А примусові канальні роботи, спорудження фортифікаційних будівель, військові «низові» походи тощо! Козаків і посполитих гнали з України до Петербурга десятками тисяч – на вірну загибель. До них залучалися найбільш фізично здорові козаки, селяни та міщани. Додому поверталося від 30 до 60 відсотків, інші вмирали від нестерпних умов робіт, епідемії, каліцтва тощо. Це була неприкрита політика Петра I на відвертий геноцид і цілеспрямоване спустошення України – мова завжди йшла про десятки тисяч загубленого люду, з поступовим її заселенням росіянами. Ось як описує один з очевидців – полковник Черняк – умови праці козаків на спорудженні каналу: «Велике число козаків хворих і померлих знаходиться, і щораз більше множаться тяжкі хвороби – найбільше вкоренилася гарячка й опух ніг, і мруть з того. Однак приставні офіцери, незважаючи на таку нужду бідних козаків, за наказом пана бригадира Леонтьєва… б’ють їх при роботі палками – хоч і так вони її не тільки вдень і вночі, а навіть у дні недільні і святкові відправляють – без спочинку…»
Далі полковник зазначає: «Боюся я, отже, щоб козаків тут не погубили, як торік – що їх хіба третя частина в минулім році додому повернулася…»
Робоча повинність була, як вважали сучасники, безоднею, в якій загинула незліченна кількість народу. Лише Петербург і Кронштадт варті були кількох сотень тисяч людей. А на їхнє місце гнали нових і нових, тож і не дивно, що всупереч всьому місто виростало швидко. Людям різного звання під загрозою величезних штрафів з конфіскацією маєтків велено було переселятися до Петербурга і там зводити собі будинки.
Для підневільного люду імперії це було гірше пошесті чи спустошливої війни, тож усі проклинали Петра та його град. Кляли й бажали, щоб те місце, де виріс Санкт-Петербург, провалилося хоч і на той світ, а на його місці щоб швидше виросли чагарі та бур’яни. І щоб те будівництво забулося як жахливий сон… Ці побажання підневільного люду і висловила цариця Євдокія, пророкуючи – «Месту сему быть пусту!»
Коли з Марією Гамільтон було покінчено, а заспиртована її голова опинилась у вітрині кунсткамери, цар Петро знову відчув у собі порожнечу, яку чимось чи кимось треба було заповнити. Життя, як кажуть, тривало, а царська плоть жадала нових розваг, пристрастей і насолод з новими коханками, звабними й жагуче гарячими. Тоді ж і з’явилася Марта, якій через роки судитиметься стати Катериною під порядковим номером «перша».
Марта Самуїлівна Скавронська, в першому шлюбі Крузе. За однією з версій, вона народилася на території сучасної Латвії, в історичній області Відземе, що на зламі ХVII–XVIII ст. входила до складу шведської Лівонії, у родині латиського (чи литовського) селянина родом із околиць Кегумса.
За іншою версією, майбутня російська імператриця народилася в Дерпті – нині Тарту – у родині естонського селянина.
Батьки Марти повмирали від чуми, тож дядько віддав дівчину в дім лютеранського пастора Глюка, відомого своїм перекладом Біблії на латиську мову. Після захоплення Марієнбурга російськими військами Глюк, учений чоловік, був узятий на російську службу, заснував першу гімназію в Москві, викладав мови і писав вірші російською мовою.
Марту використовували в домі як прислугу, грамоти її не вчили – нащо вона служниці. У 17 років Марту віддали заміж за шведського драгуна на ім’я Йоганн Крузе – якраз перед наступом росіян на Марієнбурґ. Пожила вона з чоловіком щось день чи два, сурмач Крузе відбув зі своїм полком на війну і десь згинув – чи пропав без вісти.[3]
І юна Марта не встигла запам’ятати ту одну-єдину шлюбну ніч з молодим чоловіком, як він, вигукнувши вранці «Прощай! Сурма кличе мене в похід», подався у той похід – і щез… А у Марти ще довго у вухах гуділа його сурма.
Почалася Північна війна. У 1702 р. армія російського фельдмаршала Шереметьєва захопила шведську фортецю Марієнбурґ. Шереметьєв, взявши фортецю, безжалісно спустошив і спопелив ті краї.
