Ой, яке диво!!!
Перевівши погляд на землю, Олексанра виявила поруч із собою величезний букет польових квітів, від яких линув тонкий медовий аромат. Ось найкращий доказ того, що її мистецтво цінують з гідністю. Колись, ще до війни за успіхи в улюбленій справі її нагородили цінним подарунком – старовинною срібною, схожою на химерну морську мушлю, пудреницею. Безперечно, дівчина надзвичайно пишалася цією нагородою. Але все ж таки підношення від теперішніх вдячних глядачів (навіть оцей скромний букетик поспіхом зірваних польових квіточок) чомусь здавалися набагато ціннішими, ніж навіть справедливо заслужена нею срібна штучка. То що, ви стверджуєте, буцімто це є дригання голими стегнами перед обличчями грубої солдатні, зголоднілої за бабськими тілами?! Ні-і-і, помиляєтеся!..
– Сашенько, довго ще на тебе чекати?!
Борти у «полуторки» вже підняті й закриті, тепер це більше не пересувна сцена, а звичайний собі транспортний засіб, призначений для доставки їхньої невеличкої концертної бригади до нового пункту призначення.
Балерина підхопилася з землі, нахилившись, спритно підняла букетик. Озирнулася навкруги і трохи віддалік помітила зовсім молоденького хлопчину, який невідривно дивився на неї й посміхався. Може, це саме він підніс їй букетика?…
– Олександро!!!
Ах, до чого ж шкода, що вона досі так і не навчилася впевнено розрізняти військові звання по погонах, введених півтора роки тому! Розбиратися зі старими петлицями, з «трикутниками», «кубарями», «шпалами» і зірочками в них було куди простіше, а от тепер… Дві зірочки і одна смужечка на погоні – високе це звання чи ні?!
А втім, яка різниця! Навряд чи вони побачаться ще бодай колись у житті… Прощавай же, молоденький хлопчино з двома зірочками і смужечкою на погонах, прощавай назавжди!..
Олександра дзвінко розсміялася, висмикнула з букета декілька квіточок, широким жестом кинула їх у бік хлопчини. Знову розсміялася, побачивши, до чого він збентежився. Але… нема коли, нема коли! Інші бійці-герої вже давно чекають на їхню концертну бригаду. Тож вперед, тільки вперед!..
Трьома широкими кроками, більше схожими на стрибки, Олександра дісталася «полуторки», лівою рукою притискаючи до грудей і букет, і плащ-намет, простягнула праву вгору. Простягнуту руку схопив Єремеїч, Хомич з акордеоністом перегнулися донизу, підтримали балерину за плечі, поштовх ногою – і от вона вже вмощується в кузові, щільно загортаючись в плащ-намет, як і раніше. До чого все-таки зручна річ! Закуталася з головою – і сиди собі, перевдягатися немає потреби. А раніше стільки було мороки з цією пачкою і з пуантами…
– Всі завантажилися? Нарешті, хай йому грець!..
Водій зачинив дверцята, мотор, що досі тихенько буркотів, люто ревонув, вантажівка різко смикнулася і полетіла вперед широким степом. Дорога була доволі пристойною, лише деінде зустрічалися воронки від розривів, які доводилося огинати. Приблизно хвилин за сорок, об’їхавши невеличкий лісок, вони побачили дві лінії свіжовикопаних окопів, подекуди вже з’єднаних між собою ходами сполучення.
– Схоже, приїхали, – мовив бас-баритон Червінський, який сидів попереду біля правого борту і невідривно озирав околиці з-під правої долоні, козирком приставленої до чола. – Ну що ж, товариші, зараз відпрацюємо тут концерт, тоді на сьогодні залишиться тільки два.
Він відвернувся від зустрічного потоку повітря, що шалено било в обличчя, відкашлявся і не дуже голосно, суто для розминки, заспівав арію князя Ігоря:
– Ни сна-а-а, ни о-отдыха изму-ученной душе-е-е…
– Та зажди ти зі своїм відпочинком! – огризнувся скрипаль Димкович. – Сам же сказав, що на нас ще три концерти сьогодні чекають, який вже тут відпочинок, це навіть не смішно.
