Всего за 139 руб. Купить полную версию
І що далі, то більш дивними й варварськими ставали фрази. Коли вона вловлювала на собі веселі погляди Ентоні та Глорії, то дарувала їм тільки мрійливу усмішку, примружуючи очі на знак того, що музика проникає в усе її єство і вводить в екстатичний і неймовірно спокусливий транс.
Музика закінчилась, і вони повернулися за столик, де одинокий, але благородний джентльмен, піднявся та обдарував їх такою чарівною посмішкою, ніби потиснув кожному руку, вітаючи з блискучим виступом.
– Блокхед ніколи не танцює! Я гадаю, що в нього дерев’яна нога, – зауважила Глорія на весь столик. Троє молодих чоловіків заворушились, а той, кого це стосувалось, помітно скривився.
Це був саме той гострий кут у знайомстві Блокмена з Глорією. Вона постійно спотворювала його прізвище. Спершу це було «Блокхаус», потім ще більш ненависне «Блокхед». Він намагався іронізувати і просив, щоби вона називала його на ім’я, і вона навіть чемно намагалася, та все ж нічого не могла вдіяти й незмінно поверталася назад до «Блокхеда», покірно й зі сміхом.
Звісно, це було дуже зухвало й легковажно.
– Боюся, містер Блокмен подумає, що ми – легковажна компанія, – зітхнула Мюріел, змахуючи в його напрямку устрицею.
– Гадаю, що він уже так думає, – прошепотіла Рейчел.
Ентоні намагався пригадати, чи вона хоч щось сказала до того. Ніби ні. Це була її перша фраза.
Містер Блокмен несподівано відкашлявся та голосно і виразно промовив:
– Навпаки. Коли говорить чоловік, за ним стоїть тисячолітня традиція. А жінка – це магічний рупор майбутнього.
За цією приголомшливою фразою запанувала разюча тиша, Ентоні раптом подавився устрицею і швидко підніс серветку до обличчя. Рейчел і Мюріел спробували засміятись, але вийшло якось вимушено, Дік і Морі приєдналися до них, обидва червоніючи від ледь стримуваного сміху.
«Господи! – подумав Ентоні. – Це субтитри до якогось його фільму. Він їх напам’ять вчить!»
Тільки Глорія мовчала. Вона глянула на містера Блокмена із мовчазним докором.
– На Бога! Де ви тільки це відкопали?
Блокмен дивився на неї, не розуміючи, що саме вона має на увазі. Але по хвилині оговтався та всміхнувся ввічливою посмішкою, яка передавала всю терпимість, з якою інтелектуал споглядає зіпсовану і незрілу молодь.
З кухні винесли суп, але разом із ним з-за барної стійки з’явився концертмейстер: обличчя його було такого кольору, який можна успадкувати тільки від гальби пива. Отже, супу довелось остигати, поки звучала балада під назвою «Все в тебе на місці, крім твоєї жінки».
Потім було шампанське, й вечірка почала набувати розмаху. Чоловіки, крім Річарда Кермела, пили вже не стримуючись, Глорія і Мюріел також сьорбали бокал за бокалом, Рейчел Джерел не випила жодного. Вони пересиджували вальси, але танцювали під будь-що інше – всі, крім Глорії, яка виглядала втомленою. Вона сиділа за столиком і курила, в її погляді нудьга змінювалася цікавістю, залежно від того, чи слухала вона Блокмена, чи вихоплювала гарненьку дівчину серед танцюючого натовпу. Декілька разів Ентоні було дуже цікаво, про що вони розмовляють. Той жував сигару, перекидаючи її туди-сюди, а після вечері він так розслабився, що почав дозволяти собі доволі нестримані жести.
О десятій годині Ентоні з Глорією пішли танцювати. Коли вони відійшли від столика так, щоб їх не могли почути, вона тихо сказала:
– Танцюйте до дверей. Я хочу вийти в аптеку.
Ентоні чемно повів її в установленому напрямку, в холі вона залишила його на хвилинку і повернулася з плащем через руку.
– Я хочу желатинки, – сказала вона, ніби жартома вибачаючись, – ви нізащо не вгадаєте, що трапилося цього разу. Я просто зараз почну гризти нігті, якщо не дістану цукерок. – Вона зітхнула і, коли вони зайшли в порожній ліфт, зробила підсумок. – Я їх можу днями гризти. Ви знаєте, я гризу свої нерви. Вибачте за каламбур. Мимоволі так вийшло – слова самі склалися. Глорія Гілберт, жінка-дотепниця.
