– Н-ну, я йду, а там – покемон, а тут бачу – вони його б’ють, – і досі цокочучи зубами, вдесяте повторив невідомо для кого Андрійко.
– Ти пий, пий чайок-то, – вдесяте повторила й поліцейська жінка, ласкаво зиркаючи на вкрай переляканого хлопця.
– А чого ж ти сам туди поліз-то? А якби й тебе разом з покемоном твоїм побили? – запитально пробурмотів поліцейський чоловік, заповнюючи десятий, мабуть, аркуш протоколу.
– Так Святий же Миколай… – жалісно шморгнув носом Андрійко. – Свято же. Подарунки.
– Так! – раптом пожвавішав Біссаріон Іванович. – Подарунки! Звісно, що подарунки! Цілий лантух. Ці хулігани забрали в мене лантух з подарунками. От що їм треба було! А мені й невтямки!..
– Який такий лантух?! – здивувався іззаду Андрійко. – Не було там жодного лантуха! А от посох був!
– Який посох? – в один голос спитали поліцейські.
– Так! Який такий посох? – приєднався до них і Біссаріон Іванович.
– Ну, як же! – зовсім вже вразився Андрійко. – Ну, той… довгий такий… він ще блискавками стрілявся. Ледь мене не поцілив.
– Посох? Блискавками стрілявся?
– Та ні! Біссаріон Іванович з нього вистрілив. А я поряд був.
В автівці настала тривала мовчанка. Пан Бруд дивним поглядом свердлив Андрійку з дзеркала заднього виду. Наче погляд і пан Бруд раптом окремо існувати стали. Аж моторошно.
– Бідна дитина! – врешті решт, кахикнув Біссаріон Іванович. – Перехвилювався хлопчик. Дуже, дуже емоційна дитина.
І потягнувся було до Андрійка своєю довгою, наче щупальце, рукою, аби погладити його по голові. Але той сіпнувся убік.
– Ну, чого ви!? Чого ви брешете?! Чого не вірите? Адже був, був посох!..
– Бідна дитина! – повторив пан Бруд. – Її додому терміново доставити треба. О! – зиркнув у віконце. – Вже й таксі моє приїхало. Тож я, з вашого дозволу…
І, миттєво схопивши каптан, почав вибиратися з патрульної автівки.
– Куди?! – вигукнув поліцейський чоловік. – А протокол? А матеріальні збитки у вигляді подарунків?
– Ні, ні!.. Я жодних претензій ні до кого не маю. А збитки? Що збитки? В лантусі вже майже нічого й не було. Я всі подарунки вже майже й роздарував. А з подарунковою фірмою я сам розберуся. Не треба поважну фірму поліцією лякати. А хлопчика, – вигукнув він, вже ляскаючи дверцятами таксі, – додому, додому терміново треба!
Жовта машина зірвалася з місця й зникла в холодному бузковому присмерку, хижо блимаючи червоними габаритами.
– Ну, як же… – розгублено мовив поліцейський чоловік. – А протокол підписати?
– Ти де живеш? – нахилилася поліцейська жінка до Андрійка.
– Та тут, недалеко. На Спаській.
– Нічого собі, недалеко! Ми зараз підвеземо тебе.
– Батькам краще зателефонуй, – невдоволено буркнув чоловік. – А то вже й темно, а вони анічичирк. І, взагалі, як в школах – карантин, то дитина має вдома карантинити, а не по вулицях вештатись.
– Батьки, мабуть, хвилюються, Андрійко? – спитала жінка. – Може, заспокоїмо?
– Немає батьків зараз, – буркнув хлопець. – Я з братом зараз живу. Зі старшим.
– Отакої! А де ж вони?
– В Києві.
– А чого це вони там?
В Андрійка, який ще не відійшов від останніх подій та нахабного звинувачення у брехні, настрій взагалі упав нижче плінтуса.
– Татка поранили. На Донбасі. Важко. Він у Києві в шпиталі лежить. А мама до нього поїхала.
Поліцейська жінка обійняла хлопця, притискаючи його до себе. Андрійко запручався було, але потім розслабився і ледь стримався, аби не схлипнути.
– А… а ви мені вірите? Про посох? Що він блискавками стріляв?
Поліцейський чоловік зітхнув згорьовано.
– Отаке от… А брату нашому скільки? – запитав.
– Вісімнадцять. Він в університеті, на першому курсі. В цьому році поступив.
– І на кого вчиться?
– На перекладача.
– А батьки ким працюють?
– Мама – лікар. Татко – рибалка. Був. Поки добровольцем воювати не пішов. Мама теж до нього на війну їздила. Волонтером. Тож ми з Петрусем звикли.
