Судячи із занепокоєних виразів на їхніх обличчях, я зробила висновок, що тут йдеться про Стара. Чи то Стар наказав щось таке – не таке, чи заборонив щось таке, чи кинув виклик батькові, чи викинув якусь з картин Ла Борвіца на сміття – словом, зробив щось, на їх погляд, катастрофічне, і от вони сиділи тут серед ночі, замислюючи чи то заколот, чи то бунт, тобто нагадували збіговисько зневірених змовників. Розмарі Шміл тримала напоготові блокнот, буцімто занотувати їхні протестні настрої.
– Я везу тебе додому, живого чи мертвого, – сказала я таткові з порога. – Всі дарунки до дня народження вже покриваються цвіллю в святковій упаковці!
– День народження! – вигукнув Жак у пориві виправдання. – І скільки ж стукнуло? Я й не знав.
– Сорок три, – роздільно сказав татко.
Насправді йому стукнуло на чотири роки більше. І Жак це добре знав. Я бачила на власні очі, як він колись помітив дату у своєму нотатнику про всяк випадок, щоб використати при нагоді. Тут подібні гросбухи носять у руках відкритими. Тому збоку можна побачити, що там пишуть, навіть без читання по губах, і я краєм ока помітила, що й Розмарі Шміл мимоволі робить подібну нотатку і собі. Схаменувшись, вона почала її витирати, і саме тієї миті під нами здригнулася земля.
У нас вона тільки здригнулася, на відміну від Лонг-Біча, де верхні поверхи крамниць одним махом вивернуло на вулиці, а малі готелі винесло в море, проте довгу хвилину ми нутром відчували нутро землі, ніби ми все ще зв’язані пуповиною з утробою матері Землі, яка, наче у кошмарному сні, затягує нас назад у лоно світотворіння.
Мамин портрет злетів зі стіни, видаючи місцезнаходження потаємного сейфа; ми з Розмарі, як у трясці, вхопилися одна в одну і в якомусь шаленому вальсі під власний вереск перетнули усенький кабінет, майже від стіни до стіни. Жак чи то зомлів, чи просто зник з очей, а татко вчепився за стіл і щодуху горлав: «З тобою все гаразд?» А за вікном співачка якраз дійшла до пронизливої кульмінації: «Я люблю лише тебе», де затрималася, а потім, заприсягаюся, завела усе знову. Чи, може, то підплигнула голка на записуваній платівці.
Кімната майже завмерла, лише під ногами відчувалося дрібне дрижання. Всі обережно рушили до дверей, включаючи й Жака, який вигулькнув як з-під землі, і п’яною хиткою ходою через приймальню попростували до чавунного балкону. Майже скрізь все світло «вирубило», і то тут, то там чулися крики й окрики. На якусь мить ми завмерли, чекаючи на новий поштовх, потому, не змовляючись, метнулися до кабінету Стара.
Його кабінет був великий, проте менший за батьків. Стар сидів на краю дивана, протираючи очі. Коли стався землетрус, він, судячи з усього, спав і тепер намагався збагнути, чи то він йому наснився, чи насправді був. Коли ж ми запевнили його, що він таки йому не наснився, Стару здалося все це вельми потішним, аж тут почали разом видзвонювати телефони. Я ненав’язливо, наскільки то було можливо, спостерігала за ним. Від втоми він був геть сірий, та поки він слухав телефон та диктограф,[51] в очах у нього з’явився вогник.
– Прорвало пару водогінних магістралей, – повідомив він татка. – Ті, що ведуть на знімальний майданчик.
– Грей саме знімає у «Французькому селі», – зазначив татко.
– Вода розлилася ще навколо «Станції», а також, хай йому біс, в «Джунглях» і на «Куточку міста», та, здається, ніхто не постраждав. – Між ділом він похмуро потис мені руки. – Де ти пропадала, Сесиліє?
– Монро, ти туди йдеш? – запитав татко.
– Коли зберу всі новини. Також вийшла з ладу одна з ліній електропередач… Я вже послав за Робінсоном.
Він усадив мене поруч себе на диван і попрохав розповісти про землетрус знов.
– У тебе втомлений вигляд, – сказала я проникливим материнським голосом.
– Еге ж, – погодився він. – Нема куди ходити вечорами, тож я просто працюю.
– Я влаштую пару вечірок для тебе.
