Ще одне посилання в тому ж дусі:
«Глинськ – згаслий литовський княжий рід здогадно татарського походження, до якого належала московська правителька Олена Глинська – мати Івана Грозного. (Його не треба плутати з польським дворянським родом Глинських, який існує й нині)».
«Княжна Олена Василівна Глинська (близько 1508–1538) – друга жона великого князя московського Василія Івановича, мати Івана Грозного, правителька держави під час його малолітства.
Походження: дочка князя Василя Львовича із литовського роду Глинських і його жони Анни, яка була родом із Сербії.
Дядько Олени, князь Михайло Васильович, був знаним державним діячем Великого князівства Литовського… Глинські відомі за документами з 1437 р., вважали себе нащадками татарського темника Мамая…»
Глинські мали свій герб, що буцімто походив від татарської родової тамги і символізував княжу владу – перед ним скіпетр, спрямований донизу.
Отож згаслий литовський рід Глинських начебто був (але здогадно) татарського походження. Буцімто згаданий онук Мамая Лексад – сиріч Алекса, Олекса, – прийняв хрещення, отримав в уділ від литовського князя міста Глинськ і Полтаву. Це – типова родослівна легенда, коли засновником роду називається навмання вихоплене з літопису ім’я (в цьому випадку – татарське)…
Отже, виходить, що онук Мамая виїхав у Литву, прийняв християнство та отримав від князя Вітовта землі на прикордонні Золотої Орди, а з ними – місто Полтаву та якусь сторожову фортечку, названу Глинськом.[1]
Ще за однією легендою, онук Мамая Олекса осів на Задніпров’ї та заснував там містечко – з фортецею чи замком – Глинськ, що й стало родовим гніздом усіх наступних Глинських: своє нове прізвище нащадки татарського темника отримали від назви їхнього містечка. Охрестившись у Києві та прийнявши ім’я Олександр, онук Мамая разом із сином Іваном почав служити великому князю литовському Вітовту, який примножив маєтності Глинських і видав за Івана дочку князя Данила Острозького. Їхнім правнуком був Михайло Глинський, який ще за життя уславився чи не на всю Східну Європу.
Але не виключено, що легенда про походження князів Глинських (українців насправді за походженням, за місцем служби – литвинів) від Мамаєвого онука була всього лише… легендою. Щоб надати значущості роду, зробити його (нічим не примітного і худореброго) і давнішим, і значнішим.
Насправді ж Глинські належали до української шляхти, яка подалася на службу до Великого князівства Литовського. Але свої маєтності – на Чернігівщині, Київщині та Черкащині вони мали. І засновником їхнього роду був Лев Борисович Глинський, також український шляхтич і магнат.
В історії Московської Русі Темним називали великого князя московського Василія II – у ході міжусобних сутичок, що здебільшого були кривавими, Василія II захопив у полон князь Дмитрій Шемяка й осліпив. Аби назавжди позбавити його престолу: яким князем, мовляв, може бути сліпець. Та ще й на престолі князівства…
Відтоді Василій II і почав зватися (під таким прізвиськом він і в історію увійшов) Василієм Темним. Але, звільнившись із полону, каліка (як тепер сказали б, інвалід першої групи) понівечений, знеславлений і на довершення до всього незрячий, він зумів повернути собі владу – характер мав, мабуть, ще той! І все життя, будучи темним, сиріч сліпим, боровся з княжими міжусобицями вельми дієво, зміцнив великокнязівську владу. І його боротьба сприяла створенню Російської централізованої держави. І все це він робив у суцільній пітьмі – може, й справді на Русі тоді були… Ну, якщо й не богатирі, то вельми відважні й мужні люди, які ніколи не занепадали духом, навіть опинившись у суцільній пітьмі.