– Зрозуміло. Ну, що ж, поїхали до Петруся твого. Заодно подивимось, як він з тобою вправляється.
Доїхали швидко. До Андрійчиного будинку на Спаській було зовсім поряд. Якщо автівкою їхати. Двері хлопець відчинив своїм ключем. В Петровій кімнаті негучно співав «Океан Ельзи». А сам він на кухні розмовляв з кимось телефоном.
– Андрію? – гукнув, почувши як грюкнуло в прихожій. – Це ти, чортеня? А я вже хвилюватися почав. Зателефонувати не можна, чи що? Давай, роздягайся, вечеряти будемо.
– Це квартира Коваленків? – кахикнув поліцейський.
Розгублений Петрусь визирнув в прихожу. Побачив похнюпленого брата й копа.
– Я передзвоню, – стривожено мовив у мобілку. – Що сталося?
– Та все нормально, пане Петре, – мовив поліцейський, задоволеним поглядом снуючи по охайно прибраній квартирі. – Тут он який трапунок трапився…
І коротко розповів про бійку в Дикому Саду.
– Коротше, дякую вам за брата. Сміливий і кмітливий боєць росте.
Петрусь в усмішці аж розплився від задоволення. А потім вони вдвох сиділи на старому дивані й Андрійко, захлинаючись, ще раз оповідав Петрусеві про події цього грудневого вечора.
– От тільки поліція, здається, мені не повірила, коли я про блискавки з посоху розповів. А ти мені віриш?
– Я тобі, дружище брате, звісно, завжди вірю, але… – спробував зупинити молодшого Петрусь.
– І ти теж!.. А Бруд отой дивакуватий взагалі чогось виляти почав: не було, каже, ніякого посоху. Ну, я вам доведу! Я вам покажу! Усім!
Глава третя. Пригоди розпочинаються
Андрійко затявся. Першою його думкою наступного ранку було те, що йому ніхто не вірить. Навіть рідний брат. І було ще щось. Смутне, тривожне, щось таке, що він бачив та чув, але не усвідомив.
Але хлопець відкинув геть оте смутне й тривожне. Так йому старший брат завжди радив. Не думай, казав, про погане, щоб його зайвий раз не притягувати. Так він і робив. Бо вірив старшому брату. На відміну від того.
Мамі, звісно, вони нічого про випадок у Дикому Саду телефоном не сказали. Нема чого їй зайвий раз хвилюватися та оті самі погані думки притягувати. І так їх вистачає. Татко он ніяк не оклигає.
…І Андрійко щосили погнав від себе поганючі думки.
Він стояв біля деревини з опаленою корою, що ще трохи пахла димом. Саме звідси він вирішив розпочати своє власне розслідування. Сире повітря було холоднішим, ніж учора, і сколочена трава на місці бійки взялося крижаними грудками. І як хлопець не роздивлявся їх, колупаючи носками черевиків, ніщо цікавого не знаходив.
Раптом під ногами щось зблиснуло. Андрійко рвучко нахилився і, не знімаючи рукавичок, витягнув з торішнього листя щось мокрюще та бруднюще. Дістав з кишені носовичок та й почав обтирати оте мокрюще. І вкляк.
На його долоні, обтягнутій рукавичкою, лежав важкий перстень. Може, ще кіммерійський!? Археологи проґавили? Але ж ні! Новенький, майже без подряпин, з великим чорним каменем.
На камені сріблився якийсь чи то ромб, складений з якось чи то циркуля та чи то косинця. Дивна річ.
Андрійко покрутив перстень у руці. Наблизив до очей. Побачив в середині срібного ромбу англійську літеру G. Знизав плечима. Роззирнувся. Навколо нікого не було. Угорі студений вітер гойдав чорне кістляве гілля. Гілля іноді нагиналося до хлопця, начебто хотіло вихопити з його рук дивовижну знахідку. По спині чомусь пробігли дрижаки.
Але Андрій пересмикнув плечима, відганяючи від себе усілякі погані думки та фантазії. Знову обдивився перстень. Цікаво, звісно. Але, що воно дає для розслідування?… Треба буде вдома помити гарнесенько та Петрусеві показати. Хоч і не вірить той йому, але, може, щось і порадить. А поки…
А поки що хлопець засунув знахідку до кишені, ще раз роззирнувся знічено, та й почвалав з місця події, абсолютно не знаючи, що йому робити далі.
Пішов колами. Біля музею суднобудування зустрів знайомих хлопців, і тут… Тут йому пощастило неймовірно! Чуваки, виявляється, теж бачили вчора Святого Миколая, що кудись дуже поспішав. А через деякий час в тому ж напрямку пробігло четверо кремезних чоловіків у камуфляжах. А напрямок той вів до Дикого Саду.