Про це він із гордістю доповідатиме цареві: «Послал я во все стороны пленить и жечь, не осталось целого ничего, все разорено и сожжено, и взяли твои ратные государевы люди в полон мужеска и женска пола и робят несколько тысяч, также и работных лошадей, а скота с 20 000 или больше… и чего не могли поднять, покололи и порубили».
Загалом у Марієнбурзі Шереметьєв захопив 400 мешканців. Клопотатися за них прийшов до графа пастор Глюк, ось тоді Шереметьєв і запримітив служанку Марту Крузе. Вона так йому сподобалася, – а граф ніколи не був байдужим до гарненьких дівчат, – що він силою взяв її собі в коханки.
Пастор Глюк спробував було щось заперечити, але граф безцеремонно послав його за відомою в росіян адресою, тож пастор вирішив, що краще йому скористатися порадою войовничого росіянина, а не випробовувати власної долі рятуванням служанки. Швидко вдовольнивши з юною красунею свою хіть, Шереметьєв повів далі своє воїнство, а Марту – щедрою виявилася полонянка на любов! – передав своєму другові князю Меншикову. Той, побачивши Марту, як смола, пристав до графа: «Віддай кралечку мені, ти вже вдовольнився з нею, дай і мені вдовольнитися. Не будь скупердяєм, граф. Я ж з тобою ділився своїми кралечками, поділися й ти зі мною своїми…»
«Гм, – гмикнув граф Шереметьєв, адже в словах князя була правда, і віддав йому Марту, якою він уже встиг насолодитися – та й було в нього таких красунь в обозі, та було!..
Отож, віддавши кралю князю, граф Шереметьєв подався далі, як прийнято було урочисто мовити: на театр воєнних дій – гарний театр! – а ось Меншиков так і не встиг насолодитися кралею, як її загледів у нього Петро I. Річ у тім, що князь Меншиков, на свою біду, був чи не другом царя, і цар частенько його відвідував у Петербурзі – з такої нагоди Меншиков завжди влаштовував пишне застілля. Влаштував і того разу.
Марта разом з іншими служницями допомагали накривати для царя стіл. Там її й загледів Петро. I як раніше фельдмаршал Шереметьєв, а потім і князь Меншиков, з першого разу… Ні, не закохався, а захопився Мартою. А те, що впало в око цареві, тієї ж миті ставало його – особливо молоденькі дівчата.
Ось як про ту першу зустріч Петра I з Мартою Скавронською-Крузе, називаючи її вже Катериною, хоча нею вона стане перегодом, згадував один з очевидців тієї події, француз Вільбуа, який тоді перебував на російській службі і вертівся при Меншикові: «Когда царь, проезжая на почтовых из Петербурга, который назывался тогда Ниеншанцем, или Нотебургом, в Ливонию, чтобы ехать дальше, остановился у своего фаворита Меншикова, где и заметил Екатерину в числе слуг, которые прислуживали за столом. Он спросил, откуда она и как тот ее приобрел. И, поговорив тихо на ухо с этим фаворитом, который ответил ему лишь кивком головы, он долго смотрел на Екатерину и, поддразнивая ее, сказал, что она умная, а закончил свою шутливую речь тем, что велел ей, когда она пойдет спать, отнести свечку в его комнату. Это был приказ, сказанный в шутливом тоне, но не терпящий никаких возражений. Меншиков принял это как должное, и красавица, преданная своему хозяину, провела ночь в комнате царя…»
Від російського самодержця Марта Скавронська народить первістка, названого Петром, а наступного року Павла, невдовзі обидва помруть. У 1705 р. Петро відправить Марту, яку вже величав Катериною, в підмосковне село Преображенське, в будинок своєї сестри Наталії Олексіївни, де Марта-Катерина навчиться російської грамоти і, як і раніше, дружитиме з родиною Меншикова. По двох чи трьох роках Марта-Катерина охреститься у православ’ї і тоді вже офіційно змінить своє родове ім’я Марта на Катерину Олексіївну Михайлову, оскільки хрещеним її батьком стане царевич Олексій Петрович, а прізвище Михайлова використовував сам цар Петро, якщо бажав залишитися інкогніто.