Зачиняючи за собою двері, Енґус побачив, як Смайт натиснув кнопку – один із механічних бовванів зрушився з місця і поплив по жолобу в підлозі, тримаючи в руках тацю з глечиком і сифоном. Енґусу стало трохи не по собі від думки, що він залишає маленького чоловічка серед неживих слуг, що воскресають, як тільки зачиняються двері.
Шістьма сходинками нижче площадки, на якій жив Смайт, двірник у жилеті вовтузився з якимось відром. Енґус затримався, щоб узяти з нього слово, пообіцявши щедрі чайові, що той із місця не зійде, поки Енґус не повернеться разом із детективом, і простежить за будь-яким незнайомцем, котрий підійметься сходами. Потім він спустився вниз, наказавши бути пильним швейцарові, який стояв біля під’їзду і повідомив йому, що в будинку немає чорного ходу, а це значно спрощує справу. Мало того: він спіймав поліціянта, котрий походжав тут же, і умовив його постежити за вхідними дверима. Нарешті він затримався ще на хвильку, купив на пенні каштанів і спитав у крамаря, скільки часу він тут пробуде. Цей поважний комерсант у плащі з піднятим коміром повідомив, що незабаром має намір піти, бо ось-ось піде сніг. Справді, ставало все темніше, все холодніше, але Енґус пустив у хід своє красномовство і переконав продавця зачекати трохи.
– Грійтеся біля жаровні з каштанами, – серйозно сказав він. – Можете з’їсти все, що у вас залишилося, витрати – за мій рахунок. Отримаєте соверен, якщо дочекаєтеся мене, а коли повернуся, скажете, чи не входив хтось он у той будинок, де стоїть швейцар, – чи то чоловік, жінка або дитина – байдуже.
З цими словами він поспішив геть, кинувши останній погляд на обложену фортецю.
– Ну, тепер його квартира захищена зусібіч, – полегшено зітхнув він. – Не можуть же всі четверо виявитися спільниками пана Велкіна.
Вулиця Лакнау-Меншенс лежала, так би мовити, в передгір’ях тієї гряди будинків, вершиною якої можна вважати Гімалай-Меншенс. Приватна контора пана Фламбо розташовувалася на першому поверсі й у всіх сенсах була повною протилежністю по-американськи механізованої і по-готельному розкішної та незатишної квартири власника «мовчазних слуг». Свого приятеля Фламбо Енґус знайшов у розміщеному позаду приймальні кабінеті, пишно обставленому в стилі рококо. Кабінет прикрашали шаблі, аркебузи, всілякі східні дивовижі, пляшки з італійським вином, старозавітні глиняні горщики, пухнастий перський кіт і непоказний, замислений католицький священик, котрий у такій обстановці виглядав зовсім уже безглуздо.
– Це мій товариш, патер Браун, – сказав Фламбо. – Я давно хотів вас познайомити. Чудова сьогодні погода, та тільки для мене, жителя півдня, трохи зимно.
– Авжеж, схоже, що в найближчі дні небо буде безхмарним, – відгукнувся Енґус, сідаючи на східну, всю в лілових смугах, отоманку.
– Ні, – тихо заперечив священик, – з неба вже сипле сніг.
І справді, як і передбачив продавець каштанів, за потьмянілими вікнами кружляли перші пластівці.
– Ну, гаразд, – похмуро сказав Енґус, – я, на жаль, прийшов у справі, і до того ж у дуже поганій справі. Річ у тім, Фламбо, що неподалік від вас живе чоловік, котрому конче потрібна ваша допомога. Його весь час переслідує і залякує невидимий ворог – негідник, котрого ніхто і у вічі не бачив.
Тут Енґус докладно виклав історію Смайта та Велкіна, причому почав з розповіді Лори, а наприкінці додав від себе оповідку про привида-реготуна на розі двох безлюдних вулиць і про дивні слова, що чітко прозвучали в порожній кімнаті. І чим далі, тим із більшою увагою слухав його Фламбо, а священик із байдужим виглядом сидів осторонь, немов його це зовсім не стосувалося. Коли справа дійшла до записки, приклеєної до вітрини, Фламбо піднявся, і від його широких плечей у кімнаті стало тісно.
– На мою думку, – сказав він, – краще вам доказати решту дорогою. Мабуть, нам не варто гаяти часу.
