І ось, проваджений непомильним передчуттям, я сягнув по інформацію щодо останнього мешканця, який безпосередньо переді мною винаймав кімнату. Яке ж було моє здивування, коли назвали мені прізвище Борути! Був це той самий чоловік, після якого я наймав і попереднє помешкання. Якийсь дивний збіг обставин змусив мене двічі бути його наступником. Окрім цього, ніщо мене з ним більше не в’язало, не знав навіть, ким він є і як виглядає.
Взагалі-то неможливо було довідатися про нього нічого більшого, ніж те, що називався Мирко Борута і мешкав тут кілька місяців. На запитання, як давно і куди виїхав, шимон[12] мрукнув мені у відповідь щось невиразне, очевидно, не маючи найменшого бажання пускатися у дальші пояснення. Проте за виразом його обличчя я здогадався, що міг би мені чимало розповісти про мого попередника, але воліє мовчати з власної ініціативи або з наказу власника будинку. Може, мав для цього особливі причини, а може, взагалі не полюбляв занадто ділитися інформацією.
Лише значно пізніше я зрозумів його обережну тактику. Справді, з погляду інтересів господаря, вона була єдиною можливою: не варто клієнтів відлякувати. Але справа прояснилася для мене допіру після низки власних вражень, які кинули світло на особу колишнього мешканця і його справжню, свідомо затаєну переді мною долю.
У кожному разі настроєва подібність обох помешкань, що так дивовижно збігалася з індивідуальністю попереднього мешканця, давала багату поживу для роздумів.
Із плином часу я сповнився переконання, що душа (якщо можна так сказати) обох кімнат «просякла» особистістю Борути.
У тому, що таке можливе, не маю жодного сумніву. Ба навіть, вважаю, що вираз «залишити десь частку душі» належиться сприймати не лише переносно. Наше щоденне співжиття з певним місцем, тривале перебування у певному середовищі, хоч би воно належало тільки до органічного світу й було позбавлене присутності інших людей, обмежуючись іно мертвими предметами, мусить через якийсь час викликати взаємний вплив і обопільну дію. Поволі утворюється різновид невловимого симбіозу, сліди якого завдяки багаторазовому повторенню закріплюються надовго і зберігаються після припинення безпосереднього контакту. Якась психічна енергія залишається після нас і тримається місць та речей, до яких звикла. Оці тендітні залишки колишніх сув’язей потім покутують цілими роками (хтозна, може, й століттями), вони невидимі для невразливих, але не менш істотні, щоби з часом обізватися виразним жестом.
Звідси дивний страх і одночасно шаноба до старих замків, запущених кам’яниць, поважних пам’яток старовини. Ніщо не гине і ніщо не йде намарно, у порожніх стінах, безлюдних галереях туляться вперті відлуння минулих літ…
Але мене турбувала ота важлива особливість, яку я мав врахувати від самого початку. Як твердив швейцар, мешкав Борута в цьому будинку кілька місяців, після чого кудись випровадився. Отже, час, протягом якого міг впливати на обстановку кімнати і просякати її собою, був значно коротший від того, який провів переді мною в попередньому помешканні. Попри це, слід його позначився тут сильніше, ніж у давнішому приміщенні, де мав змогу впливати на оточення понад два роки. Мабуть, сила розпромінення особистості в той період у нього збільшилася і за незмірно короткий відрізок часу досягла результатів значно помітніших.
Йшлося лише про те, чому належало приписати це непропорційне до давнішого стану зростання здатності впливати на зовнішнє оточення.
Судячи з настрою, яким дихала моя теперішня кімната, причина цього явища анітрохи не лежала в підсиленні життєвої енергії її колишнього мешканця. Навпаки. На підставі різноманітних ознак я дійшов до висновку, що причиною був тут радше внутрішній розклад, якесь духовне розладнання, і то досить сильне, що заразили собою довколишню атмосферу. Борута був тоді, найправдоподібніше, людиною хворою.
