Коли Королівство Польське і Велике князівство Литовське об’єдналися в єдину державу – Річ Посполиту, багато українських земель опинилися під владою Польщі. А місцеві феодали «не змогли організувати протидію включенню українських земель до складу Польщі, вони віддали перевагу власним інтересам перед національними». (Г. Івакін). І половина України – правобережна її частина – залишатиметься під владою Польщі до кінця XVIII ст., тоді як друга, лівобережна, навпаки, опиниться під Росією.
Вважається – і це справді так, – що розквіт Київської Русі як держави припав на правління Ярослава Мудрого в XI ст. – за жодного князя після нього, навіть за Володимира Мономаха та його сина Мстислава Великого Русь не досягала подібної величі. Але ще до нашестя Батия, на початку XIII ст., Київську Русь було спустошено своїми, і на довершення до всього, деморалізовано. Тож і не дивно, що нашестя монголів у 1240 р. стало крахом для Київської Русі. А вона ж колись була такою могутньою імперією! Існує класичне уявлення про циклічність розвитку великих держав. Відповідно до такої концепції імперії проходять три стадії – становлення, розквіт і занепад. Будь-яка імперія – хоча б шумерська чи радянська – мали загинути, пройшовши три стадії свого розвитку.
Істориків вражає та стрімкість, з якою розпадалася Південна Русь. А водночас нашестя Батия, що знищило Київську Русь, не було таким катастрофічним для півночі Русі. Як вважають історики, відповідь на це запитання ось яка: на півночі, навколо Владимира-на-Клязьмі, на той час було закладено основи нової імперії, яка, пройшовши фазу Московського князівства, трансформувалася в Російську державу.
І це тоді, коли держава Київська Русь припинила своє існування. Як і її могильниця, колись така могутня імперія – Золота Орда.
Велике князівство Литовське розчинилося в імперському проекті Польщі – Речі Посполитій. Між іншим, Польща теж не довго пишалася статусом імперії, бо сильніші гравці – Пруссія, Росія та Австрія – переділили між собою польські землі. Один із авторів, який писав на цю тему, В. Авдєєнко, зазначає, що «сучасна Україна є спадкоємицею Київської Русі, але ототожненню ці дві держави не підлягають. За період після краху Київської Русі і до появи незалежної України минуло надто багато часу, надто багато що змінилося назавжди». Та й Україна «протягом кількох століть входила до інших, більших держав, а часто й до кількох одночасно. Разом з тим, сьогоднішні українці мають пам’ятати правителів стародавнього Києва, їхні помилки, які призвели свого часу до непоправних наслідків».
На мальовничому березі Сули (нині Роменський район Сумської області), де у прибережних вербах і сьогодні голосисто кують зозулі та витьохкують соловейки (чи знаєте ви українських соловейків? О, ви не знаєте їх, бо українських соловейків треба ще й слухати!), колись, ще за часів монголо-татарського нашестя, і в пізніші, за Великого князівства Литовського, що захопило ті землі, здіймалося містечко (власне, сторожова фортеця) Глинськ – сьогодні однойменне село, центр Глинської сільської ради.
У 1498 р. у Глинську в сім’ї українського шляхтича Василя Глинського народилася донька Оленка – веселооке, непосидючо-щебетливе невгамовне дівча, якому судилося у 18 літ стати великою княгинею Московії, про яку вона до того й чути не чула на своєму половецькому порубіжжі, де ще іржали кочівницькі коні, а заразом стати жоною великого князя московського Василія III, а невдовзі по тому ще й правителькою – першою серед жінок! – Московської Русі. Та ще й матір’ю майбутнього царя Івана IV, прозваного Грозним.
У ті часи українські землі (унікальний взагалі випадок в історії!) без війни і навіть без будь-якого спротиву чи боротьби почали переходити – тихо і непомітно, одна по одній, – як тоді казали, «під Литву».