Вони спустилися вниз та без слів минули стійку з цукерками, спустилися широкими сходами і, пройшовши декілька коридорів, знайшли аптеку на Гранд-Сентрал-Стейшн. Вона детально оглянула парфумерну стійку і купила те, що хотіла. Потім, підкоряючись мовчазному взаємному імпульсу, вони пішли під руку не туди, звідки прийшли, а в напрямку Сорок третьої вулиці.
Ніч оживала відлигою, тепло було так близько, що вітерець, який стелився тротуаром, доніс до Ентоні видіння несподіваної гіацинтової весни. Над ними, в синьому коридорі неба, довкола них, у лагідних обіймах теплого повітря, зароджувалася мрія нової пори, далекої від задушливого місця, яке вони щойно покинули, а звуки вулиці й шепіт стікаючої ринвами води в тиші завмираючої миті здавалися манливим, ледь чутним відлунням тієї музики, під яку вони щойно танцювали. Коли Ентоні заговорив, він був переконаний, що слова долинають із чогось потаємного й такого бажаного, що ніч берегла у глибині їхніх сердець.
– Візьмімо таксі й покатаймося трошки! – запропонував він, не дивлячись на неї.
О, Глорія, Глорія!
Таксі позіхало біля тротуару. Коли воно рушило, ніби човен у лабіринті океану, й загубилося в безформних нічних масах згромаджених будинків, серед відголосу вмираючих криків і передзвонів, Ентоні обійняв дівчину, притягнув її до себе й поцілував у вогкі дитячі вуста.
Вона мовчала. Вона підняла до нього своє обличчя, бліде від відблиску ліхтарів, який вкрив її, ніби місячне сяйво, що струменить крізь крони дерев. Її очі відбивали блякле світло, ніби хвилі на білому озері її обличчя; волосся окреслило її чоло різкою та відчуженою тінню. Не було тут любові ані натяку на любов. Її краса була холодною, як вологий вітер, як м’яка вогкість її вуст.
– Ви подібні до лебідки у цьому світлі, – прошепотів він по якімсь часі.
Відповіддю було лише шепотіння тиші. Йому здавалося, що ці хвилини от-от розлетяться на друзки, і єдиний спосіб утримати їх на межі забуття – це міцніше стиснути її в обіймах, як невловиму пір’їнку, вкрадену в пориву нічного вітру. Ентоні розсміявся, беззвучно і переможно, повернувшись обличчям вгору і вбік від неї, він не хотів, щоби вона бачила цей нестримний порив його тріумфу, і не хотів, щоб його погляд збурив прекрасну нерухомість її обличчя. Цей поцілунок був ніби квітка між їхніми обличчями, що його не можна описати, а ще тяжче запам’ятати, ніби її краса осяяла собою його серце, і вже за мить розчинилася в його глибині.
…Тіні будинків розтанули, тепер вони їхали повз парк, а десь удалині наступав на них велетенський білий привид музею «Метрополітен», і коли вони минули його, той гучною луною повторив гуркіт таксі.
– О, Глоріє, Глоріє!
Її очі дивилися на нього з глибини тисячоліть: все, що вона могла відчувати, всі слова, що вона могла сказати, здавалися недоречними поруч зі змістовністю її мовчання, невиразними проти красномовності її краси, і її тіла поруч біля нього, стрункого й відчуженого.
– Скажіть йому, щоби повертав, – тихо сказала вона, – і щоби поквапився…
Нагорі в ресторані було гаряче. Стіл, заставлений попільничками й закиданий брудними серветками, здавався старим і несвіжим. Вони зайшли якраз у перерві між танцями, Мюріел Кейн лукаво глянула на них.
– І де це ви були?
– Ходили телефонувати мамі, – прохолодно відповіла Глорія. – Я їй обіцяла, що передзвоню. Ми пропустили танці?
А потім стався випадок, незначний сам по собі, але який Ентоні мав причини згадати багато років потому. Джозеф Блокмен відкинувся у кріслі та зміряв його особливим поглядом, в якому змішалася ціла гама незрозумілих і заплутаних емоцій. Він тільки встав, щоби привітати Глорію, потім одразу повернувся до розмови з Річардом Кермелом про вплив літератури на кіномистецтво.