Він видалив помахом руки невідомого у комбінезоні, після чого той, натиснувши одну з кнопок на своєму браслеті, зник так само раптово, як і з’явився. Дмитро потер місце уколу. Шкіра там ледь відчутно свербіла, проте болю не було.
– Ще раз бажаю успіхів у навчанні, – сказав Консул, і Дмитро пішов геть.
Після того як двері за ним зачинились, Марк Светоній кілька хвилин сидів, про щось замислившись. Нарешті зітхнув і натиснув кнопку переговорного пристрою на панелі столу.
– Ви чули нас, Геліодоре?
– Так, друже Консул.
– Що скажете?
– Казка про династію легіонерів виглядала не зовсім переконливо.
– Можливо. Але ж ви розумієте, що я не міг розповісти юнакові про те, що його батьки знаходяться у полоні варварів і їх могли б шантажувати у разі, коли б змогли до нього добратись.
– Чому б ні? Він має стати легіонером, а не благородною дівицею.
– Він надто багато пережив з тієї пори, коли його батьки приєднались до наших лав. Тож будьте до нього менш вимогливим.
– Як скажете, друже Консул, – хмикнув Геліодор. – Проте, маю великі сумніви, що з цього розумника ми зможемо виховати легіонера.
– Побачимо. – Марк Светоній вимкнув мікрофон, відкинувся на спинку крісла і втомлено заплющив очі.
Розділ 8
Локація Легіону Хронос
Поза межами визначення координат часу
Учбовим центром Легіону Хронос виявилась досить велика будівля у ренесансному стилі. Вона була схожа на фортецю, що втратила своє військове значення і перетворилась на стилізований під старовину палац. Стрибок крізь простір, здійснений за допомогою комунікатора, знову вразив Дмитра, примушуючи вважати все навколо нереальним. Натомість вкрите мохом каміння, з якого було побудовано палац, навпаки, твердило: все відбувається насправді. Щоб позбавитись відчуття недовіри, Дмитро навіть підійшов до муру і погладив його рукою. Камінь був шорстким та холодним. Від нього пахло сирістю. Двоє легіонерів, які супроводжували Дмитра, почали прощатись.
– Ласкаво просимо до пекла, друже, – продемонструвавши усі тридцять два зуби, сказав один з них.
– Прошу? – не зрозумів Дмитро.
– На тебе очікують десять тижнів, які ти зможеш провести надзвичайно змістовно і динамічно! – реготнув другий.
Дмитро поглянув на свою долоню. На ній залишилися сліди вапнякової кришки.
– Де ми?
– Учбовий центр Легіону Хронос. На жаргоні рекрутів – пургаторій.[5]
Легіонери поглянули один на одного і розреготались.
– Що тут смішного?
– Побачиш, – легіонери розсміялись ще дужче.
– Послухайте, добродії, а ви могли б мене спровадити у більш пристойне місце?
– Боюсь, що ні, – насмішкувато покрутив головою один з них.
– Ну то не бачу необхідності скалозубити!
– Згодом ти його побачиш, новобранцю. По закінченню навчання, – легіонери віддали йому честь, приклавши правиці до грудей і зникли.
– Дякую за компанію, – зітхнув Дмитро, звертаючись до порожнечі, і почимчикував бруківкою до воріт палацу.
Він минув підвісний, збитий з грубих дубових колод міст перед надбрамною вежею, у якій було розташовано вже звичний броньований бункер з гарматами. Охоронці біля гармат, скоріш за все попереджені про його прибуття, тільки ліниво позирнули й продовжили гру в шашки. Лише один з них відійшов від гурту, і Дмитрові прийшлось пройти процедуру упізнання, що її провели за допомогою якогось чудернацького приладу.
– Проходь, – буркнув до нього нарешті охоронець і повернувся до решти вояків.
– Дякую за гостинність, – в тон йому сказав Дмитро і продовжив подорож. На охоронців слова прибулого не справили ніякого враження.
