Всего за 139 руб. Купить полную версию
– Я не розумію, що ви маєте на увазі під «відліком», – несхвально відгукнулася вона.
– Я хотів би дізнатися, скільки вам років.
– Двадцять два, – вона втомлено подивилася йому в очі. – А ви скільки подумали?
– Десь вісімнадцять.
– Збираюся туди повернутись. Двадцять два мені не подобається. Ненавиджу понад усе.
– Бути двадцятидвохлітньою?
– Ні. Старіти, й таке інше. Одружуватися.
– Ви ніколи не хотіли заміж?
– Я не хочу відповідальності та дітей, про яких треба буде дбати.
Вона, вочевидь, навіть не сумнівалася, що будь-які слова з її уст звучать чудово. Він, затамувавши подих, чекав нової репліки, сподіваючись, що вона продовжить попередню думку. Вона усміхалася без утіхи, просто люб’язно і, витримавши паузу, вимовила кілька слів:
– Не відмовилась би зараз від льодяників.
– Зараз будуть! – Він махнув офіціантові й відправив його до сигаретної стійки.
– Ви ж не проти? Я полюбляю желатинки. Всі з мене кепкують через це. Бо коли батька немає поруч, я завжди їх жую.
– Зовсім ні. Хто всі ці завсідники? – він змінив тему. – Ви всіх їх знаєте?
– Ні, не знаю, але вони, вони – звідусіль, мені так видається. Ви тут ніколи не були?
– Декілька разів. Мене не надто цікавлять симпатичні дівчата.
Після цієї фрази вся її увага була його. Вона рішуче розвернула плече від танцюючих пар, зручно вмостилась у кріслі й запитала:
– А чим ви тоді займаєтесь?
Завдяки коктейлю Ентоні радо зустрів це питання. Він був у настрої для бесіди, навіть більше, хотів вразити цю дівчину, чиї зацікавлення були геть незрозумілими – вона могла зупинитися на цілком несподіваній темі, швидко обминаючи неочевидно-очевидні питання. Він хотів показати себе. Він раптом захотів стати персонажем у її романі, бажано в героїчних тонах. Він хотів витягнути її за межі тієї буденності, де жили всі, крім неї самої.
– Я нічим не займаюсь, – почав він, раптом усвідомлюючи, що ці слова позбавлені тієї елегантної граційності, якою він намагався їх наділити. – Я нічим не займаюсь, оскільки немає нічого, що було би варте зусиль.
– Он як? – Він не тільки не здивував її, а навіть не зацікавив, хоча вона однозначно зрозуміла його (якщо це взагалі варто було розуміти).
– Ви не схвалюєте лінивих чоловіків?
Вона кивнула.
– Напевне, так, якби ж вони були граційно-лінивими. Але хіба це можливо для американця?
– Чому ж ні? – запитав він збентежено.
Але її увага вже покинула цю тему і полетіла аж на десятий поверх.
– Мій тато злий на мене, – зауважила вона беземоційно.
– Чому? Але я таки хотів би знати, чому американець не може бути граційно-лінивим, – його голос набув наполегливої інтонації, – це мене дивує. Просто… просто… я не розумію, чому всі вважають, що молодий чоловік зобов’язаний осісти в діловому районі та проводити там по десять годин кожен день, протягом двадцяти найкращих років свого життя, за тупою, нетворчою, хоч і не альтруїстичною роботою.
Він здався. Вона незворушно дивилась на нього. Він чекав, що вона погодиться або не погодиться, але вона мовчала.
– Ви ніколи не маєте думки про будь-що? – запитав він дещо роздратовано.
Вона похитала головою, і поки очі її стежили за танцюючими парами, вона відповіла:
– Не знаю. Я не знаю нічого про те, що вам слід чи не слід робити, чи що будь-кому варто робити.
Вона остаточно збентежила його, змішала хід його думок. Потреба висловитись іще ніколи не була такою бажаною і такою неможливою.
– Звісно, – погодився він виправдовуючись, – я також не знаю, само собою, але…
– Коли я думаю про людей, – продовжила вона, – зазвичай мені цікаво, наскільки вони вписуються у своє оточення, чи їм належить бути там, де вони є. Мені байдуже, роблять вони щось чи не роблять, насправді мене завжди вражає, коли хтось робить якусь справу.
– А вам не хотілось би займатись якоюсь справою?
– Я хочу спати.
