Коли дізнався, що в Оришки є чоловік і що він кудись подався на заробітки й ось-ось повернеться, горював щиро – так йому подобалася «молода-молодісінька молодичка».
Коли прощався, залишаючи гостинну Пріорку, приніс господині та дітям 15 фунтів солодощів – «щоб вони їли та не кашляли». Оришці теж цілу купу солодощів надарував – «це крім мого серця, – додав, – що ти його полонила…»
Оришка пустила сльозу.
– І де ти був раніше, добрий Тарасе, як я одинакувала…
– А я й нині одинакую, – зітхнув. – Мабуть, така мені випала доля.
Як його проводжали, куховарка Федора казала: «Наче каміння навалилося на серце, коли поїхав дядько».
Оришка ж, згадуючи Шевченка, ще довго казатиме: «Приїхав Тарас до нас – і наче ясне сонечко зійшло, а поїхав і наче те сонечко за хмару зайшло…»
А Шевченко теж довго згадуватиме Приорку та короткочасне своє життя в будинку номер 5 (там нині меморіальна дошка) – як гарно йому там жилося… Які там люди!.. А діти!.. А Оришка… Оришку найдовше згадував, бо про таку жінку все життя мріяв. А вона – не дісталася йому.
…Та целомудріє хранила, та страх боялася гріха
«Дорога кумася»
«Тарас Григорович Шевченко, мандруючи Київською губернією в 1845 р., заїхав у Потоки,[5] Київської губ., в маєток В. В. Тарновського, який, чувши про нього, адже Шевченко на той час встиг здобути велику славу, дуже зрадів йому, познайомив його із своєю сім’єю і просив залишитися на якийсь час погостювати. Тарас Григорович звичайно ж погодився. Полюбив мешканців Потік, особливо ж сестру власника Н. В. Тарновську, з якою хрестив дитину в дяка і завжди її потім називав “дорога кумася”».
В. В. Тарновський
Було в Тараса Шевченка у ті часи ще одне захоплення, що подарувало йому сюжет для вірша із загадковою присвятою:
«Н. Т.».
…Тарновські – український поміщицький рід, його члени були власниками чималих земельних володінь у Чернігівській, Полтавській і Київській губерніях у XVIII – на початку XX століття.
Походили з козацької старшини.
Василь Васильович (старший) Тарновський (1810–1866) закінчив Московський університет, був знайомий з М. Гоголем, Т. Шевченком. Він автор праць «Юридичний побут України», «Про діяльність сімейств в Малоросії». Василь Васильович Тарновський-молодший (1837–1899), син Василя Васильовича Тарновського-старшого, закінчив Київський університет. Листувався з Т. Шевченком. В його маєтку в Качанівці[6] не раз гостювали Марко Вовчок, І. Рєпін, М. Ґе та інші діячі української та російської культур, він збирав колекцію старожитностей (нині зберігається в Чернігівському історичному музеї), рукописну та художню спадщину Т. Г. Шевченка, залишив спогади про Кобзаря, у яких і відкрив таємницю загадкової присвяти «Н. Т.» у вірші, що починався рядком «Великомученице кумо!». Вперше вони були опубліковані в журналі «Киевская старина» (№ 2, 1897).
«Порой самые ничтожные факты из жизни людей, известных в литературе или науке, представляют интерес. В силу этого соображения мы и решились в данной заметке поделиться имеющимися мелочными фактами, касающимися Т. Г. Шевченка, быть может, читатели нашего гениального поэта найдут в ней что-нибудь новое и не лишенное некоторого интереса».
Василь Васильович, молодший Тарновський, був тоді веселим, жвавеньким і цікавеньким до всього хлопчиком, але добре запам’ятав, як року 1845-го в батьків маєток Потоки в Київській губернії приїздив Тарас.
«В. Тарновский (старший. – В. Ч.), уже слыхавши о нем, так как Шевченко в то время уже успел приобрести большую славу, очень обрадовался ему, познакомил его со своей семьей и просил остаться некоторое время погостить.
Тарас Григорьевич охотно согласился, полюбил обитателей Поток, в особенности же сестру владельца Н. В. Тарновскую, с которой крестил ребенка у дьяка и всегда ее потом называл «дорога кумасю».
Ще б пак! Таку кумасю – мрія звабливо-ласкаву самотніх чоловіків – та не полюбити.