Із прізвиськом Темний (або ще – Сліпий) залишився в історії також батько Олени (рідний брат Михайла Глинського) Василь Львович Глинський. На лиха своє, Василь Львович був намісником, старостою берестейським, відомим чином у Великому князівстві Литовському. Сліпцем він став через невиліковне захворювання очей. Прожив мало, лише піввіку, і помер (від тієї ж хвороби очей, вочевидь, то була глаукома, запалення якої, якщо її не вилікувати, зазвичай перекидається на мозок, а це призводить до швидкої кончини, що й лучилося), коли дочці Олені було тільки сім годочків.
З 1515 р., від дня смерті батька, дівчинка виховувалася при дворі дядька Михайла, що заступив їй рідного батька, росла-виростала і виросла в красну дівицю, красунечку вельми звабну, що впадала в очі всім чоловікам…
Бачачи таку вроду племінниці, спостерігаючи за нею – а вона виростала жвавою, розумненькою, і розум її був гострим, з юних літ уміла підтримати будь-яку бесіду, все ніби знала, про все мала свою думку, чим і приваблювала чоловіків, – так от, дядько Михайло й напоумив її з’явитися до Василія III на оглядини наречених – однієї з кандидаток. Олена ризикнула (набридло в дядька бути утриманкою) і виграла – щоправда, дядько Михайло на той час уже сидів у московській тюрмі.
Після монголо-татарської навали, Київ прийшлими з Азії ординцями було вщент поруйновано і пограбовано, життя у ньому ледве жевріло. І то лише на Подолі, адже з 50 тисяч мешканців, що були в ньому до навали, в живих залишилося трохи менше двох тисяч. Решту татари винищили, якусь частину забрали в полон, ще якась частина розбіглася по селах… Але все ж – минали роки, десятиліття – Київ поступово відроджувався. Тяжко і довго, хоч у ньому і правили залежні від Золотої Орди місцеві князі.
311 років минуло до 1498 р., року народження Олени Глинської, тож 311 років до неї ті краї вже звалися Україною; 311 років спливло до її народження, як на південних теренах колишньої Київської Русі жило слово «Україна», тож і сама територія, і край, у якому вона народилася та зростала, теж називався Україною, а люд, що в ньому жив і утверджувався, відбиваючи ворогів, – українцями – то яка ж вона литвинка?
Вперше слово «Україна» згадується в Іпатіївському літописі під 1187 р. – в оповіді про смерть переяславського князя Володимира Глібовича, який захищав рідні краї від нападів половців. Під терміном «Україна» в літописі виступають Київщина, Чернігівщина і Переяславщина. А в Галицько-Волинському літописі Україна – це також і північно-західні землі Галичини та Волині. (Згодом слово «Україна» сприймалося по-різному: то як порубіжні, окраїнні землі Київської Русі, то як окраїна Речі Посполитої.) Зрозуміло, що слово «українці» – похідне від «Україна». І означало мешканців відповідної території… Варто згадати низку рис, типових і незмінних, що характеризують його етнос. За такими стереотипами ірландці – неодмінно руді, англійці – неодмінно бліді, худі та манірні тощо. А ось портрет типового українця скласти значно складніше (якщо тільки мова не йде про запорозьких козаків, а вони були досить незвичайними і своєрідними). Українкам, як гадають дослідники, пощастило більше, адже їхню вроду оспівано і в піснях: чорні брови, карі очі та вишневі губки – це чи не типові риси класичної української красуні.
Що ж до питання про походження українців, то це питання ті чи ті автори вирішують залежно від своїх політичних поглядів і великодержавного імперського шовінізму (таке траплялось і трапляється). Російський історик М. Погодін зі своїх позицій слов’янофільства заявляв, що після розпаду Київської Русі населення Придніпров’я перейшло на територію Центральної Росії та з часом утворило Московську державу. А малороси прийшли до Придніпров’я з Волині тільки в ХIV – ХV ст., а тому, мовляв (далі йде безберега імперська фантазія історика), справжньою спадкоємицею культури Київської Русі є – хто б ви думали? – Росія.