Опинившись на подвір’ї, він навіть зупинився, вражений побаченим видовищем. Тут не було гелікоптерів, винищувачів і бронемашин. Не було навіть озброєних бійців з карабінами у руках. І жодної аналогії з чистилищем. Натомість, серед широкого майдану, оточеного високими, повитими плющем стінами, розташувався водограй, струмені якого дзюркотіли і виблискували у променях сонця. Далі, за водограєм, майдан звужувався і перетворювався на дві, оточені охайно підстриженими кущами, алейки. Обидві вони, згинаючись ятаганом, добігали широких мармурових сходів. Сходи вели до триповерхового палацу з високими стрілчастими вікнами, майстерною ліпниною і витонченими скульптурами, що завмерли у нішах над карнизом. На чотирьох невеличких вежах, що увінчували кутки палацового даху, було встановлено флюгери у вигляді середньовічних герольдів, які, приклавши до вуст свої сурми, готувались пожбурити у простір дзвінку мідь. Дмитро швидко оглянув палац і перевів погляд на живу картину, яка цікавила його значно більше, аніж архітектурний витвір невідомого генія. Перед ним серед вимощеного бруківкою майдану зійшлись у поєдинку на шпагах двоє фехтувальників у білих шовкових сорочках, вузьких чорних бриджах і високих ботфортах. Придивившись уважніше, в одному з бійців Дмитро пізнав молоду симпатичну дівчину. Він нерішуче наблизився і почав спостерігати за двобоєм, мимоволі милуючись граційними рухами бійців.
А дивитись справді було на що! Фехтувальники, судячи з усього досить досвідчені, легко переміщались подвір’ям, пригинались у випадах, або приймали стійки для захисту від ударів супротивника, схрещували клинки і знову розходились, намагаючись перехитрити один одного під час чергової атаки. Загрозливого вигляду бойові шпаги з почорнілими від часу клинками і блискучими срібними ефесами відзивались розкотистим дзвоном, зустрічаючи клинок супротивника. Іноді вони з шипінням розрізали повітря, примушуючи Дмитра поморщитись. Цілковито поринувши у поєдинок, фехтувальники вигукували короткі іронічні фрази, сміялись і накручували один одного. Дмитра вони помітили не одразу. Коли все ж звернули на нього увагу, навіть не подумали зупиняти поєдинок. Лише по перебігу довгих десяти хвилин, розірвавши кінчиком шпаги сорочку на плечі у хлопця, фехтувальниця зупинилась і церемонно вклонилась супротивнику.
– Значно краще, Якоб, але маєш над чим попрацювати, – вона витерла спітніле чоло рукавом сорочки. – У випаді відкриваєшся значно більше, аніж потрібно.
– Інакше б я не був джентльменом, – той, кого назвали Якобом, недбало оглянув розірвану сорочку і криваву подряпину на плечі, після чого пішов геть, кинувши наостанок: – Схоже, нашого полку прибуло!
Дівчина закинула шпагу у піхви, які лежали неподалік від неї на кам’яній чаші з нарцисами, і підійшла до Дмитра.
– Вітаю, рекруте, нас повідомили про тебе. Як добрався?
– Швидко, – знизав плечима Дмитро.
– Я Нора. Наступних кілька тижнів буду займатись твоєю бойовою підготовкою. А для початку витягни руки з кишень і стань струнко!
Від несподіванки Дмитро мало не розкрив рота. Ним намагалась командувати дівчина! Ним, Дмитром Міщенком, який не дозволяв подібного з собою обходження навіть тітці Вірі і набридливому Буцефалу!
– Мені й так непогано чути, – насмішкувато сказав він.
Нора у відповідь знизала плечима, ступила крок назустріч і поглянула на Дмитра впритул.
– Подана команда струнко, рекруте! – повним металу голосом вигукнула вона. – А це значить, що ти, маленький шматок лайна, повинен витягти свої руки з кишень і виконати наказ! І можеш повірити – я маю досить засобів домогтись виконання моїх наказів!
Не дивлячись на те, що Нора була на півголови нижча, Дмитрові раптом здалось, що вона нависає над ним. Він кілька секунд дивився їй в очі, після чого, з виглядом переможеного, опустив погляд і виструнчився.
– Так краще, – відступила на крок Нора. – Нічого особистого, рекруте, але ти повинен затямити – дисципліна понад усе! Повтори!
«Так, сюрпризи починаються з порога», – подумав Дмитро, а вголос перепитав: