Ламберт робив те ж саме. Чоловіча звичка показувати свою побожність. Вона йому не личила більш за всіх на похоронах Аніти, бо виглядала несправжньою. Проходячи крізь натовп гостей, Маріон уловлювала слова, які відбивали приголомшеність та збентеження, а також здивованість тим, що ніхто не міг нічого передбачити – наче хтось із них міг робити подібне до того. Як рідко всі бачили Аніту після її переїзду до Гельсінкі! Маріон розуміла, навіщо всі ці люди прийшли сюди: хтось, скоріш за все, для того, щоб полегшити погане самопочуття, через власну жалюгідність, інші – попліткувати з односельчанами про трагедію, яка спіткала родину Наакка. Реакція людей на насильницьку смерть завжди була однаковою, особливо, коли причина не до кінця відома. Маріон спочатку ще намагалася спіймати Норму, але потім цього блюзнірства було вже досить і вона пішла.
Норма вийшла з машини, відірвала з-за вух та з ліктів скополамінові пластирі і запалила цигарку. Скоро вона перевдягне похоронний одяг і викине його в сміття, відрізавши все те горе, яке приніс цей день; відкриє пляшечку червоного вина, яке зберігалося в кухонній шафі для полегшення очікування завтрашнього дня. Треба тепер тільки ступити за ворота. Останніми тижнями це було найскладнішим кроком.
Дванадцять років тому все було інакше. Ці самі ворота радісно вітали їх з мамою вдома і наче самі відчинялися, а переїзд у місто здавався найкращою ідеєю в світі. Вирішальний крок було зроблено, коли Норма отримала свою випускну шапочку і будинок Наакка зі своїми гнітючими відносинами з оточуючими залишився позаду. Ідеальні квартири були знайдені в одному будинку, і вони думали, що їм дуже пощастило. Вони відсвяткували це їздою туди-сюди на метро.
Дванадцять років по тому цей самий представник урбаністичного життя переїхав маму через день після її повернення з Тайланду. Норма не могла не думати, чи була вона в змозі якось це попередити. Чи могла вона прочитати знаки у ході думок мами, якби подзвонила їй у той вечір? Якби вона піднялася на кілька сходинок вгору до неї в гості?
Вона не пішла у кафе, а провела ніч з випадковим супутником. Саме в той час мама відправила їй своє останнє повідомлення: «Завтра вечеряємо? Отримаєш сувеніри з Тайланду». Норма прочитала його лише наступного ранку. Якщо мати і дзвонила б, дочка б не відповіла. Норма намагалася хоча б на мить забути атмосферу робочого місця, бо так цього потребувала. Весь тиждень був наповнений спостереженням за нею начальника та виразами обличчя менеджменту, який прослизав повз неї на сходи за черговою дозою нікотину, а також особою двірника, який повертався з виконання своїх справ та чомусь почав уникати місце для куріння. Це прийняли за пророкування поганого ходу переговорів. Думка про те, як їй прийшлося б переживати ці напружені події разом з мамою відразу по поверненню додому, душила. Вона зосередилася на келиху, незначному чоловікові, на порожній миті в своїй голові. Вона мала побачити маму наступного ранку.
Коли Норму покликали посеред робочого дня, вона подумала, що це стосується переговорів про співробітництво і жваво ввійшла в кімнату, готова показати себе з найкращої сторони, але її зустріла двійка поліцайок. Від завитих локонів цих жіночок пахло березовим шампунем та здоровим способом життя, великими дозами вітаміну; волосся Норми було скручене і в той же час у неї спалахнула думка, що вона пережила б ці переговори, залишившись неушкодженою. Пізніше їй стало незручно. В той момент їй слід було думати про щось інше, а не про те, що людину, яка тільки що пережила трагічну втрату матері, не можуть звільнити.
Новина швидко розлетілася по всьому офісу і її сумочку заповнили картки з номерами центрів допомоги у кризових ситуаціях. Найближчий колега прошепотів, що про це написали в газеті. Зазначалося, що водіями в метро вибирали людей, які могли пережити стрес, викликаний падінням на рейки людей, бо в даній професії рано чи пізно таке трапляється.
Розмови про водія нагадали Нормі, що це була остання людина, яка бачила маму живою, в останню її секунду, останній крок, останній подих. Очевидно, все відбулося дуже швидко і чоловік не зміг цьому запобігти. Але все одно цією людиною повинна була бути Норма, а не водій, не незнайомці на пероні.
