Фрэнсис Фицджеральд - Кохання останнього магната стр 5.

Стар залишив каблучку в моїй долоні, рішуче підвівся і звернувся до Вайлі:

– Ходімо-но до «весільної кабіни», – кивнув він. – Ще побачимося, Сесиліє.

Але ще до того, як вони зникли в кабіні, я почула, як Вайлі спитав:

– Ти записку Шварце хоч відкрив?

І відповідь Стара:

– Ні, ще.

Мабуть, я не дуже швидко мізкую, бо тільки зараз зметикувала, що Стар і є містером Смітом.

Пізніше Вайлі таки розповів мені, що було в тій записці.

Написану нашвидкуруч при світлі фар таксі записку було важко зрозуміти.

Стар прочитав її двічі, підняв руку та пошкрябав вранішню щетину на підборідді.

– У нього зовсім розшарпані нерви, – сказав він. – І чим тут зарадиш? Абсолютно нічим. Шкода, що я його не вислухав. Та я не люблю тих, хто нав’язується тобі зі словами, що це – в твоїх власних інтересах.

– Може, так і було, – припустився Вайлі.

– Це – нікчемний прийом.

– А я б на нього клюнув, – похитав головою Вайлі. – Я марнолюбний, як жінка. Якщо хтось вдає, що я їм небайдужий, я прошу продовжувати. Поради мене тільки тішать.

Тепер вже, зморщивши носа, похитав головою Стар. Вайлі продовжував піддражнювати його – то був привілей, у якому йому ніколи не відмовляли.

– Ти клюєш на деякі лестощі, – сказав Вайлі. – Такий собі комплекс Наполеона.[33]

– Від лестощів мене просто нудить, – відрізав Стар, – та ще більше нудить, коли тобі нав’язують свою допомогу.

– Якщо тобі так вже не подобаються поради, за що ж ти мені платиш?

– Це суто ділове питання, – сказав Стар. – Я – ділок і я купляю те, що в тебе в голові.

– Який з тебе ділок, – не погодився Вайлі. – От коли я працював у паблісіті по зв’язках з громадськістю, я ділків бачив-перебачив і не можу не погодитися з Чарльзом Френсісом Адамсом.[34]

– І що той казав?

– Він знав їх усіх: Ґулда, Вандербілта, Карнеґі, Астера – і він писав, що серед них немає жодного, з ким би він бажав зустрітися ще раз, у цьому чи іншому світі. Ну, з тих пір вони краще не стали. Тому я й кажу, що ти – не ділок.

– Мабуть, той Адамс був буркун, – сказав Стар. – Либонь, сам хотів бути першим, та забракло розсудливості чи твердості характеру.

– Голова в нього на плечах була, – відповів Вайлі досить-таки єхидно.

– Голови на плечах недостатньо. Вас, письменників та й інших людей мистецтва, так і тягне то занепасти духом, то скочити в халепу, і має знайтися той, хто витягне вас із халепи та вправить мізки. – Він знизав плечима. – Ви все сприймаєте занадто близько до серця, а людей або ненавидите, або перед ними вклоняєтеся… люди для вас – це щось особливе, а насамперед – ви самі. Самі напрошуєтеся, щоб вами попихали. Я люблю людей і люблю, коли вони люблять мене, та моє серце там, куди поклав його Господь – у мене всередині.

Він помовчав.

– Гаразд, а що я сказав Шварце в аеропорту? Можеш пригадати точно?

– Ти сказав: «За чим би ти не прийшов, моя відповідь – «Ні!».

Стар мовчав.

– Він зовсім знітився, – продовжував Вайлі, – та я буцімто його трохи розвеселив. А щоб розвіятися, ми покатали доньку Пета Брейді на авто.

Стар натис на кнопку виклику стюардеси.

– Отой пілот, – спитав він, – він не заперечуватиме, якщо я посиджу в кабіні поруч з ним?

– Це проти правил, містере Сміт.

– Тоді запросіть його сюди на хвилинку, коли він буде вільний.

Всю другу половину дня Стар просидів у кабіні поруч з пілотом. Під крилом літака пропливла безкрайня пустеля, яку змінили різнобарвні плоскогір’я, нагадуючи мені дитинство, коли ми бавилися тим, що забарвлювали фарбами білий пісок. А вже надвечір крізь ілюмінатор за пропелерами забовваніли гостроконечні зубці гірського хребта Засніженої пилки,[35] а це означало, що до домівки недалеко.

