Не оминули важкі часи й компанію Chopard, названу ім’ям свого засновника Луї-Улісса Шопара, що починав із виготовлення кишенькових годинників на ланцюжках далекого 1860 року в містечку Сонвійє. Щоправда, перш ніж позбутися знаменитих годинників Chopard з «плаваючими діамантами» (коштовні камені вільно рухалися між двома сапфіровими циферблатами), їхні власники виколупували з годинників діаманти. Так само нівечились і наручні годинники Patek Philippe – ще одного швейцарського бренду, що зазвичай очолював рейтинги годинникарів. Ціна всипаних коштовностями хронометрів стартувала від десяти тисяч доларів, тепер же вони не коштували нічого. На щастя, поляк Антоній Патек і француз Адрієн Філіпп, що заснували цю компанію у позаминулому сторіччі, вже не застали такого неподобства.
Годинникова компанія Bradley теж уявлення не мала, чому зупинилися хронометри. Адже їхня гордість – наручний годинник Know-how Bradley був створений із благородною метою. Магнітний механізм з двома сталевими сферами, котрі рухались канвою у титановому корпусі й займали позицію поточної години і хвилини – до цього дива достатньо торкнутися кінчиком пальця, аби дізнатись час, навіть не дивлячись на циферблат. Годинники для сліпих. Навіть вони завмерли у пору безчасся.
Торговельна марка WeWood також керувалась благородною метою, конструюючи свої годинники з натуральної деревини екзотичних порід. За їхніми словами, самі вони ніколи не вирубували дерев, а використовували непотрібні залишки лісопилень та великих деревообробних концернів. Та ще й за кожен проданий годинник висаджували дерево, що підтверджувалось відповідним сертифікатом, який оформлювали при купівлі.
«Насправді помер не час, – сказав у своїй прощальній промові генеральний директор WeWood. – Померло добро, яке ми несли світові».
Іншим брендам пощастило менше – їх не просто позбувалися, їх робили винними. Власники годинникарні Mr. Jones Watches кляли себе за дешевий фаталізм, яким необачно захопилися напередодні годинникового кінця світу. Бо це ж вони нещодавно випустили модель The Accurate, стрілки в котрій виконані у вигляді фрази «Пам’ятай, що помреш», та ще й дзеркальний циферблат зробили, щоб жоден покупець не мав сумніву, до кого звертається годинник. А їхній The Decider зі змінним цеферблатом з написами «Yes» та «No», що чергувалися щосекунди? Мовляв, для того, аби допомогти клієнтам у прийнятті складних рішень, просто гляньте на циферблат свого чудового нового годинника у хвилину сумнівів та вагань! Коли зупинився час, на всіх циферблатах цієї моделі застигло слово «No».
Але найбільше звинувачень і косих поглядів дісталося чотирьом друзям, котрі заснували швейцарську компанію Slow. Це ж їхні рекламні ролики закликали «призупинити плин часу і насолоджуватись моментом», щойно у продаж надійшли Slow Jo – годинники з однією-єдиною стрілкою, що одночасно керувала годинами, хвилинами та секундами. З першого погляду на їхні циферблати справді складалося враження, що час зупинився. Так і сталося. То хто ж винен? Відповіді не було.
