Навіть незворушний доктор Барнет ледь сіпнувся, коли до них нечутно наблизився хтось. Така тиша панувала в кімнаті, що першої миті вона здалася їм цілком порожньою. Тим часом у приміщенні було троє людей – три похмурі нерухомі постаті в напівтемній кімнаті, зодягнені в чорне і схожі на темні тіні. Коли перший підійшов ближче, на нього впало тьмяне світло з вікна, і гості розрізнили безкровне старече обличчя, майже таке ж біле, як сиве волосся, що оздоблювало його. Це був старий Вейн, дворецький, що залишився в замку in loco parentis[6] після смерті ексцентричного дивака – останнього лорда Дарнуея. Якби у нього зовсім не було зубів, то він міг би видатися цілком пристойним дідусем. Але у старигана зберігся один-єдиний зуб, який показувався з рота щоразу, як той починав шамкотіти, і це надавало старому вельми зловісного вигляду. Зустрівши лікаря та його друзів із вишуканою ввічливістю, старе опудало підвело їх до того місця, де нерухомо сиділи двоє в чорному. Один, на думку Пейна, якнайкраще відповідав похмурій давнині замку, хоча б через те, що це був католицький священик. Він з’явився, немов зі сховку, в якому ховалися в старі темні часи переслідувані католики. Пейн жваво уявив собі, як той бурмоче молитви, перебирає вервечку, служить месу або робить ще щось лиховісне в цій похмурій оселі. Зараз священик, мабуть, намагався дати релігійну розраду своїй молодій співрозмовниці, але навряд чи зумів її втішити або хоча б підбадьорити. В іншому слуга Божий нічим не привертав до себе увагу: обличчя в нього було просте та маловиразне. Зате обличчя його співбесідниці ніяк не можна було назвати ні простим, ні маловиразним. У темному обрамленні одягу, волосся та крісла воно вражало жахливою блідістю і до болю живою красою. Пейн не відриваючись довго дивився на нього. Ще багато разів у житті судилося йому дивитися і не надивитися на це обличчя.
Вуд радісно привітався зі своїми друзями і після кількох чемних фраз перейшов до головної мети свого візиту – огляду галереї родинних портретів. Він попросив вибачення за те, що дозволив собі з’явитися в настільки врочистий для сім’ї день. Утім, було ясно, що приходу гостей втішилися. Тому медик без подальших церемоній відпровадив Пейна через велику вітальню в бібліотеку, де висів той портрет, який він хотів показати не просто як картину, але й як своєрідну загадку. Маленький священик почимчикував слідом за ними – він, мабуть, тямив не тільки в старих молитвах, але і в старих картинах також.
– Пишаюся, що відкопав портрет, – сказав Вуд. – Гадаю, що це Гольбейн.[7] А якщо ні, тоді за часів Гольбейна жив інший художник, не менш талановитий.
Портрет, виконаний у жорсткій, але в щирій і сильній манері того часу, зображував чоловіка, зодягненого в чорні шати, оздоблені хутром і золотом. У нього було важке, повне, бліде обличчя, а очі – гострі та проникливі.
– Шкода, що мистецтво не зупинилося, діставшись до цього ступеня! – вигукнув Вуд. – Навіщо йому було розвиватися далі? Хіба не бачите, що цей портрет реалістичний якраз у міру? Саме тому він і здається таким живим. Погляньте на обличчя – як воно виділяється на темному, такому непевному тлі! А очі! Очі, мабуть, ще жвавіші, ніж обличчя. Присягаюся ранами Божими, вони навіть занадто живі. Розумні, пронизливі, немов дивляться на вас крізь прорізи великої блідої маски.
– Однак скутість відчувається в усій фігурі, – сказав Пейн. – Наприкінці середньовіччя малярі, принаймні на півночі, ще не могли цілком впоратися з анатомією. Зверніть увагу на ногу – пропорції тут явно порушені.
– Я в цьому не впевнений, – спокійно заперечив Вуд. – Майстри, котрі працювали в ті часи, коли реалізм тільки починався і ним ще не стали зловживати, писали набагато реалістичніше, ніж ми гадаємо зараз. Вони передавали точно ті деталі, які ми тепер сприймаємо як умовність. Ви, можливо, скажете, що у цього типа брови й очі посаджені не зовсім симетрично? Але якби він раптом з’явився тут, ви б побачили, що одна брова в нього справді трохи вища за іншу і що він кульгає на одну ногу. Переконаний, що ця нога навмисно зроблена кривою.