Час від часу я впадала в дрімоту, а в проміжках думала про те, що хочу за Стара заміж, хочу, щоб він мене покохав. Яка ж самовпевненість! Ну що я могла йому дати? Та хіба тоді я так думала? Тоді мною володів гонор молоденької жінки, який черпав свою силу в окрилених думках на кшталт: «Я ж не гірша за неї». З точки зору моїх мріянь я ніяк не поступалася вродою голлівудським красуням, які неодмінно докладали зусиль, аби запасти йому в душу. А мій досвід, хоч і невеликий, у мистецьких справах, звісно, робив мене здатною стати блискучою окрасою будь-якого салону.

Тепер-то я розумію, що то була маячня. Що ж до Стара, то хоча його освіта ґрунтувалася на нічому іншому, як на вечірніх курсах стенографії, він давно вже пробився крізь бездорожні пустині пізнання в царини, куди мало хто здатен був за ним піти. У моїй безшабашній зарозумілості я подумки зіставляла свої сірі очі з його карими: чиї ж лукавіші; удари свого юного серця (гольф і теніс) з його, вже, мабуть, притомленим роками перенапруження. Я планувала, подумки плела інтриги та чинила підступи проти невідомих суперниць (втім, хто з жінок цим не займався), та нічого, як ви побачите, з цього не вийде. Тішить мене й тепер, що зусилля не минули б даром; та щира правда полягала в тому, що мені нічого було йому дати, з того, що він не мав; мої найромантичніші помисли на ділі були навіяні стрічками, зокрема, на мене сильно подіяла «42-га вулиця».[36] Більш ніж імовірно, що деякі з картин, що зробили мене такою, яка я є, були задумані саме Старом.

Так що діло моє було зовсім безнадійне. Не можна жити тим, щоб увесь час прати білизну чужих почуттів. Та тоді мені здавалося інакше: може, тато допоможе, а може – стюардеса. Могла б піти до кабіни пілота й прямо сказати Стару: «Якщо я колись і бачила любов, то в очах тієї дівчини».

Міг би й пілот стати в пригоді: «Чоловіче, ти що, сліпий? Мерщій до пасажирського салону!»

Та й Вайлі Вайт міг би прийти на допомогу, замість того, щоб маячити в проході у мене перед очима, гадаючи, сплю я чи ні.

– Сідайте вже, – запросила я. – Які новини? Де ми?

– В повітрі.

– А, он воно що. Тоді сідайте. Над чим працюєте? – спробувала я удати живий інтерес.

– Хай допоможуть мені небеса, я пишу про бойскаута, а саме: «Бойскаут».

– Старова задумка?

– Хто його знає… Він запропонував мені поміркувати. Не виключаю, що з десяток сценаристів працювали над ідеєю до мене, і рівно стільки ж будуть копирсатися в ній після мене, а от цю систему вигадав власне він. Бачу, ви в нього закохалися?

– Ще чого! – вигукнула я обурено. – Та я його з дитинства знаю.

– До нестями, еге ж? Що ж, спробую влаштувати ваші справи, якщо ви допоможете мені влаштувати мої. Хочу мати власну групу.

Я знову заплющила очі і провалилася у сон. А коли знову розплющила, то побачила, що стюардеса вкриває мене пледом.

– Майже на місці, – оповістила вона.

Крізь ілюмінатор, над захід сонця, було видно, що земля під крилом стала зеленішою.

– Тільки-но почула дещо смішне, – сповістила вона, хоча її ніхто не питав. – У кабіні пілота… той містер Сміт, чи містер Стар… ніколи не бачила його імені в титрах.[37]

– А він його ніколи не ставить, – пояснила я.

– А-а-а. Отже, він розпитував пілотів про льотну справу… Тож воно його й справді цікавить, не знаєте?

– Знаю.

– Ото ж бо один з пілотів і каже, що б’ється об заклад, що за десять хвилин береться навчити містера Стара літати соло. У нього, каже, такий склад розуму – все схоплює на льоту.

У мене почав уриватися терпець.

– Ну і що тут такого смішного?

– Зараз, так от, нарешті один з пілотів питає, чи подобається містеру Стару його справа, а містер Стар на це й відповідає: «Авжеж. Само собою, подобається. Коли навкруги у всіх не всі вдома, то приємно залишатися хоч і неповним ідіотом, та єдиним, якого ще не розкусили».

Стюардеса так і заходилася від сміху, а мені хотілося плюнути їй межи очі.

– Уявіть собі: «Коли навкруги у всіх не всі вдома, то приємно залишатися хоч і неповним ідіотом, та єдиним, якого ще не розкусили».

Раптом без видимої причини її сміх урвався, і вона підвелася – сама серйозність: