Віра сиділа поруч з Василем. Як тільки вийшов Кривда на сцену, Василь зблід, прошептав:
– Я його знаю!
Де він познайомився з Оленчиним братом, Віра тоді так і не довідалася. Василя покликав до себе Іван.
У понеділок надвечір вона сама прийшла до Ковбанюкового обійстя. Василь порався у дворі біля воза – кивнула йому пальцем з-поза тину. Порозглядався, чи не бачить батько – бо ж будній день, робота! – і, витерши зашмаровані долоні об штани, вислизнув за ворота. Віра пішла попереду вниз до потоку. За яблунями – їх тут уже не міг побачити старий Ковбанюк – Василь зупинився і сказав, зам’явшись:
– Ти побудь трохи сама, поспацеруй, а я… лиш воза складу. Тато знов будуть гримати на всіх. І так мені вже перепало за те, що ходив з Опришком злагоду могоричити.
– А ти поцілуй тата в руку і скажи, що надалі будеш чемний і слухняний, – фиркнула Віра. – Завжди: «Тато казали, тато сварились…» Я, дівчина, і то…
Василь почервонів і мовчки пішов услід за Вірою. Над потоком порівнявся з нею і почав повагом:
– З самим Кривдою мав балачку вчора…
– А ти чому мене залишив тоді саму ввечері?
Василь винувато глянув на дівчину.
– Я зовсім не хотів з ними йти… Але Кривда – та й пам’ять у нього, дай Боже, – подає мені руку й посміхається: «Попався, пташку? Іди, йди тепер з нами, примирю тебе з Опришком і братом». І ми всі пішли до Пантели. Празник справляв старий з утіхи. Діти, каже, повернулися.
– А коли ж ти познайомився з Кривдою? І чому «попався, пташку»?
Василь збентежився.
– Та це… багато говорити, а мало слухати. Ще з Хімчина знаю його… Був один раз, за Польщі, такий трафунок… Я тоді проти комуністів з дурної голови… Ну, а Кривда керував ними. То ми й здибалися якось там…
– Ого! – Віра звела дугасті брови і чи то здивовано, чи то скептично зміряла поглядом зніяковілого Василя. – Ти, як бачу, не таке-то вже й теля сумирне. Недарма Опришко тебе за чуба брав, а Іван не боронив. Ну, ну?
– Та це дурниці, то вже минуло. Опришко, правда, ще й тепер вовком на мене, а Іван – той тягне на свій бік. «Кинь оте борсуче життя, – це він так про мене і про тата, – і в комсомол запишися». Але я не з тих загонистих, що пхають голову під Євангеліє… Нині час на часі не стоїть. Та й що з того комсомолу? Хліба він мені не дасть.
Вірі вдарило гаряччю в обличчя. Борсуче життя… А хіба тільки Василеве життя борсуче? Їй також пропонували вступити до комсомолу. Спекалася: «В Бога вірю». Неправда. Вона ні в що не вірить. Адже до церкви давно не ходить. Не тягне. А до кого? До товаришів також ні. Відбилася від них чомусь. Навіть на випускний вечір не прийшла. Чужа всюди.
– То ще б з тим комсомолом… подивився, – міркував уголос Василь. – Але треба, щоб одні українці туди вписувалися. Коли питаю – ні, кожний може записатися: поляк, німець, навіть єврей. А я з Менделевим Іциком разом до кучки не ходив, то й до одної партії не піду.
– А Іван ходив? А Кривда? – враз спалахнула Віра, чомусь розсерджена і на Василя, й на себе.
Василь здивовано відкопилив губу. Що це вона раптом почала за ними обставати?
– То інша справа, – відповів. – Вони давно вже покомунилися.
– Але ж люди порядні, чесні.
– А я щось кажу? – пирснув Василь. – Вони своє знають, а ми своє. Ти також не кричиш на мітингах «Хай живе!» мов навіжена. Твій тато трохи, але він… мусить.
Віра дивилася під ноги, задумана.
– Тата ніхто не силує. А про комсомол я трохи знаю з школи. Нічого поганого в ньому не бачила. Концерти організовували, вечори цікаві. Деякі, правда, надто любили виголошувати промови. Отак, наче віршик напам’ять. Може, тому я… – говорила Віра, ніби виправдувалася. – Але ти розкажи докладніше про Кривду. Я ж чула тільки п’яте через десяте.
Василь скупо розповів, що сам знав. Якби не Іван, то Оленка й донині не зустрілася би з своїм братом. Іван сидів у Березі з одним львівським. Дивне таке прізвище в нього – Сарабай. Він же й розповідав Іванові багато про Антона та про Оленку. Знав їх.
