик. – І хто ти такий взагалі?
– Хлопець він наш, – пояснює Тарас. – Хоч і німець.
Пушкін недбало махає рукою.
– Німці, зрештою, теж люди…
І продовжує розповідь:
– Узяв я собі секунданта Данзаса. Найтупішого мого однокашника по Царськосєльському ліцею. Погодили умови дуелі. Вирішили стрілятись до скону. Погода – пречудова. Сніг, сонце… А ще ж – русскіє бєрьози… Зарядили пістолі. Звісно, холостими. Повільно крокую до бар’єру. Назустріч Дантес. Стріляє, я падаю. В штанях у мене спеціально прилаштований міхур зі свинячою кров’ю. Тече вона по матні, капає на сніг. Жоржик біжить до мене. «Стій! – кричу. – Я ще можу… вистрелити. І маю на це право!» Беру пістолет у ліву руку, цілюся… А дай, думаю, Жоржика полякаю, хай у штанці напудить. І кажу Данзасу: «Мій пістоль снігом забився. Не вистрілить. Поміняй». Той – радий старатися. Дає інший. Із справжнім зарядом! Дивлюся я на Жоржика, а в нього писок – як сніг – білий-білісінький… «Так тобі, скурвий сину, й треба, – кажу подумки. – Це за посиденьки з моєю Наталочкою у Полетикіних покоях». Бабах! Вогонь виривається з пістоля. Жоржик зі страху гепає у сніг. Йому, бачте, куля трохи плече дряпнула. Кавалергард сраний…
– Ай да Пушкін, ай да маладєц! – вигукують хором Тарас і Штернберг.
А Гоголь нервово тре свого носа.
– Мені, – каже він, – по секрету казали, що та дуель – затія масонів.
– Бабські плітки! – одмахується Пушкін. – Я сам масон. Колись у Кишиневі в ложу вступив.
– Завжди халепа з тими молдаванами… – коментує Тарас. – І Тимоша Хмельниченка на той світ спровадили, й Олеся масоном зробили…
Класик же оповідає далі:
– Данзас, хоч і тупий, але ж чим чорт не шуткує, коли Бог спить. Ще здогадається, що ми з тої дуелі кумедію зробили. Тому мене садовлять у Дантесову карету, везуть у Пітер. Там я вдаю хворого при смерті чистісінько. Як у Мольєра. Всі мене жаліють. Лейб-хірург Арендт розповідає про мою смертельну рану. На прощання шепочу: «Жізнь кончина…» Мене швиденько відспівують у Конюшенній церковці. Потім галопом везуть у Святогорський монастир. Дорога довга, компанія весела – Саша Тургенєв, Нікіта Козлов, жандармський капітан. Ріжемося в карти, п’ємо водку. Бо ж холодно. У монастирі домовину закопують – порожню. І я – вільний!
Пушкін дивиться на присутніх. «Ну, як?» – ніби запитує.
– Не смерть – а п’єса! – захоплено вигукує Гоголь.
– Ти, Миколо, слухай і на вус мотай, – радить великий письменник. – Уже й тобі про кончину треба подумати…Щоб вона неабиякою була. Для нас, класиків, то діло немаловажне…
– Що ж його придумати?
– Та хоча б, буцімто тебе живцем закопали, – радить Пушкін. – До такого ще ніхто не додумався…
– Не слухай, земляче! – відмовляє Тарас. – А то ще справді закопають…
– Знаєш, Олександре Сергійовичу, – озивається Штернберг, – народ недобре обманювати…
– Гей, німчику, – сміється класик, – наш народ любить, коли його дурять. Ось мій тезко, цар Алєксандр Пєрвий, свою удавану смерть за справжню видав. Тоді надумав простим мужиком Фьодором Кузьмічом представлятися… А я що – гірший?
– Хуже, вєдь ти нє царь! – чується владний голос. Розчиняються двері (їх кілька в покої), і на порозі постає мужик у лаптях та косоворотці.
– А це що таке? – виривається в присутніх.
– Ужо і нє узнайотє?
– Господі Ісусє! – складає руки Гоголь. – Нєужто покойний імпєратор Алєксандр?
– Собствєнной пєрсоной…
– Тьху! – плюється Тарас. – Ще тільки царя бракувало… Люлечку запалити, чи що?
– Я інсценіровал свою смерть, – пояснює екс-государ. – Подданиє нє зналі, кому прісягать. С наслєдніком я не опрєдєлілся. Думал, к власті прідут лібєрали – Пєстєлі, Муравйови-Апостоли… Реформи правєдут, констітуцію прімут. Я етого жєлал…
– То що? – питається Тарас. – Уся ота катавасія на Сенатській площі – твоїх рук діло?
– А чья же?
– Ну і ну… – каже Пушкін.
І дивлячись на колишнього царя, починає декламувати:
Смутились мы, твоих чуждаяся лучей,В порыве гнева и печалиТы проклял нас, бессмысленных детей,Разбив листы своей скрижали…– Ето ти про мєня, своего государя-імператора, так красіво напісал? – пустив скупу сльозу августійший. – Нєдооцєніл я тебя, тьозка. Аказиваєтся, ти мєня понімаєш! Как нікто другой!
– Ми, паети, чувствуєм сєрцем, – скромно констатує Пушкін. – І слишім глас нєбєс.
Тарасу теж припекло щось своє прочитати:
Бодай кати їх постинали,Отих царів, катів людських!Морока з ними, щоб ви знали,Мов дурень, ходиш кругом їх…На щастя, цар ледве розуміє язик Южной Русі. Він ледь вєлікорусскій вивчив. Бо раніш все по-французьки балакав…
– О чьом ви, маладой чєловєк? – питає декламатора.
– Та це я так… Краще повідай, царю, як живеш, – просить Тарас, розкурюючи люльку.
Ніхто не помічає, як запалений сірник летить у прочинене віконце.
– Да так і жіву, хлєб жую, – оповідає про теперішнє своє життя колишній властитель. – Как простолюдін, странствую по Рассєє-матушкє…
– Очєнь похвально, – тішиться Гоголь, – по Росії нада проєздіться, познать єйо страхі і ужаси.
– От і познаю, – каже Алєксандр Павловіч. – Ізучаю народ, каторим раньше управлял.
– Воно тобі нада? – дивується Тарас. – Сидів би в своєму Пітері і горя не знав.
– Нада, – впевнено рече екс-цар. – Когда познаю радную родіну, кнігу напішу – «Как обустроіть Рассєю?»
Тут чути добірну російську лайку.
– Фойєр, фойєр! – репетує фройляйн Шіллер.
У вікні з’являються язики полум’я.
«Де вже ту Росію обустроїш?» – думає Штернберг.