Причина цієї війни, здебільшого, трактувалася поверхово. Вважалося, що була вона викликана бажанням помсти Хмельницького, якого образив польський шляхтич Чаплинський, а влада Речі Посполитої не захотіла ображеного захистити. Хоча й були намагання поглянути на цю проблему в більш широкому плані, з’ясувати інші причини цього явища. Та все ж особиста помста стояла на першому плані.
Творення образу героя
Попри те, що з часом в українській та російській літературах Хмельниччину почали трактувати як війну, в якій релігійний чинник відігравав чи не найбільшу роль, а українських козаків як захисників православ’я, насправді стосунки між православним духовенством, особливо вищим, та козацтвом не були простими.
Так, у 20-х роках XVII ст. козацтво отримало ідеологів в особі православного духовенства. На той час в Україні саме його представники виконували роль інтелігенції. Проте у 1630-х роках ситуація змінилася. Союз православного духовенства й козацтва був зруйнований. Православне духовенство й козацтво все більше дистанціювалися один від одного. Здавалося, Хмельниччина мала знову актуалізувати цей союз.
Правда, духовенство не поспішало опинитися в козацьких обіймах. Якщо в 1620-х рр. воно вимушене було це зробити, оскільки в особі козаків отримало покровителів, то на середину XVII ст. ситуація виглядала інакше. Влада Речі Посполитої за часів правління короля Владислава легалізувала православну церкву. Відверто підтримати козаків – означало наразитися на неприємності. Так можна було втратити навіть маєтності, що належали церкві. А чимало цих маєтностей знаходилися на територіях, які не контролювалися козаками.
Під час подій середини й другої половини XVII ст. київські православні митрополити, як і православні єпископи на теренах України й Білорусії, намагалися проводити зважену політику, відстоюючи свої інтереси. Їм доводилося маневрувати між різними державно-політичними структурами, силами – козаками, Річчю Посполитою, Московією й Османською державою.[80] У цій ситуації вони воліли утриматись від крайнощів, зокрема від апологетики козацтва та їхнього вождя Богдана Хмельницького.
Симптоматичною є позиція Інокентія Гізеля (1600? – 1683),[81] одного з провідних православних інтелектуалів України середини XVII ст., який обіймав високе ієрархічне становище – архімандрита Києво-Печерської лаври, належав до найвпливовіших православних діячів України того часу.
Інокентій Гізель
Він є автором низки творів. Одним з найбільш знаних серед них вважається релігійно-етичний трактат «Мир з Богом людині», що вийшов у друкарні Києво-Печерської лаври в 1669 р. – якраз у розпал Руїни. Здавалось, у цьому творі мали б відобразитися тогочасні проблеми, пов’язані з козацькими змаганнями. Однак цього немає. Лише в передмові до читачів зустрічаємо таку згадку: «Відомо всім, що ця люта багаторічна ворожнеча в Малій Росії праведним судом Божим за наші гріхи на нас наведена. Та ми про те, аби отямитися, від гріхів повстати, Господу Богу догодити, однак, не дбаємо. А тому, раз гріх пребуває в нас, то й ворожнеча нас губити не перестає».[82]
Гізель у трактаті «Мир з Богом людині» говорить (хай і дуже загально) про ворожнечу, котра панує в Україні. Але, дошукуючись її причин, знаходить відповідь у дусі провіденціалізму, характерного для середньовічних авторів. Мовляв, усі нещастя, які впали на Україну, це покарання за гріхи людей.
Ця позиція також знайшла відображення в такому відомому творі, як «Синопсис».[83] До сьогодні ведуться дискусії, яке відношення мав Гізель до цього твору, чи був він його автором. Перше видання «Синопсису» в 1674 р. вийшло за його благословенням. Тобто якщо Гізель і не був автором цього твору (радше, це було колективне творіння), то цілком імовірно він міг здійснювати його загальну редакцію. Принаймні давши благословення, Гізель погоджувався з концепцією вказаного твору.