Коли погляд старої жінки, блукавши, зупинився на Маріон, вона усвідомила, що зробила помилку. Все відбулося дуже швидко: стара встала несподівано спритно і спробувала плюнути в її напрямку. Священник, який сидів поряд, здригнувся, голови повернулися в сторону Еллі Наакка. Після моменту тиші всі почали прикривати неприємний інцидент брязкотом чашок з кавою та нагрібанням у тарілки їжі.
– Вона скоріш за все прийняла тебе за Хелену, – сказав Альвар.
Брат виник біля неї непомітно і почав відводити завмерлу Маріон в сторону дверей. У неї пересохло в роті, а руки тряслися. Саме тому вона не хотіла бачити нікого, хто пам’ятав Хелену.
– Я не так вже і схожа не неї, – прошепотіла вона братові.
– Звичайно ні, і ніхто тут не пов’язує тебе з нею.
Альвар мимохідь обтрусив її волосся.
– Забуть про цей випадок. Мати Аніти божевільна.
Погляд Еллі Наакка був гострий, засуджуючий. Вона вже усвідомила, що була на похоронах власної дочки і винуватила в усьому Хелену, немовби хотіла сказати, що без компанії цієї недоумкуватої жінки з Анітою цього не трапилося б. Але Маріон розуміла, що то лише здогадки. Вона науявляла вже занадто багато, бо Еллі Наакка не зрозуміла, що трапилося. Маріон наблизилася до старої лише для того, аби бути в змозі сказати Ламбертові, що вона хоча б спробувала. Вона була впевнена, що не витягнула б нічого з Еллі Наакка і що та вже не впізнала б її.
– Спробуй зараз заспокоїтися. Пам’ятай, навіщо ми сюди прийшли. Тут є хоча б хтось, хто бачив Аніту в компанії? – спитав Альвар.
Маріон прочистила голову. Вони винюхували на похоронах Аніти і це було хворим вчинком. Маріон глянула на братові зіниці. Нормальні. Щойно напружені зморшки завжди говорили про те, що він впізнав когось, з ким в дитинстві бився, або когось, хто співав про «схиблену» Хелену. Тому він був у змозі залишатися тут тверезим та розмовляти з тими людьми чемно. Коли таксі приїде і Маріон поїде звідси, Альвар залишиться за дверима ресторану, стоячи в колі курців, крутитиме знайдену в кармані флягу, витончено знайде зв’язок із якимось родичем і вдало роз’яснить все, що його цікавить. Ламберт буде задоволений і дасть синові додаткові бонуси. Маріон вони не дістануться, якщо тільки не рахувати власної перукарні.
Альвар помітив пальці сестри, які розкремсали серветку, і забрав у неї паперові залишки. Підлога виглядала, наче там покрутилася курка під час ліньки.
– Тобі щось потрібно?
– Ні, я в порядку.
– Зроби промову для Аніти пізніше, можливо, вже вдома. Скажу Ламбертові, що ти виконала це найкращим чином.
Вікно було відкрите: пилюка з вулиці вкрила підвіконня і вона долетіла аж до одягу, який валявся на дивані. Блузи Марґіт заховали мамине плаття. Посад у кухонній мийці був слідами перебування там Марґіт, не мами. Із програвача виглядав диск Суві Терасніска, який теж належав цій жінці. Запах «Шалімару» змінився тітчиним післязапахом. Квартира вже не була маминим домом, і Норма почала гадати, чи не зробила вона помилку, давши тітці закоренитися тут і повністю займатися похороном. Вона прийняла пропозицію допомогти, бо сама не була в змозі зайти до квартири після першої спроби. Вона не могла витримати вигляду цього місця, який поставав з порогу: помешкання виглядало так, наче мама просто кудись вискочила і скоро повернеться. Тому Норма попросила тітку знайти неньчину улюблену сукню, дозволила їй відкріпити від краю дзеркала білет на концерт «Абби» та взяти духи «Шалімар» з тумбочки – зібрати речі, які мама хотіла б в труну. Вона дозволила тітці робити все, що мало бути її власним завданням, бо та нічого про маму не знала. Тільки Норма знала, навіщо їй з собою «Шалімар». Тільки вона знала, як мама прокинулася в лікарні після пологів від запаху бергамоту та лимону і раптово зрозуміла, що все складеться добре, що вони впораються навіть тоді, коли робитимуть це удвох, і їм не потрібен ані Рейо, ані хто-небуть інший.