– Раніше я грав з компанією в покер, – сказав він задумливо. – До того, як одружився. Та всі вже повмирали від запою.
Міс Дулан, його секретарка, увійшла з купою свіжих поганих новин.
– Робі, як прийде, про все подбає, – запевнив Стар татка. – Він повернувся до мене. – Робінсон – то справжня знахідка. Він колись був аварійним монтером… лагодив обірвані телефонні дроти серед міннесотських[52] завірюх… такого ніщо не зупинить. За хвилину він тут буде… він тобі сподобається.
Він мовив це так, ніби виношував намір звести нас разом усе попереднє життя, і власне заради цього й влаштував землетрус.
– Він тобі сподобається, – повторив він. – А коли ти повертаєшся до коледжу?
– Я ж тільки прилетіла додому.
– Тобто попереду в тебе ціле літо?
– Вибач, – сказала я. – Повернуся, як тільки зможу.
В голові у мене був туман. У мене просто не могла не промайнути думка, що в нього й дійсно могли бути якісь наміри щодо мене, і якщо так, то стадія була аж занадто рання. Як на те, я могла відчувати себе лише «гарним реквізитом». І така перспектива мене не спокушала… то було все одно, що вийти заміж за лікаря. Рідко коли той залишав кіностудію до одинадцятої вечора.
– І скільки ж, – він запитав у мого батька, – їй залишилося до випуску? От що я мав на увазі.
Тут, гадаю, я ладна була запально вигукнути, що мені необов’язково повертатися до коледжу, що освіти в мене ого-го… як увійшов гідний усілякого захвату Робінсон, клишоногий рудий парубок, ладний скочити і у вогонь, і у воду.
– Це – Робі, Сесиліє, – просто сказав Стар. – Нумо, Робі, пішли.
Так я й зустрілася з Робі. Сказати, що я зустріла свою долю, здавалося безглуздям, проте так лише здавалося. Бо прийде час, і не хто інший, як Робі, розповість мені, як Стар тієї ночі знайшов своє кохання.
Епізод 6
У місячному світлі знімальний майданчик являв собою тридцять акрів казкової країни – і зовсім не тому, що «натура» скидалася на африканські джунглі або середньовічний французький замок, або на шхуни на якірній стоянці, або на нічний Бродвей, а тому, що нагадувала розідрану дитячу книжечку з картинками, наче уривки казкових історій, що пурхають між язиками полум’я. Я ніколи не жила в будинку зі справжнім горищем, та зараз натурний майданчик, як на мене, виглядав саме так, а вночі, з її викривленим сяйвом, все ніби оживало.
Коли прибули Стар та Робі, пучки світла вже вихоплювали небезпечні ділянки «водопілля».
– Ми відкачаємо цю воду в болото на Тридцять шостій вулиці, – мовив Робі, окинувши оком розміри розливу. – Це міська власність… От вам і Божий промисел. Тільки-но подивіться!
На маківці величної голови бога Шиви[53] вниз за течією штучної річки пливли дві жінки. Ідола змило з майданчика, що зображав собою Бірму, й несло звивистими путями ріки, посеред якої він разом з іншими уламками катастрофи то борсався на мілині, то кружляв у водоверті. Дві біженки знайшли притулок серед звивин божественних локонів на високому чолі і на перший погляд скидалися на туристок на автобусній екскурсії визначними місцями паводка.
– Ти диви, Монро! – вигукнув Робі. – Глянь он на тих дамочок!
В’язнучи ногами в непередбаченій багнюці, обидва дочвалали до берега основного русла. Звідси було видно, що жінки неабияк перелякані, проте вже сповнені надії на скорий порятунок.
– Хай би й пливли собі до самої стічної труби, – галантно порадив Робі. – Та річ у тому, що Де Мілю знадобиться голова вже наступного тижня.
Утім, він був людиною, що не скривдить і мухи, і вже за мить стояв по пояс у воді, намагаючись підчепити Шиву багром, та досяг лише того, що закрутив голову паморочливими кругами. Тут надійшла допомога, яка поміж іншого виявила, що одна з них вельми гарненька, і що обидві вони, либонь, з вершків суспільства. Та на майданчик вони запливли приблудами, й Робі бридливо дожидав, щоб сказати їм пару теплих слів, поки ідола приборкують і виволікають на сухе.
– Та відчепіться ви вже від голови! – озвався він знизу вверх. – Це ж вам не сувенір!