«Синопсис» є викладом історії Русі від найдавніших часів, закінчуючи подіями середини XVII ст. Переважно це компіляція з різних історичних хронік, літописів, що мали поширення в той час. Він у концентрованому вигляді давав схему російської історії, яка на довгий час стала визначальною в російській історіографії. «Синопсис» витримав чимало видань (загалом їх нараховується 29). У царській Росії він майже протягом ста років виконував роль підручника історії.
Автор чи автори «Синопсису» спеціально підносять Володимира Мономаха. Адже цей князь був особливо шанованою особою в тогочасних київських книжників. «Синопсис» представляє згаданого князя царем, який отримав регалії від візантійського імператора Олексія Комніна. Потім царська влада переходить у Галич, пізніше – у Москву.
У «Синопсисі» звернута увага на руйнування Києва Батиєм. Ця подія трактується як трагедія. У творі чимало говориться про боротьбу проти татар. Загалом твір має антитатарську спрямованість. І це зрозуміло. Адже татарські набіги становили значну проблему для України. Окрім того, татари активно втручалися в українські події середини й другої половини XVII ст.
Антитатарський дискурс, присутній у «Синопсисі», схоже, мав політичний підтекст. Гізель та його сподвижники, як і інші православні інтелектуали того часу, були проти того, щоб утвердилась татарська й турецька протекція над українськими землями. А певні кроки до такого утвердження саме й робив Хмельницький. Не хотіли також вони домовленостей між царем московським, з одного боку, й турецькими та кримсько-татарськими правителями, з іншого. Звідси їхня неприязнь до татар, намагання підняти значимість московських можновладців, подати їх як царів, що боролися з татарами.
Інокентій Гізель. «Синопсис»
«Логічним завершенням» «Синопсиса» був перехід Києва під владу московського царя. Ця подія зображується в панегіричних тонах. Мовляв, колишня «царственна столиця» повернулася під руку нащадків київських князів, які правлять у Московії і мають всі права на Київ.
У такому обґрунтуванні теж був політичний підтекст. За сім років до першого видання «Синопсису» був укладений Андрусівський договір між Московією й Річчю Посполитою, згідно якого Київ тимчасово зберігався за Московією. В перспективі Московія мала повернути місто Речі Посполитій. Гізель та його сподвижники цього не хотіли. Тому обґрунтовували законність перебування Києва під Московією.[84]
У «Синопсисі» немає згадок ні про Богдана Хмельницького, ні про козаків, ні про їхні «визвольні змагання». На перший погляд, це дивно. Адже, здавалось, Хмельницький завдяки Переяславській раді привів Україну під руку Московії. А для автора чи авторів «Синопсису» це мало би бути позитивом.
Ігнорування в «Синопсисі» Богдана Хмельницького й козацтва мало підстави. Було в авторів цього твору достатньо інформації про те, що Хмельницький підтримував тісні стосунки з турецькими й татарськими можновладцями. А чисельна присутність у війську Хмельницького кримських татар багато про що свідчила. Тобто Хмельницький сприймався автором чи авторами «Синопсису» не як «воз’єднувач» Малої й Великої, а, радше, як соратник «невірних».
Подібну картину бачимо й у творах інших українських авторів того часу. Козацька тема, як і тема Хмельниччини, ігнорувалася в Києво-Могилянській академії, хоча там навчалося чимало вихідців із козацького середовища. Те саме можна сказати й про професорів академії.
Показовим є приклад Лазаря (в миру – Луки) Барановича (? – 1693).[85] Він належав до найбільш впливових церковних діячів та інтелектуалів України другої половини XVII ст. Значна частина його життя припала на складний період Хмельниччини та Руїни, коли більшості українців було не до питань культури. На початку 1640-х Баранович викладав у Києво-Могилянській колегії, а в 1650 р. став її ректором та ігуменом Братського училищного монастиря. У 1651 р. залишив академію і як чернець перебував у монастирях Києво-Кирилівському, Куп’ятицькому і Дятиловецькому. З 1653 р. став настоятелем Єлецького монастиря Чернігівської єпархії.