Князь Гедимін (князював у 1315–1340 pp.) і сам прославився, і Литву свою зміцнив, вивівши її в коло передових держав того часу.
Гедимін зумів об’єднати всі литовські землі в міцне князівство, він збудував столицю Вільно і заходився приєднувати – і силою, і різними обіцянками – сусідні землі до Великого князівства Литовського. Першими, на кого він звернув увагу, були білоруси та українці. Справу полегшувало ще й те, що ні ті, ні ті загарбанням Гедиміна не противилися. І було від чого. Надто їм дошкуляли свої князі, які тільки тим і переймалися, що безнастанно гризлися між собою – чвари були постійними. А тут іще й татари зі своїм здирством дошкуляли.
Литовці і не ворогували між собою (а коли пани б’ються, у мужиків чуби тріщать – відома істина з бозна-яких часів) і здирств не чинили. І нікого мовби не кривдили. Найбільші посади вони самі обіймали, а на менші ставили своїх намісників – часто і з місцевих княжих родів. І, що неймовірно, не нищили того, що забирали, люду не приневолювали, не чіпали культури й місцевих звичаїв. Та й хрестилися вони за православним обрядом, і – що вельми подобалося місцевому населенню, охоче переймали їхню мову: серед білорусів – білоруську, серед українців – українську. Ще й запевняли: старовини вони не порушують і нового не вводять… Не окупанти, просто-таки рідні брати тамтешнім людям. Ось чому українські землі без війни та без боротьби непомітно, одна по одній, переходили під протекторат Литви.
Тихо й непомітно, ніби між іншим, посуваючись уперед, литовці досягли Києва і заходилися там господарювати – але ніби зі згоди тамтешнього люду. І це при тім, що Київ підлягав орді, а українські князі називали себе підданими хана.
У 1350 р., розохотившись чи розхоробрившись, Гедимін легко і просто захопив Брянське та Чернігівське князівства. А невдовзі по тому він скинув київського князя Федора й посадив на його місце свого сина Володимира. Татари здійняли ґвалт, зібрали експедиційний корпус і посунули, аби покарати за самоуправство Гедиміна, але… Хитрий Гедимін (татари й отямитися та збагнути те, що сталося, не встигли) 1362 р. розбив їх вщент на березі річки Сині Води, після чого, як казали, у татарів добряче посиніло в очах. Загарбники нарешті отримали своє. Ольгерд – а він тоді стояв на чолі Великого князівства Литовського – швиденько приєднав до Литви не тільки Київщину, а й Подільський улус. Там він розсадив своїх небожів, князів Коріатовичів, а Коріатовичі збудували на Поділлі міста Смотрич, Бакоту, Кам’янець…
Отримавши по загребущих руках, татари трохи зменшили свій запал і навіть припинили втручатись у справи в Україні. Лише іноді за старою звичкою вимагали данини, але у відповідь здебільшого отримували обіцянки. Відтоді українські землі умовно вважалися підвладними татарам, а насправді корилися лише Литві.
Литва була князівством скорше федеративним, що всіх улаштовувало. А щодо українських князівств, то вони під владою Великого князівства Литовського жили своїм окремим життям і навіть мали свого князя. Князі були як українського роду, так і литовського. Але за довгі роки життя серед українців литовці так зживалися з українським народом, його звичаями і культурою, що з часом уже й не відрізнялися від місцевого люду. Вони не переслідували корінного населення за його мову чи віру, а навпаки – все робили для поширення української культури. Самі вони та їхні люди охоче переходили у православ’я, говорили й писали тільки українською мовою – звісно, на території України. Про якісь там утиски і мови не було.
Литовська влада охоче роздавала завойовані землі своїм підручним. Той, хто брав від князя землю за службу, звався «землянином». За це він мав постачати верховному князеві військових людей, а ті за особливі заслуги віддавали «землянам» осілість навіть у спадщину.