– Тоді це просто диявол якийсь! – вирвалося раптом у Пейна. – Не при вас будь сказано, панотче.
– Нічого, нічого, я вірю в нечистого, – відповів священик і якось незрозуміло посміхнувся. – Цікаво, до слова, що, за деякими переказами, біс також кульгає.
– Та ну вас! – запротестував Пейн. – Не хочете ж ви ска-зати, що це сам чорт? То хто ж він нарешті, дідько забирай?
– Лорд Дарнуей, котрий жив за часів короля Генріха VII і короля Генріха VIII, – пояснив йому друг. – Між іншим, про нього також збереглися цікаві перекази. З одним із них, вочевидь, і пов’язаний напис на рамі. Детальніше про це можна дізнатися з нотаток, залишених кимось у стародавній книзі, яку я тут випадково надибав. Дуже цікава історія.
Пейн наблизився до портрета і схилив голову набік, аби зручніше було прочитати старовинний напис по краях рами. Це був, по суті, чотиривірш, і, якщо відкинути застарілу орфографію, повідав приблизно таке:
– Від цих віршів аж моторошно стає, – сказав Пейн, – може, тому, що я їх не розумію.
– Ви ще не таке скажете, коли зрозумієте, – тихо промовив Вуд. – У нотатках, які я знайшов, детально розповідається, як цей красень зумисне заподіяв собі смерть таким чином, що його дружину стратили за цей злочин. Наступний запис, зроблений набагато пізніше, розповідає про іншу трагедію, що сталася через сім поколінь. При королеві Ґеорґові ще один Дарнуей наклав на себе руки і залишив для дружини отруту в келиху з вином. Обидва самогубства сталися ввечері о сьомій годині. Звідси, далебі, слід зробити висновок, що цей чортяка справді відроджується в кожному сьомому поколінні й, як свідчать вірші, завдає чимало клопоту тій, котра необдумано зважилася вийти за нього заміж.
– Гм, мабуть, не дуже добре має почуватися черговий сьомий спадкоємець, – додав Пейн.
Голос Вуда стишився:
– Той, хто сьогодні приїжджає, – якраз сьомий.
Гаррі Пейн зробив різкий рух, ніби намагаючись скинути з плечей якийсь тягар.
– Про що ми торочимо? Що за маячня? – гукнув він. – Ми освічені люди і живемо, наскільки мені відомо, в освіченому столітті! До того, як я потрапив сюди і надихався цим клятим вогким повітрям, ніколи б не повірив, що зможу всерйоз балакати про такі речі.
– Маєте рацію, – погодився Вуд. – Коли поживеш в цьому підземному замку, багато починаєш бачити в іншому світлі! Мені довелося добряче попітніти над картиною, поки я її реставрував, і, знаєте, вона стала якось дивно діяти на мене. Особа на полотні іноді здається мені живішою, ніж мертвотні обличчя тутешніх мешканців. Вона, немов талісман чи магніт, повеліває стихіями, викликає події та долі. Ви, певна річ, скажете, що це гра уяви?
– Що це за гамір? – раптом спохопився Пейн.
Вони прислухалися, але не почули нічого, крім віддаленого глухого ревіння моря. Потім їм стало здаватися, що крізь цей гуркіт лунає голос, спочатку приглушений, а потім усе виразніший. За мить вони вже були впевнені, що хтось кричав близько біля замку.
Пейн нагнувся і визирнув у низьке овальне віконце, те саме, з якого не було видно нічого, крім віддзеркаленого у воді неба і смужки берега. Але тепер перевернуте зображення якось змінилося. Від навислої тіні берега йшли ще дві темні тіні – відображення ніг людини, котра стояла високо на березі. Крізь вузький віконний отвір виднілися тільки ці ноги, чорніючи на блідому, мертвому тлі вечірнього неба. Голови не було видно – вона немов ховалася в хмарах, і голос від цього здавався ще страшнішим. Чоловік кричав, а що кричав, не можна було ні розчути як слід, ні збагнути.
Пейн, змінившись в обличчі, пильно вдивлявся в сутінки й якимось не своїм голосом сказав: