– Шукай адресну книгу, листівки, папірці для нагадування, лотерейні білети, авіабілети, квитанції з готелів, орендованих квартир, – сказав Альвар. – Інші телефони, карти пам’яті.
У виразі обличчя Альвара Маріон прочитала його думки. Те, що йому варто було б самому керувати справою. Тоді таких ляпсусів не було б. Вони б вже знали, хто поставляв Аніті українок, Маріон не потрібно було б думати, ким їх замінити, а брат знову отримав би один із найчисленніших своїх бонусів, і галасливий інцидент клана був би стертий з історії, а вони були б у безпеці.
– Марґіт жила тут два тижня і, напевно, вже багато інших встигло побувати в квартирі, – підмітила Маріон, хоча і знала, що перевірки почалися відразу ж після смерті Аніти. Кланові пси знали вже всіх, хто живе в цьому самому під’їзді, їхніх близьких та рідних, їхні захоплення та щоденні ритуали. Незнайомці кидалися в очі відразу і, очевидно, Ламберт відправив когось із хлопців на похорон, а когось чергувати біля будинку Аніти. До того ж брат не був впевнений, що тільки Марґіт з усіх, хто був на похоронах, користувалася квартирою. Через купу псів Ламберта не прослизнув ще ніхто і ніколи.
– Розкажи ще раз, що ти бачила на похороні.
– Скільки ще разів ми будемо через це проходити? Спитай у своїх людей, чому вони нічого не знайшли тут, – сказала Маріон та глянула на годинник.
Норма була на роботі, Марґіт поїхала, у Альвара був цілий день і Маріон тут не була потрібна, і не хотіла вона тут бути, і не пасувала вона до цієї ситуації. Вона розплакалася і знову взялася за свої щоки, бурмотівши щось про пилюку. Клан хотів лише мучити її. Тому їй також потрібно було бути тут. Альвар нишпорив все ще в парфумерному столику, піднімав пляшечки та баночки, відкривав коробочки. В одній з них знайшлася давня фотографія, на якій Аніта з Хеленою позували у довгих квітчастих спідницях. Маріон відвернула голову.
– Подумай ще, – вимагав Альвар і запхав фотографію до кишені. – Може ти про щось забула?
– Марґіт могла винести звідси все, що завгодно.
– За донесенням речей було мало. В машину Марґіт поклала нічого, окрім маленького візку, мішку для одягу, чогось в’язаного, декількох кімнатних рослин і старого лампового радіоприймача. Норма допомогла з перенесенням, вони обійнялися на прощання, Марґіт повисла на Нормі, Норма виглядала виснаженою, – випурнув Альвар. – Ти знала Аніту краще за всіх. Ти, як ніхто інший, здатна на те, щоб знайти наводку.
Маріон оглянула книжкову поличку: книги про мистецтво, інструкції по роботі з волоссям, докторські книги, генетика. Три англомовні біографії Елізабет Сіддал, дві – про сестер Сазерленд, одна – Марти Харпер, три книги з керівництва для швидкого росту волосся. Не дивно, що Аніта добре робила своє діло – вона читала про волосся все, що тільки було можливо.
Альвар схопив з полиці книгу під назвою «Золотий вік Кокотті», передивився її від початку до кінця та поклав на місце.
– Остання порція пішла за п’ять тисяч баксів за кіло.
– Знаю!
– Ламберт може відправити когось перевірити оселю Марґіт. Нам треба було самим сюди прийти відразу після нещасного випадку.
Скиглення Альвара було даремним. Вчинок Аніти підняв всіх навшпиньки і спочатку було необхідно переконатися, чи не обшукав квартиру вже хтось інший до них. Ніхто не бажав іншої засади і голову клану просили узгодити все. Коли помітили, що у будинку безпечно, Марґіт вже вкоренилася в домі Аніти. Світло горіло всю ніч, плач було чутно аж на сходах. Пси Ламберта стверджували, що жінка не виходила з квартири, окрім як в бюро ритуальних послуг, яке знаходилося в мікрорайоні Ліньят, але і тоді не на довго. Норма не зупинялася у себе вдома, гостей не було.