Червінський перервав спів, глянув на музиканта чи то з презирством, чи то з обуренням і явно зібрався щось сказати. Як раптом звідкись здалеку долинув розкотистий гуркіт, а за декілька секунд слідом за ним вуха різонув огидний свист, що почав посилюватися з кожною хвилиною.
– Повітря!!!
Всі здригнулися і мимоволі обернулися до лівого борту «полуторки». Але було надто пізно: хоча вантажівка мчала з пристойною швидкістю, декламатор Востряков все ж стрибнув на землю. На щастя, перебуваючи в повітрі, він якимсь дивом встиг згрупуватися, тому при падінні не розбився, а перекинувшись через голову, відкотився на узбіччя.
– Ідіот!!! – гримнув прекрасно поставленим бас-баритоном Червінський і негайно заходився щосили молотити кулаком по верху водійської кабіни.
На відміну від декламатора, співак вчинив абсолютно правильно. Жодного натяку на загрозу з повітря не було. Натомість відбувалося щось зовсім інше – починався артобстріл. Але якщо в разі авіанальоту слід було якомога швидше полишити вантажівку, відбігти від неї подалі й залягти (як і зробив Востряков), то від артобстрілу був один порятунок: тікати якомога швидше і бажано якнайдалі від двох ліній окопів – можна не сумніватися, що основною мішенню ворожої артилерії були саме позиції радянських військ.
Однак вчинити так означало кинути напризволяще декламатора. Востряков їздив з їхньою концертною бригадою всього лише перший місяць і досі не навчився розрізняти можливі загрози. Шкода, що так сталося! Проте, нічого не вдієш… А отже, невдаху-декламатора слід підібрати й лише після цього якомога скоріше тікати з-під артобстрілу.
Далі майже безперервною низкою сталося наступне.
Востряков скочив на ноги і кинувся навздогін за вантажівкою.
«Полуторка» різко загальмувала, дверцята кабіни відчинилися, звідти до половини висунувся водій з перекошеним від розпачу обличчям.
Деінде, в зовсім непередбачуваних місцях, земля почала здійматися й лопатися оглушливими вибухами.
Гримнуло зовсім близько, ну просто перед вантажівкою.
«Полуторка» сіпнулася назад, встала дибки, немовби добрячий кінь, на секунду зависла в повітрі під неймовірним кутом до землі, потім впала знов, на передні колеса. З кабіни на землю неживим лантухом вивалилося тіло водія й залишилося лежати нерухомо, з безпорадно розкинутими руками.
Бас-баритон Червінський щось вигукнув, заклично махнув рукою і стрибнув за борт «полуторки». Його ніхто не почув, оскільки всі були приголомшені потужним вибухом. Однак сенс вчинку співака був зрозумілим: якщо водія вантажівки вбито (найшвидше, так воно і є), то розраховувати відтепер можна лише на власні ноги.
Отже, похапавши з реквізиту та особистих речей перше, що під руку підвернулося, артисти концертної бригади позістрибували на землю слідом за кмітливим співаком. Втім, попереду всіх виявився зовсім не Червінський, а Востряков: тепер декламаторові потрібно було не наздоганяти «полуторку», а тікати від неї геть подалі…
Німецький військовий шпиталь,
Краків, генерал-губернаторство,[3] вересень 1944 року
– То ви вважаєте, що ця фройляйн справді з так званої агітаційної бригади, які роз’їжджають по передових позиціях росіян для підняття їхнього бойового духу?
– Але ж, гер гауптштурмфюрер,[4] особисто мені на думку не спадає ніяке інше розумне пояснення, з чого це раптом російська балерина могла опинитися на передових позиціях росіян в районі Дембіци.
– А звідки ви знаєте, що дівчина ця і справді балерина? Адже якщо її важко поранили… себто, якщо поранили настільки важко, що вона досі не встає з ліжка… Отже, вона не могла продемонструвати вам своє мистецтво.
– О-о-о, в цьому не було потреби! – Головний лікар шпиталю запосміхався, замахав руками і пояснив: – Адже вона була одягнена так, як це й годиться людям її професії. Себто в цю саму балетну сукню… в так звану пачку. Тільки чомусь не класичного білого, а червоного кольору.