Надія Василівна була жіночкою ще тією… Яку, згадуючи, зітхають: тепер таких жіночок, мовляв, уже немає…
А втім, усе по порядку…
Василь Васильович Тарновський-молодший згадує, що, гостюючи якийсь час у Потоках, Тарас Григорович писав і малював, і «много дарил своей “кумасе” стихотворений и рисунков, в том числе подарил ей свой портрет, рисованный им в зеркало».
Жаль, що безцінний Шевченків дарунок з часом загубився.
«Впоследствии, когда его арестовали (Т. Шевченко. – В. Ч.), то все его знавшие, в особенности же те, у которых он проживал, были напуганы и ожидали обыска. В. В. Тарновский получил от правителя канцелярии генерал-губернатора Бибикова, Писарева, уведомление о могущем произойти обыске, и отдал все имевшиеся у него стихотворения Шевченко своей жене, которая ночью зашила их в тюфяк; кума же Тараса Григорьевича, желая сохранить все бумаги, полученные от него, уложила их в ящик и зарыла его в землю в саду. Прошло тревожное время; и когда все успокоилось, Н. В. Тарновская поехала в деревню и отрыла свой драгоценный ящик с произведениями Шевченко. Бумаги и рисунки оказались все целы и долго хранились у нее…»
Вже по смерті Н. В. Тарновської виявилося, що вона віддала якось папери одній своїй родичці, «которая в настоящее время не может их отыскать у себя».
Про Надію Василівну (померла 1891 р.) майже нічого не збереглося в історії, за винятком хіба того, що під час перебування Шевченка в Потоках в його честь було влаштовано ілюмінацію в саду: на верхівці великої берези прикріпили його вензель, власник Поток навіть склав вірші, кожний куплет яких закінчувався словами, що їх часто повторювала – як наспівувала – Надія Василівна:
Мемуарист згадує, що улюбленим заняттям Тараса Григоровича в Потоках було катання на паромику на великому ставку, «в теплые летние вечера, при заходящем солнце, сопровождавшееся всегда пением народных украинских песен». І особливо його улюбленої пісні «Ой зійди, зійди, зіронько вечірняя…» І мемуарист згадує, що, проживаючи в Потоках, Тарас Григорович багато дарував своїй «кумасі» віршів.
З дорогою кумасею він охоче і часто гуляв вечорами серед розкішної природи Потоків… У метричній книзі Київської духовної консисторії, де реєструвалося новонароджене маля, вони записані як його хрещені батьки: Т. Г. Шевченко (кум) – художник С.-Петербурзької Академії мистецтв, і Н. В. Тарновська – «девица и дочь титулярного советника».
Надія Василівна, сестра господаря Потоків, була не лише доброю кумасею, вона чи не з першої миті знайомства припала Шевченку до душі й серця. Маленька, гарненька, в міру повненька, з визрілими і вже звабливими формами молодого дівочого тіла; сміхотлива й веселоока, з рожевими губками бантиком.
– Величайте мене, любий куме, просто Надійкою, – запропонувала Шевченкові. – А я вас зватиму кумом – от ми вже й ніби породичалися.
Вона полюбляла сміятись, і це в неї виходило вабно, з нею і Шевченку було хороше й весело, тож здавалося, що він знає свою кумасю давним-давно. Відчував, що… закохується в Надійку. Якщо вже не закохався. Тож не став гаяти часу. Одного місячного надвечір’я (ще тільки звечоріло, а в небі над Потоками завис місяць уповні, правда, ще блідий, але мірою того, як темніло, наливався жовтим сяйвом), поет зважився, як кажуть, «дати волю рукам».
Кума легко, в’юнкою ласкою вислизнула з його обіймів, зарожевіла і сказала відверто і прямо:
– Облиште, куме. Я – дівиця, яка не крутить любов з першим встрічним, і навіть з такими знаменитими, як ви, Тарасе Григоровичу. Я віддамся лише тому, і в того обіймах утоплюся, кого покохаю і з ким візьму шлюб. Тож усе буде лише по шлюбі, в першу шлюбну ніч. Як і в наступні – я на любов щедра.
У Шевченка – не звик до такої відвертості – й руки опустилися.
– Вибачайте, кумасю…
– Вибачаю, куме.
З того вечора, як він спробував був її пригорнути, не все добре склалося, бо згодом Шевченко напише і їй присвятить не зовсім… гм-гм… захопленого вірша…