Майже одночасно покінчили життя самогубством кілька виконавчих директорів трансконтинентальних годинникових компаній та один засновник. Ті, що лишилися живі, не могли пояснити розлюченим клієнтам, чому їхні брендові годинники, виготовлені в єдиному екземплярі вартістю у цілий статок, раптом поламалися нарівні з дешевими китайськими аналогами простих смертних – замість того, щоб іти вічно. Хіба ж вони могли сказати замовникам, що коштовні годинники потрібні зовсім не для того, аби показувати час? Час – тільки формальний привід, щоб продемонструвати статус. Начепити консервну бляшанку вартістю у двоповерховий будинок собі на зап’ястя лише для того, аби переконати оточення – авжеж, ти можеш дозволити собі такий будинок, натомість купив «бляшанку», адже двоповерховий будинок у тебе певно що вже є (особливо, якщо насправді його немає). Кожен це знав, та всі мовчали. Годинникарів завалили судовими позовами, страхові компанії повітряними кульками лускали одна за одною, не в змозі виплатити численні компенсації…
У тому, що зупинені годинники – лише початок індустріального кінця світу, люди переконалися, коли хтось спробував увімкнути пральну машинку із сенсорним таймером. Електронний час не зрушив з місця, пралка не запустилася. Те саме спіткало інші побутові прилади – сенсорні мікрохвильові пічки, мультиварки, посудомийні машинки з таймерними режимами. Вони просто «зависли», кожна їхня функція потребувала певного відтинку часу, встановити котрий відтепер було ніяк. Саме це почули мільйони власників новітнього сенсорного начиння у своїх сервісних центрах, які виявилися безсилими супроти безчасся. Працювало хіба старе добре механічне приладдя, котре від плину часу не залежало – дарма, що після купівлі нової техніки господарі збиралися винести його на смітник. Тепер не винесуть. Тепер будуть берегти як зіницю ока, аж доки знову не налагодиться серійне виробництво старомодних пралок, мікрохвильовок, холодильників та електрочайників… Але й тут виринули чергові незручності. Технологічні процеси на виробництві також регламентувалися годинниковим часом – виробничі інструкції передбачали чіткі часові норми для кожної, навіть найдрібнішої операції, відступатися від котрих було не можна. Тож в одну мить зупинилися усі фабрики й заводи світу – час паралізував їх, ніби укус велетенського отруйного павука.
Та це були дрібниці порівняно з масовим колапсом, що спіткав транспортну мережу, де все трималося на часовому розкладі. У містах-мільйонниках не запрацювали метрополітени, наземний транспорт теж не зміг вийти на маршрути, міжміські сполучення так само виявилися знерухомленими. Не вирушали і не прибували потяги (диспетчери зупинили їх у дорозі – аби не сталося зіткнення на залізничному полотні), не сідали і не злітали літаки – а ті нещасні, яких світ без часу застав у небі, кружляли над аеропортами, благаючи дозволу на посадку. Авіадиспетчери сивіли – як і де посадити одночасно стільки літаків? Шість пасажирських «Боїнгів» упали і розбились – у них скінчилося пальне просто в повітрі. Ще кілька чартерів зіткнулися у небі і впали уламками на житловий масив (у диспетчера, який їх вів, стався серцевий напад за хвилину до авіакатастрофи). Кожен опинився там, де його застав світ без часу. Найближчі та найрідніші загубилися один для одного. Мобільного зв’язку, Інтернету й повноцінного телебачення досі не було – не можна було зідзвонитися чи списатися у соцмережах, побачитися у скайпі. Суспільство, котре перемістилося у віртуальний простір і там проживало свої дні без відриву від комп’ютерних ігор та електронної роботи, тепер просто не уявляло, що робити. Це що ж, тепер доведеться з усіма спілкуватися особисто? Чи як там чинили наші пращури у дрімучому ХІХ столітті? Писати листи красивим почерком із вензелями й відправляти голубиною поштою? Люди були схожі на сліпих кошенят, викинутих жорстокими господарями на вулицю. Міста біліли клаптями оголошень на кожному кроці: шукали тих, хто не повернувся додому. Родичі пасажирів, що зависли в небі, гуртом окупували аеропорти, вимагаючи повернути їм своїх – живими і неушкодженими. І це було чи не єдине, чого ніхто пообіцяти їм не міг. На світанку хтось невидимий і незбагненний вимкнув час для усього світу.
Жодна країна не виявилась до цього готовою. Усі вони були готовими до будь-яких стихійних лих чи катаклізмів – повеней, пожеж, землетрусів, танення льодовиків, атомних вибухів, нападу іншопланетян… Тільки не до втрати годинникового часу. Це було занадто просто, аби про нього бодай хтось замислився, й занадто складно, щоби в одну мить передбачити усі можливі наслідки. І тоді почався справжній хаос.