– Чудово, – сказав Енґус і також встав. – Правда, поки що він у відносній безпеці. За єдиним входом у його притулок стежать четверо.
Вони вийшли на вулицю. Священик дріботів за супутниками, як слухняний песик. Він лише сказав бадьоро, немов продовжував розмову:
– Як багато намело снігу.
Крокуючи крутими вулицями, вже запорошеними сріблястим сніжком, Енґус закінчив свою історію. Коли вони підійшли до вигнутої півмісяцем вулиці, забудованої багатоповерховими будинками, то він вже встиг опитати своїх спостерігачів. Продавець каштанів – як до, так і після отримання соверена – клявся всіма святими, що не зводив очей із дверей, але нікого не бачив. Поліціянт висловився ще точніше. Він заявив, що йому доводилося мати справу з різними шахраями – і в шовкових циліндрах, і в брудному лахмітті. Він – стріляний горобець і знає, що не кожен підозрілий індивід підозріло виглядає. Якби хтось тут проходив, він помітив би неодмінно: адже дивився, мало очі не вилізли, але, бачить Бог, нікого тут не було. А коли всі троє підійшли до швейцара в золотих галунах, котрий все так само усміхаючись стояв біля під’їзду, то почули якнайрішучішу відповідь.
– Я маю право питати будь-кого, що йому треба в цьому будинку, чи то герцога, чи сміттяра, – сказав добродушний велетень, виблискуючи золотими галунами. – І присягаюся, що з того часу, як цей джентльмен пішов, питати було рішуче ні в кого.
Тут скромний патер Браун, котрий стояв позаду, сором’язливо потупивши погляд, наважився спитати лагідно:
– Отже, ніхто не проходив цими сходами відтоді, як пішов сніг? Він почав падати, коли всі ми сиділи у Фламбо.
– Ніхто не входив і не виходив, сер, – впевнено відповів швейцар, сяючи поблажливою посмішкою.
– У такому разі цікаво було б знати: звідки це? – спитав священик, дивлячись на землю тьмяними риб’ячими очима.
Всі простежили за його поглядом, і Фламбо міцно вилаявся, розмахуючи руками, як справжній француз. Видно було абсолютно чітко: по самій середині сходів, які охороняв чималенький швейцар у золотих галунах, прямо поміж його статечно розставлених ніг, тяглися по білому снігу брудно-сірі відбитки слідів.
– Сили небесні! – вирвалося у Енґуса. – Невидимець!
Не вимовивши більше ні слова, він обернувся і помчав вгору сходами, і Фламбо слідом за ним. А патер Браун залишився внизу, на засніженій вулиці. Він стояв, озираючись навсібіч, ніби відповідь на його запитання вже не становила для нього зовсім жодного інтересу.
Фламбо хотів було зопалу висадити двері своїм могутнім плечем, але шотландець Енґус із властивою йому розсудливістю обнишпорив стіну біля дверей, намацав потаємну кнопку, і двері повільно відчинилися.
Перед ними був, здавалося, той же передпокій, з тими ж шеренгами манекенів, із тією лиш різницею, що в ній стало темніше, хоча подекуди мерехтіли запізнілі відблиски заходу. Деякі з безголових манекенів чомусь були зрушені з місця і тьмяно відсвічували в сутінках. У напівтемряві яскравість їхніх червоних і золотих торсів якось скрадалася, і темнуваті силуети ще більше скидалися на людські. А посеред них, на тому ж місці, де ще нещодавно валявся списаний червоним чорнилом клаптик паперу, виднілося щось дуже схоже на червоне чорнило, пролите з пляшечки. Але це було не чорнило.
Проявивши чисто французьке поєднання швидкості та практичності, Фламбо вимовив одне лише слово: «Вбивство!», увірвався в квартиру і за якихось п’ять хвилин обнишпорив усі кутки приміщення. Але якщо у нього була надія знайти труп, то він помилявся. Ізидора Смайта в квартирі не було – ні живого, ні мертвого. Перевернувши все догори дриґом, Енґус і Фламбо знову зійшлися разом і очманіло споглядали один на одного, витираючи піт.
– Друже мій, – сказав Фламбо, переходячи від хвилювання на французьку, – цей убивця не тільки сам невидимець, він ще й примудрився перетворити на невидимця й убитого.