– Але то цікава була придабашка! – пожвавився Василь. – Від Івана чув. Кривда й Сарабай ще до арешту належали до одної організації у Львові. Великими друзями були. Але дружба – то одна справа, а любов – інше. Сарабай страшенно закохався в Антонову наречену, Юлю. Тепер вона за Кривдою, поженилися, значить. То як Юлю посадили в тюрму, ніхто не смів піти її провідати, навіть Антін, бо такий наказ був: щоб самому не потрапити за ґрати. А Сарабай, видно, найдужче любив її. Все підбурював своїх, намовляв, щоб влаштувати Юлі втечу, а коли ніхто не погодився, він сам пішов, назвав себе інакше…
– Пішов у тюрму? – дивувалась і захоплювалася Віра. – І що?
– Поліцаї сказали йому почекати, а тим часом самі переглянули фотографії та й ланцюжки на руки і – в Березу Картузьку. Бо давно за ним шукали.
– І він так і не побачив її? – тихо скрикнула Віра, забула про Василя і про Кривду, а в уяві малювався сміливий юнак, який нічого не боїться, коли кохає. – Юля знала, що він приходив? – спитала перегодом.
– Потім дізналася.
– І вийшла заміж за Кривду?
– Я ж уже казав…
– Недобра вона… Я…
Віра замовкла, потайки глянула на мідянисте обличчя парубка і зупинилася. Василь знітився від її настороженого погляду.
– А ти, Василю… Якби так дуже-дуже кохав… Зробив би так?
Він знизав плечима, ніби почув таке, на що й відповідати не варто.
– Смішна. То де ж таке можна робити? Думати треба. Здорову голову під Євангеліє… Він же знав, що може попасти й загинути і не побачити її більше ніколи.
– А все-таки пішов… – мрійно прошепотіла Віра і в той вечір більше не сказала про це ні слова.
Біля Пушкаревого перелазу зупинились. Віра мовчки колупала пальцем зів’ялу кору на буковому воринні.
– Ти наче загнівалася чогось… – Василь узяв її за плечі, притягнув до себе.
– Ні, я думаю, як тобі виправдатись перед батьком. Адже стільки часу змарнував. Скажи, що ходив шукати граба на нову розвору. І завжди, що б не робив, подумай, чи будеш мати з того хліб. Навіть коли йдеш до дівчини. Бо нащо даром пхати голову під Євангеліє?
Віра звільнилася від його рук, перестрибнула перелаз і сховалася за високостеблою кукурудзою на Пушкаревому городі.
Відтоді вона уникала зустрічі з Василем. А він не давав їй проходу і все допитувався, чому так перемінилась, за що загнівалася.
Не здогадувався, напевно, й тепер, що якби не та розмова, то, може б, Віра не втікала нині від його обіймів росяним лугом на тракт.
Не стало дружби з Василем, а може, й не було її; прийшла до Віри в гості прикра самотність. З шкільними товаришами розминулася, не мала тепер навіть знайомих. Не знайшла ще друзів і в університеті. Може, тому все частіше згадувала того закоханого сміливця, мріяла зустріти його. Ці марення були такі наївні й нерозумні, як віра в сни або ворожіння на ромашках; знала, що її мрії нездійсненні, як дитяче бажання стати незримим. Але позбутися їх уже не могла. І не хотіла.
Снувалися вони й тепер срібно-білими нитками за вікном поїзда на приколійних насипах, ткалися з ромашок у весільний рантух.
– Добрий день, паннунцю! – хтось привітався з проходу.
Віра повернула од вікна голову. Кульгавий Клим Запоточний заглядав у купе, кланявся і тер долонею потилицю.
– Я вже зумисне стою тут небезмай десять хвилин і собі міркую, над чим то наша Вірочка так задумалася, що ніц-нічого не бачить. А Пушкар як залізав на горішню поличку, то-м гадав, що на голову тобі наступить, і ти не чула. Послухай, як хропе. Відколи став колгоспником, спить, мов ховрах, і ні хвилини не дарує. Надолужує ті ночі, коли багатство не давало спати.
Віра запросила Клима сісти.
– Я б сів, небого, але розмовляти сидячи не вмію, а мовчати також не годен, бо тоді слина в роті кисне… Гм… А ти маєш над чим думати. Ніверситети! Чув-єм… Дуже високо вчишся. Але, як то кажуть, наука не йде в ліс. По собі знаю, в лікнеп ходив. Ади, закінчиш школу та й зможеш ким хочеш стати: професоркою чи хоч би начальником у нашому клубі, бо нема розумного; що я там годен зробити? Або, лиш не спротився на мене, до трахтора можеш піти навіть. Що гадаєш? Я дивився на ту машину – великої науки до неї треба! Той чоловік, який на ній сидить, завжди хвалиться, що він тракторист першої кляси. А одного разу як задиркало, то він – перша кляса – півдня під трахтором горілиць лежав. То варівка робота, не гадай собі. Я сам, казати, не дурний, бо, як-не-як, у твого тата добре підучився, але ніц-нічого не міг зрозуміти коло тих коліщат та всілякої машинерії.