На мить він остовпів, ніби вона саме це дослівно мала на увазі.
– Спати?
– Щось на кшталт. Я просто хочу байдикувати, і я хочу, щоби люди довкола мене клопоталися справами, бо так я почуваюся спокійною та захищеною, а хтось мусить нічого не робити, щоб вони складали мені приємну компанію. Але я не хочу змінювати людей чи переживати через них.
– Ви – дивна маленька детерміністка, – засміявся Ентоні. – Такий ваш світ, правда?
– Ну… – сказала вона, швидко відводячи погляд, – чом би й ні? Поки я молода.
Перед останнім словом вона зробила невелику паузу, й Ентоні подумав, що вона додасть «і красива». Беззаперечно, вона саме це й мала на увазі.
Її очі засяяли, він сподівався, що вона продовжить тему. Йому поталанило спровокувати її (принаймні, так йому здалося), він навіть нахилився вперед, щоби вловити слова.
Але «Ходімо танцювати!» – ось усе, що вона сказала.
Захоплення
Цей зимовий вечір у «Плазі» був першим із череди «побачень», що Ентоні призначав їй у ці невиразні та бентежні дні перед Різдвом. Вона постійно була зайнята. Він довго намагався зрозуміти, які сфери міського життя так займали її час. Її, здавалося, нічого не хвилювало. Вона відвідувала напівофіційні доброчинні танцювальні вечори у великих готелях; декілька разів він зустрічав її на званих вечерях у «Шеріс», і одного разу, поки він чекав, щоб вона одягнулась, і вислуховуючи торохтіння місіс Гілберт про «втечі» її доньки, довідався, що в її планах була вражаюча програма на півдюжини танцювальних вечорів, куди Ентоні теж отримав запрошення.
Декілька разів він домовлявся з нею про обід або чай, але зустрічі були дуже поспішними і (принаймні для нього) не дуже приємними, оскільки вона була сонна і незібрана, не могла ні на чому сконцентруватися чи бодай слідкувати за перебігом розмови. Після двох таких нужденних зустрічей він дорікнув їй, що вона залишає йому самі «недоїдки» і скоро від нього залишаться сама шкіра й кістки, вона засміялась і призначила йому зустріч на чай за три дні. Це його дуже підбадьорило.
Однієї неділі, якраз перед Різдвом, він зателефонував до неї та застав її тоді, коли вона намагалася заспокоїтись після бурхливої таємничої сварки: вона повідомила його тоном, досі повним гніву, але вже з нотками задоволення, що тільки-но випровадила когось з квартири, – Ентоні гарячково розмірковував, з ким же вона того вечора мала вечеряти й куди вочевидь не піде. Отже, вечір дістанеться Ентоні.
– Ходімо кудись! – запропонувала вона, коли вони спускалися ліфтом донизу. – Я хочу подивитись якусь виставу, а ви?
На стійці в готелі пропонували тільки два недільні вечірні концерти.
– Завжди те саме, – невдоволено поскаржилась вона, – ті самі старі гебрейські комедіанти. Ой, ходімо кудись!
Аби уникнути докору, що він мав би вигадати якусь програму, яку вона схвалила б, Ентоні з удаваною веселістю зробив спробу:
– Ходімо в кабаре.
– Я вже в усіх була.
– Ну то знайдемо нове.
Але настрій у неї зіпсувався, це було очевидно. Її сірі очі раптом зробилися гранітними. Коли вона мовчала, то дивилася просто перед собою, ніби дивлячись на якусь неприємну абстрактну фігуру у вестибюлі.
– Гаразд, ходімо.
Він пішов за нею до таксі. Навіть уся загорнена в хутро, вона була граційною, вдаючи, ніби має якесь місце на прикметі. Він дав команду водієві їхати на Бродвей, а потім повернути на південь. Він зробив декілька спроб почати розмову, але вона одягнула непробивні обладунки мовчання і відповідала похмуріше за темінь холодного таксі. Відчуваючи, що його настрій теж псується, він здався.
Коли проїхали кілька кварталів по Бродвею, погляд Ентоні привернула велика й незнайома вивіска, на ній електрично-жовтими помпезними буквами було написано «Маратон», неонові квіти й листки з’являлись і гаснули над блискучою від вологи вулицею. Він нахилився і злегка постукав по вікну таксі. За хвилину кольоровий портьє повідомив, що так, це кабаре. Найкраще кабаре. Найкраще шоу в місті!