П’ятеро чоловіків, в тому числі і лікар, сиділи навколо столу, і Пейн неуважно подумав, що єдина яскрава пляма в кімнаті – його власний смугастий піджак і руде волосся, бо священик і старий слуга були в чорному, а Вуд і Дарнуей завжди носили темно-сірі, майже чорні костюми. Мабуть, саме цей контраст і мав на увазі молодий Дарнуей, назвавши Пейна єдиною в маєтку живою людиною. Але тут Дарнуей круто обернувся в кріслі і став промовляти. Художник відразу допетрав, що мова піде про найстрашніше та найважливіше на світі.
– Чи є в усьому цьому хоч крихта правди? – сумнівався новий спадкоємець. – Ось питання, яке я весь час задаю собі, задаю до того часу, поки думки не починають мутніти в мене в голові. Ніколи не припускав, що зможу міркувати про такі речі, але мізкую про портрет, про написи і про збіги, або… називайте це як заманеться – весь ціпенію. Чи можна в це вірити? Чи існує прокляття Дарнуеїв, чи все це дика, безглузда випадковість? Я маю право одружитися чи цим накличу на себе і ще на одну людину щось темне, страшне та невідоме?
Його блукаючий погляд ковзнув по присутніх і зупинився на спокійному обличчі священика. Здавалося, він тепер звертався тільки до нього. Тверезомислячого та здорового Пейна обурило, що чоловік, котрий повстав проти забобонів, просить допомоги у вірного служителя забобон. Художник сидів поруч із Дарнуеєм і втрутився, перш ніж слуга Божий устиг відповісти.
– Збіги ці і справді дивні, – сказав Пейн із показною недбалістю. – Але ж усі ми…
Він раптом замовк, немов громом уражений.
Почувши слова художника, Дарнуей різко обернувся, ліва брова в нього сіпнулася, і на мить Пейн побачив перед собою обличчя з портрета. Зловісна схожість була настільки вражаюча, що всі мимоволі сіпнулися. У старого слуги вирвався глухий стогін.
– Ні, це безнадійно, – хрипко зітхнув він. – Ми зіткнулися з чимось дуже лиховісним.
– Так, – тихо погодився священик. – Ми справді зіткнулися з чимось страшним, найстрашнішим із усього, що я знаю, – з дурістю.
– Як ви сказали? – спитав Дарнуей, не зводячи з нього очей.
– Я сказав: із дурістю, – повторив священик. – Досі я не втручався, бо це не моя справа. Я тут людина стороння, тимчасово заміняю священика в тутешній парафії і в замку бував як гість на запрошення панни Дарнуей. Але якщо хочете знати мою думку, що ж, охоче її оприлюдню. Звісно, ніякого прокляття Дарнуеїв немає, і ніщо не заважає вам одружитися за власним вибором. Жодній людині не може бути призначено зробити навіть найменший гріх, не кажучи вже про такий страшний, як убивство чи самогубство. Вас не можна змусити чинити проти совісті тільки тому, що ваше прізвище Дарнуей. У будь-якому разі, не більше, ніж мене, бо моє – Браун. Прокляття Браунів, – додав він не без іронії, – або ще краще – «зловісний фатум Браунів».
– І ви, – здивувався австралієць, – радите мені саме так думати про це?
– Раджу вам думати про щось інше, – весело пояснив священик.
– Чому ви покинули перспективне мистецтво фотографії? Куди подівся ваш апарат? Тут, унизу, певна річ, занадто темно, але на горішньому поверсі, під широкими склепіннями, можна влаштувати чудову фотостудію. Кілька робітників миттю спорудять там скляний дах.
– Та що ви! – запротестував Вуд. – Уже від вас я найменше чекав такого блюзнірства стосовно прекрасних готичних склепінь! Вони – чи не найкраще з того, що ваша релігія дала світові. Здавалося б, ви маєте з повагою ставитися до архітектури. І ніяк не збагну, звідки у вас така пристрасть до фотографії?
– У мене пристрасть до денного світла, – відповів патер Браун. – Особливо тут, де його так мало. Фотографія ж пов’язана зі світлом. А якщо ви не втямили, що я готовий зрівняти з землею всі готичні склепіння в світі, щоб зберегти спокій хоча б однієї людської душі, то ви знаєте про мою релігію ще менше, ніж вам здається.
