Після цього попросив Ренату допомогти білосніжну лляну скатертину поверх сіна і квітів постелити. Опустили вони її з двох боків акуратно.
Гайда тепер до тебе, твій стіл прикрасимо! скомандував дід, підхопивши обидві вже легкі торби.
Рената пішла за ним на свою половину. Її стіл був більший, овальний. За ним могло поміститися до дванадцяти гостей. На її стіл, як їй зараз здалося, сіна та висушених польових квіточок може й забракнути.
Та насправді вистачило. Дід Йонас, здавалося, встеляв її стільницю сіном і квітами набагато старанніше, ніж свій власний круглий столик. Коли рівняв сині висхлі квіточки, в очах його крізь товсті лінзи окулярів блиснули сльози. І він зняв окуляри, витер очі тильним боком великої долоні, після чого знову начепив окуляри на ніс і продовжив, намагаючись зробити так, аби квіточки по сіну були розсіяні більш-менш рівномірно.
«Навіщо? думала, спостерігаючи за ним, Рената. Все одно ж згори ляже лляна скатертина, і тільки ті, хто готував різдвяний стіл, знатимуть, що між традиційною дюжиною страв і стільницею, на якій вони, ці страви, начебто стоять, лежить висхле поле минулого літа».
Старовинна лляна скатертина з ледь помітним білим по білому візерунками лягла на великий овальний стіл. Дід Йонас завмер на мить, озирнувся, немов давно не заходив на половину внучки.
Ну, гаразд, підемо, займемося нашим столом. А їхній стіл, він подивився на тільки-но покрите лляною скатертиною овальне поле минулого літа, їхній стіл встигнемо приготувати!
Повернулися на половину Йонаса. Тут усе було інакше, немов під одним дахом сусідило дві різних оселі: стара й нова. У діда в кімнаті стояв запах часу, минулого часу, запах майже ста років, спресованих в один гербарій із сотнею різних листочків у кожного року, як у дерева, свій власний листочок. У Ренати на її половині якщо й зявлялися іноді запахи, то тільки на кухні або коли гарячу їжу заносила в кімнату й її аромати ненадовго затримувалися там. На її половині повітря було чистим і майже стерильним, воно не відволікало якимись особливими відтінками чи нагадуваннями. Лише іноді ставало солодким, коли на столі зявлялися квіти частіше зрізані на дворі під будинком самої Ренати, ніж подаровані гостями.
Дід поставив у центрі круглого столика стару деревяну фігурку Рупінтоєліса.[11] Трохи поправив її, щоб обличчям Рупінтоєліс був обернений до дверей у коридор, назустріч тим, хто міг би прийти, але не прийде. Зітхнув важко старий Йонас, відірвав погляд від прочинених дверей у коридор, подивився на внучку.
Ну що, накривай уже тут, а я на твій стіл піду його поставлю!
Рената побачила в його руці ще одну деревяну фігурку Ісуса, котрий сумно сидить.
Діду, а чому у нас Ісуса називають Рупінтоєлісом? спитала вона.
Йонас підняв фігурку на долоні до обличчя, глянув на неї задумливо. Стенув плечима.
Ісус він завжди на хресті розпятий, а Рупінтоєліс завжди сидить, підперши голову рукою. Сидить і про нас думає, переживає.
Про нас про литовців чи про всіх людей?
Імя ж литовське Рупінтоєліс, інші народи його так не називають. Отже, про литовців, бідолашний, весь час думає!
Рената стримувала посмішку, поки дід не вийшов із кімнати. Та й потім, спочатку до вікна і столу обернулася, а потім уже розсміялася беззвучно. Настрій став світлим і теплим, ніби рання весна настала. Стала носити дівчина з кухоньки діда приготовані вже страви на стіл: облатки, привезені з костелу, квашену капусту з кмином, журавлиний кисіль, огірки та гриби солоні, салати з буряка і з морквини з часником, шлижикай,[12] а до нього макове молочко, картоплю варену зі сушеним кропом, щедро политу соняшниковою олією, коропа, тушкованого зі селерою, і запеченого лосося. Потім уже додала на стіл кілька яблук зі старої яблуні, які в льосі до весни завжди зберігаються, і квадрат чорного ароматного литовського хліба. Поправила страви так, аби мяко їм і рівно на столі стоялося і щоб виглядали вони гарно, як годиться в такий день. Поки стіл накривала забулася і про діда забула. А як важкий квадрат литовського хліба на дошці на скатертину поклала, так і згадала про нього, про те, що вже хвилин зо пять, як він на її половину пішов Рупінтоєліса ставити, пішов і не повернувся.
Миттєвим дитячим спогадом промайнула картинка, як вона його в льосі на кріслі знайшла, того дня, коли допив він останню скляночку наливки, зробленої покійною дружиною. Але тоді Рената перелякана була і боялася, що дід помер. А тепер він був поруч. Міг просто сісти і забутися, як вона тільки-но забулася!