Честертон Гилберт Кийт - Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories стр 4.

Шрифт
Фон

– У вас виходить, – засміявся детектив, – що християнський злодій і язичницький шахрай протилежні один до одного.

– Будемо милостиві і до того, і до іншого, – резюмував патер Браун. – Англійські джентльмени крали і раніше, і закон покривав їх. Захід також вміє затуманити злочин багатозначними словесами. Інші камені змінили власників – коштовні камені, різьблені, як камея, й яскраві, як квітка.

Детектив дивився на співбесідника, і він показав на могильний камінь, що темнів у небі абатства.[1]

– Це дуже великий камінь, – сказав священик. – Він залишився злодіям.

Останній жалісливець Марнів

Блискавка освітила ліс, і кожен сірий зморщений листочок на пониклих деревах став чітким, немов тонкий рисунок або гравюра на сріблі. Підкоряючись забаганкам закону, завдяки якому ми бачимо в одну мить мільйони дрібниць, чітким стало все – від неприбраних, але мальовничих залишків пікніка на скатертині під широким деревом до білої звивистої дороги, де чекав білий автомобіль. Похмурий будинок з чотирма вежами, схожий на замок, а цього сірого вечора безформний, немов хмара, раптово виник поблизу, показуючи зубчасті круті дахи й осяяні світлом сліпі вікна. Цього разу це було й справді схоже на притчу, бо для декого з присутніх він випірнув із глибин пам’яті на авансцену буття.

Срібне сяйво освітило на мить і чоловіка, нерухомого, мов вежа. Він був високий і стояв віддалік, на пагорбі, тоді як його супутники сиділи на траві, біля скатертини, збираючи в козуб посуд та їжу. Срібна застібка театрального плаща чоловіка блиснула зіркою в світі блискавки, а біляве кучеряве волосся стало буцімто золотим. Металом відливало й обличчя, не настільки молоде, як постава. На мить світло посилило його орлину чіткість, але висвітлило й зморшки. Може, обличчя це й постаріло від постійного гриму, адже Г’юґо Ромейн був найкращим актором свого часу. Золоті кучері, сталеві риси обличчя і срібне сяйво ланцюжка на секунду додали йому схожості з лицарем в обладунку, й одразу ж він знову став темним, чорним силуетом на немічно-сірому тлі дощового неба.

Однак спокій і раніше відрізняв його від інших учасників пікніка. Ті, хто в прямому сенсі слова валявся у нього в ногах, мимоволі сіпнулися, коли раптовий спалах розірвав сіру завісу, бо до цієї миті сумовитий дощ ніяк не віщував грози. Єдина леді, котра носила свою сивину з тією гордою витонченістю, що вирізняє світських американок, заплющила очі і зойкнула.

Її чоловік – флегматичний лорд Аутрем, англійський генерал, котрий служив в Індії – сердито підняв голову. Молодик з прізвищем Меллоу залупав добрими собачими очима і впустив горнятко. Елегантний пан із якимось винюхувальним носом – сам Джон Кокспер, газетний магнат – неголосно вилаявся не так на англійський, як на канадський лад, бо родом він був із Торонто. Але чоловік у плащі стояв, як скульптура, навіть повіки його не поворухнулися.

Коли склепіння, розколоте блискавкою, знову потемніло, актор зронив:

– Грім гримить що півтори секунди, гроза близько. Від блискавок дерево не сховає, хіба що від дощу.

Молодик звернувся до жінки.

– Мені здається, – несміливо сказав він, – що неподалік є будинок.

– Будинок є, – похмуро зауважив старий військовий, – але сховатися там не можна.

– Як дивно, – зауважила його дружина, – що дощ наздогнав нас саме тут.

Щось у її інтонації не дозволило витонченому і розумному Меллоу задати запитання. Газетяр же, позбавлений якихось забобонів, грубувато спитав:

– Що з ним таке? – поцікавився він. – Більше схоже на руїну.

– Це місце, – похмуро зауважив генерал, – належить маркізу Марні.

– Оце так! – здивувався сер Джон Кокспер. – В усілякому разі я чув усе про цю птаху, і птаху непросту. Про нього як про загадку писали на першій сторінці «Комети» торік. Шляхтич, про котрого ніхто нічого не знає…

– Я також чув про нього, – тихо промовив юний Меллоу. – Існує безліч дивних історій, чому він переховується в такий спосіб. Я чув, що він носить маску, як у прокаженого. А ще хтось цілком серйозно казав мені, що на цій сім’ї лежить прокляття. Дитина, народжена із жахливими деформаціями, яку тримають у темній кімнаті.