Альвар став перед камерою, що лежала на книжній полиці. Вона була нова та дорога. Карти пам’яті не було. Він поклав її на місце і повернувся до парфумерного столика. На краях дзеркала були листівки та фотографії з острову Тенерифе, Родосу, Стокгольму, Таллінну, Афін, Риму та Анталії, Ґран-Канарів, сонячного берега Іспанії.
– Якщо Аніта була досвідченою мандрівницею до Києва і у неї були далекі родичі в Україні, чому тут немає жодної листівки звідти? А що, якщо волосся-таки надходить з якогось іншого місця? – спитав Альвар. – Ніхто на похоронах не чув ані про українських родичів, ані про українського коханця чи подругу.
– Звідки ще воно може бути?
– Аніта мала отримувати його через посередника. Нам треба знайти його.
Маріон поглянула на годинник. Їй треба було повертатися до перукарні, бо наступний клієнт мав з’явитися через півгодини. Вона забрала у брата запасний ключ від квартири Аніти на випадок, якщо дівчина прийде забрати речі матері. В мішечку, який висів у передпокої, знаходилися ключі від горища та підвалу. Альвар мав про це подбати.
«Два»
У серпні зможемо вже сміятися з усіх старих балачок та з заповіту, який зробимо для тебе. Тобі не треба буде більше боятися ані нещасних випадків, ані безсоння у роздумах про те, чи вибоїна на автомобілі з’явиться відразу, як я стану недосяжною по телефону, чи я просто буду дуже далеко, щоб провідати тебе в лікарні або, що ще гірше, прийти до моргу. Можеш забути про кремацію.
На світлих стільцях залишився ще піт звільненого до неї; на поручнях виднілися відбитки пальців та залишки жиру того, хто також чекав на свою долю. Норма поклала руки на коліна. Повз неї пролетіли слова про складні часи та конче необхідні заходи. Рішення, яке стосувалося Норми Росс, було прийняте вже давно, приймаючи до уваги загальну думку. Слова повторювалися знову і знову, немовби хотіли наголосити на тому, що між розірванням робочих відносин і трагедією немає жодного зв’язку. Перед розмовою Нормі дали карточку з номером кризового центру. Ідея про психотерапію, пов’язану з її проблемою, була просто смішною, але вона проковтнула застрягле в горлі хихикання.
Винятковим на цьому робочому місці було те, що в базі клієнтів було багато людей зі слабким зором і не треба було думати про їхній погляд. Собаки-поводирі були добре навчені, і їхня увага була повністю сконцентрована на хазяїні, як і у всіх тварин зазвичай. Вентиляція у будівлі була хорошою, оновленою. Норма вірила, що зможе утримати секретарську роботу, бо, загартувавшись досвідом попереднього звільнення, вона навчилася ухилятися від найгірших рифів: службових романів та надмірної соціальності, втручання у внутрішні війни та критики керівництва. Вона могла вже зав’язати відносини, які були майже загорнуті в дружньоподібну обкладинку: вона ходила в театр та інші заклади відпочинку аби здаватися звичайною.
«Тут можна було б і залишитися», – казала Норма мамі. У неї в резюме у стислому вигляді пробігав весь тягар минулих місць роботи, хоча тоді вони були необхідні у кризові часи. Отримання роботи у центрі для незрячих «Нековаммайнен» було великою вдачею.
Начальник капав причини звільнення досить продумано. Голос його став сильнішим, коли він помітив у Норми сухі очі. Звільнення було її власною провиною: упертість та розбещення моралі робочого колективу, сіяння бунтарства в моменти, коли позиція мала бути зовсім іншою. Норма Росс постійно запізнювалася та, не зважаючи на попередження, її зухвала поведінка останнім часом навіть посилювалася. Вона нічого того не заперечувала, а лише непомітно крутила своє волосся, яке всмоктало пригнічення інших людей та під час переговорів про співпрацю стало трохи жорсткішим. Воно ставало поперемінно то незручним для підрізання колючим дротом, то конопляною мотузкою, і було причиною її запізнювання кожного ранку та розтягнення обідньої перерви. Також їхня вага зросла, немов вони вже були готові захищати її на війні. Ці проблеми вже почали впливати на зап’ястки, тому вона придумала собі жалітися на синдром постійної розтяжки. А потім прийшла смерть мами.