Вони влаштувалися яканайзручніше, і, всупереч звичаю, патер Браун прийняв запропоновану йому сигару. Він мовчки міркував, а дощ стукотів у них над головами.
– Так, друже мій, дивна історія, – сказав він нарешті.
– Неймовірно дивна. – Фламбо зіщулився, немов від холоду.
– Ви кажете «дивна», й я кажу «дивна», але розуміємо ми під цим різне, – заперечив священик. – Новітній здоровий глузд змішав в одне два різних поняття: ми називаємо таємницею все чудове і водночас заплутане. Від дива завмирає серце, але суть його проста. На те воно і диво, і послане нам Богом чи дияволом, а не петляє кривими стежками природи і людських жадань. Ви вважаєте, що побачили диво тому, що тут сталося незрозуміле: прийшов підступний індус і приманив нещастя. Я зовсім не хочу сказати, що справа обійшлася без раю чи пекла, бо лише їм відомий ланцюг причин і наслідків, через які люди чинять дивні гріхи. Але мені відомо лише одне: якщо ви маєте рацію і справа в магії, отже, це диво, і немає ніякої таємниці, точніше, немає нічого складного, бо диво незбагненне, але шляхи його прості. Однак простотою тут і не пахне.
Стихла було буря повернулася з новою силою, і з потужним гулом дощу злився неголосний гуркіт грому. Священик почекав, поки з сигари впав попіл, і знову озвався:
– Все тут таке заплутане, все до неподобства складне і дуже далеке від прямизни ударів неба чи пекла. Як по петляючому сліду впізнають равлика, так і тут я чую хитрі повадки людини.
Лупнувши гігантським білим оком, небесне склепіння знову вкрилося темрявою, і патер Браун продовжував:
– І саме тут підлий, підліший за все інше, цей обрізаний аркуш паперу. Він гірший, ніж кинджал, який проштрикнув Квінтону серце.
– Це ви про записку, де він написав, що зводить рахунки з життям?
– Так, про аркуш, де написано: «Я вбиваю себе сам, але все ж мене вбили». Він неправильно обрізаний, друже мій, нічого гіршого я не зустрічав у цьому грішному світі.
– Там просто бракує шматочка. Квінтон, видно, обрізав так свій папір.
– Отже, він обрізав його дивно і, більше того, огидно. Слухайте, Фламбо, певна річ, Квінтон упокоївся, Господи, врятуй душу його. Він був зіпсованою людиною, але ж художником – справжнім. Чудово володів і пензлем, і пером. Навіть у його нерозбірливому почерку видно витонченість і сміливість ліній. Не можу вам довести, я не вмію доводити, але чим хочете поручуся: він ніколи не обкарнав би так аркуш паперу. Якби забаглося його обрізати, підігнати, переплести, та що завгодно, рука мистця зробила б зо-всім інший рух. Ви тільки уявіть собі цей аркуш: який жахливий, дикий, обурливий обріз – ось такий! Невже не пам’ятаєте?
Тліючим кінчиком сигари священик швидко креслив у повітрі неправильні квадрати. «Як вогняні руни вночі, – по-думалося Фламбо, – загадкові письмена, що зачаїли загрозу, про яку він згадував нещодавно». Відкинувшись на спинку лави, священик затягнувся сигарою і закотив очі догори. Фламбо відволік товариша:
– Припустімо, кутики обрізав не він, але до чого тут самогубство?
Патер Браун продовжував дивитися вгору не відповідаючи. Нарешті він вийняв сигару з рота і сказав:
– Ніякого самогубства не було.
Фламбо здивовано глянув на нього:
– Тоді навіщо він у ньому зізнався?
Священик знову подався вперед, поставив лікті на коліна, опустив погляд і виразно, але тихо вимовив:
– Він у ньому не зізнавався.
Сигара випала з рук Фламбо.
– Отже, це фальсифікація?
– Ні, написано його рукою.
– Ото ж бо й воно! – в запалі гукнув Фламбо. – Людина своєю рукою пише на аркуші паперу: «Я вбиваю себе сам…»
– На кепсько обрізаному аркуші паперу, – спокійно поправив його патер Браун.
– Яке це має значення, матері його ковінька?
– Там було двадцять три аркуші і двадцять два обрізки, – патер сидів нерухомо, – один шматочок знищений. Легко припустити – якраз його бракує в записці. Вам це не навіює ніяких роздумів?
Світло думки осяяло обличчя Фламбо:
– Мабуть, там було щось написано, щось на кшталт: «Не вірте, якщо скажуть», або «Хоча».
– Як кажуть діти, тепер тепліше, – кивнув слуга Божий. – Та тільки шматочок був крихітний, на ньому не вмістити навіть слова. Вам не спадає на гадку якийсь значок, трохи більший за кому, який міг би стати доказом? Його й довелося прибрати тому, хто продав душу нечис-тому…
– Щось не второпаю, – гмукнув помовчавши Фламбо.
