Всего за 179 руб. Купить полную версию
«Я – людина з іншого світу, як ви можете мене судити»?
Вона глибоко зітхнула – і подивилася в той куток зали, де сиділи родичі жертв.
Її пересмикнуло, але вона знайшла в собі сили заговорити:
– Я…
Скам’янілі обличчя. Ненавидні очі. Зовсім недоречно – спогад про ті фотографії, що підсовував їй слідчий, ті страшні фотографії…
– Я не винна… Це не я! Слово честі!..
Її голос потонув у збуреному гулі.
Тільки родичі мовчали і дивилися.
Чи повірять?
Ні.
* * *
Її засудили до смертного вироку. У світі, змодельованому правдолюбцем Анджеєм, це виявилося річчю звичайною. Жінка? Ну то й що? Серійна вбивця, яку визнали осудною…
Її перевели в окрему камеру і видали спеціальний одяг. Їй не було страшно – її мучила тупа, здивована огида.
Власне, як далеко все це може зайти?
Ніколи в житті, ні за які вигоди вона не погодилася б писати тюремно-судові хроніки. Хоч як би наполягав літагент…
Їй запропонували подати прохання про помилування.
– Кого просити, про що? – запитала вона здивовано. – Вас немає… ви тіні… ви МОДЕЛЬ, ясно вам?
Її залишили у спокої. Кілька днів вона провела в тупому заціпенінні, а потім схаменулась і зажадала правди про свою долю: коли?!
Їй відповіли ухильно.
Вона попросила принести їй газети за останній тиждень – й, отримавши цілу купу різноманітної преси, відчула шок.
Усі газети – від «Вечірнього міста» і до найменшої бульварної газетки – присвятили її справі хоч рядок, хоч врізку. Вона впізнавала себе на фотографіях – на одних одразу ж, на інших ледве-ледве. Чи то хист фотографа мав значення, чи то момент, в який спрацювала камера – але здавалося, що в одній і тій самій клітці послідовно сиділи кілька різних жінок: одна демонічно вродлива, з вишкіреним хижим осміхом, інша – маніячка з одутлою пикою, третя – сонна, четверта заплакана…
Ірена дістала гребінець – пластмасовий, із хисткими зубцями. Все, що мало тверді або гострі грані (зокрема й дзеркальце), у неї вилучили ще в ході психіатричної експертизи…
Вона розчесалася, дивлячись на власну тінь. Потерла щоки. Акуратно підправила брови. Зрештою, якщо Анджей спостерігає за нею…
Що за маячня! Анджей НЕ безтілесний дух, він не вміє перевтілюватися в інших людей, він мертвий, урешті-решт… Ідеться про МОДЕЛІ реального світу, а зовсім не про фантастичний роман (блискучими перспективами якого спокушав її колись пан Петер)…
Найзухваліші газети помістили поряд із її фотографією викрадені у слідства знімки з місць злочинів. Найрозважливіші – прижиттєві фотографії загиблих хлопчиків. В обох варіантах ефект вийшов убивчий.
Ірена ухопилася за волосся, сколошкавши новостворений фасад. Ідіоти! Справжня ж маніячка на волі!.. Як там говорив пан Упир: «Вам було би на руку, щоб убивства поновилися…»
Маніячка, якщо у неї є в голові хоч крапля розуму, дочекається Ірениної кари. І тільки тоді…
«Яка ж бо ти сволота…» – сказала Ірена, звертаючись до невидимого Анджея.
Серед газет не було одностайності. Дехто з репортерів засумнівався, що жінка, яка сиділа за ґратами в залі суду, дійсно могла вчинити всі згадані злочини. Втім, навіть цей сумнів був удаваний, штучний, використаний, щоб підкреслити індивідуальність підходу її автора…
А потім її погляд зупинився на невеликій скромній врізці у тій-таки, колись улюбленій нею «Вечірці»:
«Анонс!.. За відомостями, отриманими з достовірних джерел, процедура страти Ірени Хміль буде передоручена якійсь приватній гемоглобінозалежній особі. Читайте завтра у «Вечірньому місті»: чи має право суспільство передавати своїх смертників вампірам?…»
Ірена проковтнула в’язку слину.
Анджею… Ти що?! З глузду з’їхав? Чи це я з глузду з’їхала? Може, газети марять?…
Вона лягла на тапчан, звично натягнула ковдру й занурилася в сон, як у рятувальну шлюпку.