Австралієць зіп’явся на ноги, немов відчув несподіваний приплив сил.
– Оце я розумію! Ось справжні слова! – заволав він. – Хоча, зізнатися, ніяк не очікував почути таке від вас. Знаєте що, любий патере, я ось візьму і зроблю одну штукенцію – доведу, що ще не зовсім втратив глузд.
Старий слуга не зводив з нього переляканого, настороженого погляду, немов у бунтарському пориві молодика зачаїлася загибель.
– Боже, – пробурмотів він, – що ви хочете зробити?
– Сфотографувати портрет, – відказав Дарнуей.
Не минуло, проте, і тижня, а грозові хмари катастрофи знову нависли над замком і, затьмаривши сонце розсудливості, до якого марно звертався священик, знову занурили господу в чорну темряву долі. Обладнати студію виявилося зовсім неважко. Вона нічим не відрізнялася від будь-якої іншої студії – порожня, простора і наповнена денним світлом. Але коли людина потрапляла туди відразу з тіні нижніх кімнат, їй починало здаватися, що миттєво перенеслася з темного минулого в блискуче майбутнє.
На пропозицію Вуда, котрий добре знав замок і вже відмовився від своїх естетичних претензій, невелику кімнату, вцілілу серед руїн другого поверху, перетворили в затемнену лабораторію. Дарнуей, віддалившись від денного світла, подовгу порався тут при світлі червоного ліхтаря. Вуд якось сказав сміючись, що червоне світло примирило його з вандалізмом – тепер ця кімната з кривавими відблисками на стінах стала не менш романтичною, ніж печера алхіміка.
У день, вибраний Дарнуеєм для фотографування таємничого портрета, він прокинувся зі сходом сонця й єдиними гвинтовими сходами, що з’єднували нижній поверх із горішнім, переніс портрет із бібліотеки в свою студію. Там встановив його не на мольберті, а, навпаки, поставив на штатив фотоапарата. Пояснив, що хоче продати світлину з портрета одному відомому антиквару, котрий писав колись про старовинні речі в замку Дарнуей. Але всім було ясно, що антиквар – тільки зачіпка, за якою ховається щось серйозніше.
Це був такий собі духовний поєдинок – якщо не між Дарнуеєм і бісівською картиною, то, у будь-якому разі, між Дарнуеєм і його сумнівами. Австралієць хотів зіштовхнути тверезу реальність фотографії з темною містикою портрета і переконатися, чи не розсіє сонячне світло нового мистецтва нічні тіні старого.
Можливо, саме тому Дарнуей і вважав за краще робити все сам, без сторонньої допомоги, хоча через це йому довелося витратити набагато більше часу. У будь-якому разі, ті, хто заходив до нього в кімнату, зустрічали не дуже привітний прийом. Господар метушився біля свого апарата і ні на кого не звертав уваги. Пейн приніс йому обід, оскільки Дарнуей відмовився зійти вниз. Якийсь час по тому слуга вперше ступив на корабель і знайшов тарілки порожніми, але коли їх тарабанив, то замість подяки почув лише невиразне мукання.
Пейн піднявся уточнити, як ідуть справи, але незабаром пішов, позаяк фотограф був явно не розташований до балачки. Зазирнув нагору і патер Браун – він хотів вручити Дарнуею лист від антиквара, котрому планувалося послати репродукцію портрета – але поклав лист у порожню ванночку для прояву плівок, а сам спустився вниз, зі своїми думками про великий скляний покій, наповнений денним світлом і пристрасною завзятістю. Про світ, який, у цьому випадку, був створений ним самим, він не поділився ні з ким.
Утім, незабаром довелося згадати, що священик останнім зійшов єдиними в оселі сходами, що сполучають два поверхи, залишивши нагорі порожню кімнату і самотнього чоловіка. Гості та домашні зібралися у вітальні, що примикала до бібліотеки, біля масивного годинника з чорного дерева, схожого на гігантську труну.
– Ну, й як там Дарнуей? – спитав Пейн трохи згодом. – Ви ж нещодавно були у нього?
Патер Браун провів рукою по чолі.
– Зі мною коїться щось зле, – із сумною посмішкою сказав він. – Але, може, мене засліпило яскраве світло, і я не все бачив як слід. Але, чесне слово, в силуеті апарата мені на мить здалося щось дуже дивне.