Кривда повів розгубленим поглядом по аудиторії. Ніхто не виступив на його захист. Він підвівся і попрямував до виходу.
Раптом з шурхотом відчинилися двері, і до залу вдерлася юрба студентів.
– Без куратора! Шизма! Бий їх! – закричали, і в кафедру полетіли дубові поліна. Зчинилося сум’яття. Хто вискакував через вікна, інші бились навкулачки. Антін під стусанами, що сипалися на нього з різних боків, пробирався до виходу.
Тут віч-на-віч зустрівся з розгаряченим Владеком. Якусь мить дивилися один на одного визивно. Нарешті, Антін промовив:
– Ходім додому, Владеку. Тут щось не так. Нам треба поговорити. – І силоміць потягнув його за руку.
Антін замовк, йому здалося, що Юля не слухає.
– Здається, я знудив вас, Юлю.
Вона не зрозуміла, навіщо Антін це сказав. І чому враз перервав розповідь.
– А далі? Що Владек?
– Владек… Він щиро каявся, що пішов на такий ганебний вчинок, але розмовляти зі мною не схотів.
– Ти поляк з бідної сім’ї, – говорив я йому, – я українець з бідної сім’ї. Нам не по дорозі з паничами. Чому б разом не подумати, де правда?
Але Владек відмахнувся і зарікався, що це перший і останній раз він узяв участь у політичній акції. Ми залишились приятелями й надалі. Тільки щось надламалось у нашій дружбі й не згладжувалось бігом часу. Як мала вибоїна на схилі гори розмивається дощем і творить нові береги, так і зустріч у дверях залу Коперніка віддалила нас.
А мені потрібний був друг. Як повітря. Наступні роки були сповнені незвичайних для мене подій. Важко про все розказувати. Але дещо так укарбувалося в мозок, що ніколи не забудеш.
Пам’ятаю, одного дня ендеки[6] оголосили «день без жидуф». Я бачив, як вони волокли сходами вниз напівпритомного скривавленого єврея. Волокли й реготали. І ніхто не боронив його. Стояв і я збоку, як підлий боягуз.
А зовсім недавно я був свідком убивства робітника-демонстранта. Мабуть, до смерті не зблідне в моїй свідомості ця жахлива картина. У нього з рота і з вух стікала кров, а він кричав, захлинаючись власною кров’ю: «Хай живе революція!»
Не знаю, чи це була звичайна людина, чи, може, згусток революційної пристрасті, не знаю, чи сама ідея така сильна, що примушує саме так умирати, але я кинув звинувачення цьому героєві: «Чому ти помер? Яке ти мав право умирати? Яку користь ти приніс своєю геройською смертю?» Я звинуватив його і тих, хто йде на невиправдану смерть. Я перестав читати соціалістичну літературу. Чи мав рацію – не знаю. Я залишився самотнім, безпорадним у плутанині власних думок. Може, тому з новим запалом узявся до праці над закинутою темою. Самому було дивно, чому мене дедалі більше почала цікавити доля незнайомих і далеких германізованих слов’ян. Наче щось спільне знаходив я між ними й тими людьми, в життя яких заглянув тільки одним оком.
Антін розповідав, а може, лише думав, бо часто Юлина рука дотикалася до його плеча, а великі здивовані очі дівчини злякано шукали його погляду й питали: «Як може бути все це правдою? Це з вами таке було? І оце ви, такий звичайнісінький, є такою незвичайною людиною? А далі?»
Юлі було дивно і страшно. Вона пригадала матір, хвору зажурену жінку, яка принесла зі свого Підгалля тужливу пісню, легенди про сміливих горців, гуральські вишивки і вічне здивування вищим світом. Від неї Юля чула про злидні простих людей, гірко плакала над їхньою долею, але людей тих ніколи не бачила. Вона росла й виховувалася дотепер у своєму, зрозумілому тільки для неї світі фантазії, поривань, мрій. Романи сучасних письменників вели її по крутих стежках до захопливих пригод. Жуль Верн відкривав перед нею світ, повний чудес, а Конан Дойль чарівною паличкою викликав з невідомого все нових і нових людей – страшних і добрих, цікавих і надзвичайних. А музика… Музика бриніла всюди. Небо, вітер, зелень, хуртовина, тужливе мугикання служниці, таємні дівочі мрії, незрозумілі для неї самої бажання – все це було музикою, що дзвеніла, гомоніла, сміялась, кликала і кликала кудись. Юлі бажалося чогось особливого в житті. Всі враження від зустрічей, знайомств тривали тільки хвилину, далі мусило статись те… Що саме – не знала, але вірила, що воно прийде, прийде так просто, як пробудження після сну, весна після зими, прохолода після спеки.