Про це свідчив основний тон, яким дихало моє помешкання. Була в ним тиха, безнадійна в своїм смутку меланхолія. Віяла від попелястих шпалер, сталевої барви оксамитових крісел, йшла від срібних рам картин. Відчувалася у повітрі, розпилена на тисячі невловимих атомів, висіла тонким, делікатним прядивом, розсунутим у інтер’єрі. Сумна, сіра кімната…
Навіть квіти в горщиках на вікні та пара більших вазонків біля етажерки ніби пристосувалися до пануючого тут стилю, ненормально похилені на один бік стеблини, і бутони сумно згиналися у безвладній задумі.
Голос навіть (хоч кімната була велика і рідко заставлена меблями) ховався десь злякано по кутках, наче зайда, стривожений власною сміливістю. Кроки мої мовкли без відлуння у підлозі, пересувався, мов тінь.
Мимоволі хотілося сісти десь у куті в зручне плюшеве крісло і, запаливши цигарку, цілі години проводити в задумі, ганятися безцільним поглядом за хмарками диму, спостерігаючи, як вони закручуються у спіралі, збираються у кільця, розповзаються смугами під склепінням… Щось притягало до палісандрового піаніно – грати мелодії лагідні, у притишених тонах.
На цьому сірому, хворобливого кольору тлі після першого тижня мого перебування почало снуватися якесь дивне напівсонне гаптування. Відтоді спав щоночі непробудно.
Зміст снів був більш-менш однаковий, сновидіння були на одну тему, яка піддавалася лише незначним модифікаціям або дрібним переробкам, були це різні редакції тієї ж історії.
Тлом, на якому відбувалася ця досить монотонна дія, було моє помешкання. У якусь мить ночі з’являлася на екрані сну моя сіра кімната з меблями, що дрімають по закутках, із меланхолійною нудотою задуманих дзеркал, і не зникала довгими годинами нічного спочинку. Перед вікном, спертий на лікоть, сидів якийсь чоловік із подовгастим блідим обличчям і сумно дивився крізь шибку на вулицю.
Розтягалося це часом на цілі години. Потім підводився, переміряв кілька разів кімнату повільними, автоматичними кроками, з поглядом, уперто встромленим у підлогу, ніби зайнятий однією якоюсь думкою. Часом зупинявся і тер рукою чоло, підносячи вгору очі – ясні, великі, затягнуті тихою меланхолією. Коли йому, бувало, ходіння набридало, знов сідав, але тепер переважно до столу під лівою стіною, і знову проводив довгі хвилини у нерухомій позиції, з лицем, схованим у долонях. Деколи писав щось дрібним, нервовим почерком. Скінчивши, раптово кидав перо, випростовував тендітну постать і знову розпочинав ходіння. Бажаючи, мабуть, здобути більше простору, блукав кімнатою по колу, розташування меблів цьому не перешкоджало. Проте я зауважив, що лінія та нерівно заломлюється поблизу правого від дверей кута, де стояла шафа, бо тут та крива, яку описував при ході, із вигнутої перетворювалася на ввігнуту: виглядало так, ніби того кута уникав.
На цьому вичерпувалася тема сну. По кількох годинах такої монотонної мандрівки, що переривалася довшим чи коротшим відпочинком біля вікна, столика або ж в одному із крісел – сумний чоловік (а разом з ним зображення кімнати) розвіювалися і западали в сонливу безодню, а я прокидався зазвичай вже під ранок. Так повторювалося щоночі без змін.
Та постійність картин, які щоразу повторювалися, і цей їхній характерний стиль допровадили мене невдовзі до закономірного висновку, що актором пантоміми, розігруваної щоночі, є ніхто інший, як тільки Борута. Сни ті, сповнені меланхолійної монотонності, були ніби рельєфним усвідомленням душі помешкання, яка так гнітила мене вдень, практичною матеріалізацією речей, занадто тонких для стану яви.