– Маркіз Марні має три голови, – зауважив Ромейн без тіні усмішки. – Кожні триста років триголовий шляхтич прикрашає родове дерево. Жодна людина не насмілюється наближатися до проклятого дому, крім мовчазної процесії капелюшників, посланих, аби принести сюди незвичну кількість капелюхів. Але, – і його голос набув глибоких і моторошних обертонів, які могли б викликати трепет навіть у театрі, – друзі мої, ці капелюхи призначені не на людську голову.

Американська леді глянула нього спохмурнівши і з певною недовірою, наче цей трюк із голосом усе ж схвилював її.

– Мені не подобаються ваші потойбічні жарти, – промовила вона. – Й я воліла б, аби ви більше так не жартували.

– Слухаю і корюся, – відповів актор. – Та чи мені, як втаємниченому, не дозволено дізнатися чому?

– Тому, – відказала жінка, – що це не він шляхтич, котрого ніхто не знає. Особисто я знаю його, точніше знала дуже добре, коли він працював аташе у Вашингтоні тридцять років тому, коли ми всі були молодими. І він не носив маску, в усілякому разі не у моїй присутності. Він не був прокаженим, хоча майже так само самотнім. І мав лише одну голову й одне серце, яке було розбите.

– Нещасливе кохання, он воно як, – задумався Кокспур, – якраз для «Комети».

– Припускаю, що це комплімент нам, – відповіла леді задумано. – Те, що ви завжди переконані, що серце чоловіка розбиває жінка. Але існують інші форми любові й утрат. Невже ви ніколи не читали In Memoriam, невже ніколи не чули про Девіда та Джонатана? Марні знищила смерть його брата, принаймні, двоюрідного брата, котрий ріс із ним як рідний брат і був значно ближчим, ніж більшість братів. Джеймс Мейр, ось як звали маркіза, коли я була з ним знайома, був найстарший між ними, але він завжди обожнював Моріса Мейра. І за його словами Моріс справді був справжнім дивом. Джеймс не був дурнем і добре давав собі раду зі своєю політичною кар’єрою. Але, як виглядало, Моріс міг справлятися із нею і з усім іншим. Він був чудовим художником і актором-аматором, музикантом і ще багато ким. Джеймс був красенем, високий, сильний і енергійний, із прямим носом, хоча, гадаю, для молоді він би здався надто дивним із своєю розділеною навпіл, за тодішньою вікторіанською модою, борідкою. Та Моріс був гладко поголений і за показаними мені портретами – дуже навіть привабливим. Хоча він більше скидався на тенора, що не личить джентльменові. Джеймс раз по раз питав у мене, чи його приятель не дивовижний, чи будь-яка жінка не закохається у нього і таке інше, доки це не стало надокучати. І врешті-решт дуже швидко це перейшло у трагедію. Здавалося, що все його життя у цьому ідолопоклонстві, та одного дня ідол упав і розбився, як звичайна китайська лялька. Застуда на морському курорті й усе скінчилося.

– З того часу він і живе відлюдьком? – спитав Меллоу.

– Ні, – відповідала леді Аутрем. – Спершу він довго мандрував. Кажуть, не міг і не може стерпіти жодних нагадувань. Він навіть портрети не зберігає. Тоді, після смерті брата, він поїхав відразу, того ж дні. Я чула, що років через десять повернувся. Може, він трохи заспокоївся, але раптом піддався релігійній меланхолії.

– Кажуть, у нього вчепилися католицькі священики, – пробурчав лорд Аутрем. – Знаю точно, що він роздає милостиню тисячами, а сам живе, як чернець або як самітник. Не розумію, яка з цього користь. Навіщо це потрібно його духовним наставникам?

– Мракобісся якесь, – сказав Кокспер. – Ви тільки подумайте! Людина може бути корисною суспільству, служити людям, а ці кровопивці тримають нещасного на мотузці. Вони йому навіть одружитися не дають, ви вже мені повірте!

Ваша оценка очень важна

0
Шрифт
Фон

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке

Скачать книгу

Если нет возможности читать онлайн, скачайте книгу файлом для электронной книжки и читайте офлайн.

fb2.zip txt txt.zip rtf.zip a4.pdf a6.pdf mobi.prc epub ios.epub fb3

Популярные книги автора