* * *
…Вона не знала, з чим це можна порівняти. До знайомства з Анджеєм у неї не було ніякого чуттєвого досвіду – поцілунки в темному кінотеатрі не беруться до уваги, а духовий оркестр під вікнами Івоніки – тим більше. Недомовки в бесідах із подругами, любовні романи та модні фільми – ось узагалі-то всі Іренині на той період джерела…
Сказати: «він винахідливий» – означало не сказати нічого.
Поринувши в екстаз, він моделював то язичницьке жертвоприношення, то негритянський обряд ініціації, то інтимне життя глибоководних риб. Не можна сказати, щоб Ірені все це однаково подобалось, проте і дискомфорту вона нібито не відчувала. Він був як добрий актор у ролі лиходія – зал тремтить, а на тілі жертви – ні подряпини…
Коли був просто в хорошому настрої, то огортав її своєю ніжністю, немов махровим рушником.
А коли впадав у задуму, то забував про неї, навіть лежачи в постелі бік о бік.
Одного разу вони кохались під акомпанемент симфонічної поеми, яка звучала із динаміків музичного центру. Звучала багата прелюдія, завіса піднялась, і дійство обіцяло бути колоритним і пишним. Аж раптом диригент, що лежав згори в екстазі, раптово про щось задумався. Вона сприйняла його задуму як драматургічну паузу і деякий час очікувала нового повороту сюжету. Проте Анджей уже солодко спав, забувши оголосити антракт…
Вона слухала його рівне дихання, потім обережно вивільнилась і вимкнула музику. Він проспав до ранку. Ірена сиділа на кухні, пила чай і дивилася на своє відображення в темному вікні – поки не розвиднилося…
Якось, повертаючись додому, вона виявила в кімнаті… дамочку. Молоду, але не юну, одягнену в усе синє – коротке пальто, сині колготки, сині черевички, капелюшок із яскраво-синім пером…
– Ви Ірена? – У дамочки були сині очі, підведені світло-синім олівцем.
– Так, Ірена…
– Я – Люсія… Не дивуйтеся. Ви, звичайно, можете мене прогнати… Але вам же не байдужа доля Анджея?
Ірена мовчки розглядала біло-рожеве обличчя в синьому обрамленні.
– Анджей… Річ у тім, Ірено… Ви – його дружина… Я розумію, вам важко жити поруч із геніальним художником, композитором, письменником… Їм потрібні неординарні особистості. Жінки, які могли б зрозуміти їх, пожертвувати, якщо хочете, своєю індивідуальністю, стати віддзеркаленням, тінню…
– Ви – його коханка? – увірвала пафос Ірена.
Дамочка зітхнула:
– Я… його друг… Чого, на жаль, з вами не трапилось. Ви не змогли стати другом власного чоловіка…
– Це він вам сказав?
– Ні, але це ж одразу помітно… Ірено, зрозумійте… Талант Анджея – занадто велика цінність, аби розмінювати його на банальне сімейне життя. Ви будете з ним нещасливі… адже ви його не розумієте, не цінуєте. Він буде нещасливий із вами… Вам краще… розлучитися. Генію не потрібна дружина – йому потрібен друг, однодумець… нянька…
– Треба подумати, – зітхнула Ірена.
І вийшла, залишивши дамочку з розкритим ротом. (Очевидно, та ще не встигла все висловити.)
Увечері повернувся Анджей – неуважливий і мрійливий.
– Приходила твоя… шанувальниця, – сказала Ірена після вечері, коли говорити, взагалі-то, не було про що.
– Яка? – відгукнувся Анджей замислено.
– Синя…
– А-а-а… І що?
Ірена подумала.
– Вона вважає, що я недостатньо з тобою няньчуся…
– А ти вважаєш – достатньо?
Ірена зітхнула:
– Знаєш, моє оповідання надрукували… У збірці…
– Покажеш?
– Як схочеш… Анджею, як ти гадаєш, тобі потрібна інша дружина?
Тепер замислився він. Що було дивно (бо у нього, на відміну від Ірени, реакція була миттєва, яка іноді випереджала події).
– Не знаю, чи потрібна мені дружина… Але ТИ мені потрібна, Ірено. Конкретно – саме ти.
* * *
«Чи має право суспільство про… сво… смертників вамп…»
Газета була за позавчорашнє число. Ірена довго домагалася саме цієї газети (в якийсь момент їй спало на думку, що охоронці приховують факти, не бажаючи травмувати її, Іренину, психіку).
Куди там! Вони, виявляється, просто загортали оселедець. І коли Ірена отримала нарешті потрібну газету, половини сторінок не було, а ті, що залишилися, смерділи рибою, і частина тексту розпливлася під масними плямами…