– А що б ви сказали про лапки? – спитав Браун, відкинувши сигару, вогник якої прорізав темряву, як падаюча зоря.
Від подиву Фламбо наче онімів, а священик терпляче продовжував, немов втовкмачував основи грамоти:
– Не треба забувати, що Квінтон жив уявою. Він писав повість про знахарство та магію Сходу, йому…
Позаду з тріском розчахнулися двері, і з них вийшов лікар у капелюсі. Він на ходу простягнув патерові Брауну пухкий конверт:
– Ось документ, про який ви просили. А мені вже час. Бувайте.
– На добраніч, – в спину йому відповів священик.
Медик віддалявся швидким кроком. З розчинених дверей на двох друзів падало світло від газового ліхтаря. Слуга Божий розпечавав конверт і прочитав таке послання:
«Любий патере Браун! Vicisti, Galiloee.[5] Інакше кажучи, будь прокляті ваші всевидющі очі! Невже щось криється за цим брудом – клерикальною балаканиною? Все життя, із самого дитинства моїм богом була природа, я вірив лише в інстинкти та функції людського організму, не думаючи про те, морально це чи аморально. Ще хлопчиком, не думаючи про кар’єру медика, я розводив мишей і павуків, і бачив у людині досконалу тварину, що вважав найзавиднішою долею. Невже у ваших мареннях щось є? Мені здається, я занедужав.
Я покохав дружину Квінтона. Що тут поганого? Я слідував велінням природи, що світ рухається любов’ю. І чесно гадав, що їй зі мною буде краще, ніж із Квінтоном, бо шаленець і мучитель набагато гірший, ніж охайна тварина на зразок мене. У чому я помилився? Я розглянув усі факти з неупередженістю вченого – зі мною їй, без сумніву, було б краще.
Мої погляди дозволяли мені вбити його. Від цього вигравали всі, навіть він сам. Але як здорова тварина, я зовсім не бажав, щоб убили й мене. Тому став чекати нагоди, коли мене ніхто не запідозрить. І така нагода трапилася нині вранці.
Я тричі заходив сьогодні до Квінтона. Першого разу він патякав без угаву про свою нову містичну повість «Прокляття відлюдника». Я застав його над рукописом. Мій пацієнт негайно відклав усе, розповів сюжет: англійський полковник накладає на себе руки, піддавшись навіюванню індуса-відлюдника, показав останні сторінки і прочитав уголос заключні рядки, щось на кшталт: «Гроза Пенджабу перетворився в жовту пергаментну мумію, яка все ще вражала своїм гігантським зростом. Із зусиллям спершись на лікоть, він підвівся і шепнув племіннику на вухо: «Я вбиваю себе сам, але все ж убили мене». Останньою фразою починалася чиста сторінка. То був рідкісний шанс – один із тисячі. Я вийшов, як зачумлений, мене п’янила моторошна доступність задуманого.
Тут і дві інших обставини склалися на мою користь: ви запідозрили індуса і знайшли кинджал, який міг служити йому знаряддям. Я непомітно запхав кинджал у кишеню, повернувся до Квінтона і дав йому снодійне. Він не хотів балакати з Аткінсоном, але я його змусив, бо важливо було продемонструвати, що він був живий, коли я виходив. Квінтон ліг в оранжереї, а я трохи затримався в кабінеті. Знадобилося півтори хвилини, щоб зробити все необхідне, я дуже меткий. Рукопис я закинув у камін – залишився тільки попіл. Лапки псували справу, й я обрізав кутик. Для повного реалізму я відхопив кутики в усьому стосі чистого паперу і вийшов, твердо знаючи, що Квінтон живий і спить в оранжереї і що його зізнання в самогубстві лежить на видному місці стола.
Останній крок був найзухвалішим. Збрехавши, що виявив труп, я кинувся в оранжерею першим, затримав вас запискою і встромив у Квінтона кинджал. Я не часто вагаюся. Через снодійне моя жертва була в забутті, й я поклав його кисть на руків’я. Ніхто, крім хірурга, не міг би так спрямувати кривий ніж, щоб потрапити прямо в серце. Невже ви помітили і це?
Але тут сталося непередбачуване: природа відвернулася від мене. Я немов охляв. Відчуваю, що зробив погане, і мені відмовляє розум: при думці, що ви все знаєте і я не буду жити під тиском цього тягара сам-один, якщо одружуся і матиму дітей, мене охоплює нерозважлива радість. Не знаю, що це? Божевілля? Чи, можливо, що докори сумління і справді існують, як у героїв Байрона? Закінчую, бо більше не можу.
Джеймс Ерскін Герріс».