І враз воно прийшло. Дивувалась і не вірила, що це саме те, чого чекала. Воно таке не подібне до її мрій, грубе, жорстоке, але правдиве, як саме життя, сонце, повітря. Неждано й раптово перед дівчиною відкрилось нове, якого вона не знала, не бачила, хіба тільки колись чула. Від страху, що мусить, уже мусить ступити в цей новий світ, серце завмерло у неї в грудях. Але вона ступила…
– Антосю… – прошепотіла, – Антосю…
Антін пробудився від своїх власних думок, спогадів і побачив перед собою її глибокі темні очі. Щось п’янке, одурманююче, як запах черемхи, наповнило його мозок, груди, він схопив Юлині холодні руки і, не вірячи, що це дійсність, потягнув її до себе.
Вирвалася з його обіймів і, не сказавши й слова, миттю вибігла з садочка, немов утікала від нього, від себе самої. Антін підбіг за нею до хвіртки. Вона зупинилась на веранді, – місяць золотив її волосся, – зупинилась, наче хотіла щось сказати. Але нічого не промовила. Рвучко повернулась і зникла.
У вітальні біля настільної лампи з зеленим абажуром сидів батько. Стомлений, знервований очікуванням, схопився з крісла і крикнув обурено:
– Де ти була? Друга година ночі!
Не знала, що відповісти. Вона ж і не подумала, що так пізно, що тато чекає. Мовчки вислухувала докори.
– Як тобі не соромно? Просидіти ніч?!
Ніч… Це звучало так дріб’язково. Ніч. А що таке одна ніч у житті людини? Сон, нереальні марення, як її дотеперішня фантазія. Таких ночей сотні, тисячі, а ця…
– Татку, ти будь спокійний за мене, – відповіла на пильний погляд батька, що впився підозрою в її сповнені щастям очі. – Будь спокійний, татку.
Аж тепер вона усвідомила, що трапилося сьогодні, їй хотілось кинутися батькові на груди, оповити руками його міцні плечі і щось сказати, крикнути, розплакатись або зайтися сміхом від великої радості й щастя.
Але не зробила цього. Похмурий професор стояв нерухомо посеред кімнати.
І все-таки Юля засміялась. Розвела руки, мовби весь світ хотіла схопити в обійми, закинула назад голову і враз…
Мохнацький зробив гнівний жест, стукнув по столу і знову – кам’яним голосом:
– Щоб це було в останній раз!
Останній раз. Останній раз! Який жорстокий, який жорстокий батько! Як може він бажати своїй дитині, щоб така хвилина була першою і відразу останньою? Це щось не так, не так, не так!
– Так! – як відгомін її думок, грюкнуло останнє слово.
Зіщулившись, наче від побоїв, Юля зникла за дверима своєї кімнати. Впала на ліжко, сховала голову між подушками і ще хвилину дихала його віддихом, відчувала на своїх устах його поцілунок.
З подушки повільно зсувалась «Таємниця сестри Марлени», з етажерки здивовано дивились на свою господиню веселі томи Конан Дойля, бездонно-таємничі Жуль Верна, суворі Жеромського, Міцкевича та Вальтера Скотта.
Коли-то візьмуть їх знову малі дівочі руки, розкриють, а зачаровані їх мовою чорні очі будуть бігти-переганятись по рядках? Коли те буде?
II
На другий день Антін знову пішов на Замарстинів. Насторожено минав перехожих, пильно і боязко розглядаючи їхні обличчя. Весь тремтів від страху, що може зустріти професора, Юлю або Владека, і його спитають: «А це куди, добродію?»
Боявся і… бажав цього. Бо чого ж ішов?
Щось дивне скоїлося з ним. Вчора він склав останній екзамен. Учора намагався розібратись у цілому рої питань, проблем, думок, навіяних останнім днем студій. Учора професор допоміг йому знайти початок нитки у заплутаному клубку планів, учора ж його дочка все те перемішала, збурила. Тільки здивовані очі, пахуче волосся і вологі холодні губи – тільки це залишилось, і пестило, і мучило, і томило. В кінці кварталу показалися фігурні залізні ворота, густо обплетені диким виноградом. Швидко наближався, повен суперечливих бажань: щоб вийшла, щоб, боронь Боже, не вийшла. Швидко минув ворота, не глянувши навіть у бік вікон, щоб не зустрітись поглядом з нею і не згоріти від сорому.