– А тепер, я думаю, ви мене зненавидите, – сказав він тихо і кволо. Конні швидко глянула на нього.
– Чому? – спитала вона.
– З ними завжди так, – мовив він. Потім схаменувся: – Я… я кажу про жінок.
– За це останнє я просто повинна вас зненавидіти, – обурено сказала вона.
– Я знаю! Знаю! Так і повинно бути! Ви страшенно добрі до мене! – знічено вигукнув він.
Її здивувало, чому він так принижується.
– Чому б вам не присісти? – спитала вона. Майкліс глянув на двері:
– Сер Кліффорд, – сказав він, – не буде… не буде?…
Конні на мить замислилась.
– Мабуть, що так, – сказала вона і знову подивилась на нього. – Я не хочу, щоб Кліффорд знав… або навіть здогадувався. Це так глибоко його поранить. Але я не думаю, що ми вчинили зле, а ви?
– Зле? О Боже мій, звісно, ні! Ви просто занадто добрі до мене… Мені цього не витримати.
Він одвернувся, і вона побачила, що наступної хвилі він розридається.
– Але ж ми не дамо йому взнати, так? – вела вона далі. – Це завдало б йому болю. А якщо не знаєш, не підозрюєш, тобі й не болить.
– Щодо мене, – мовив він майже грубо, – то від мене він нічого не дізнається. Ось побачите. Щоб я та себе занапастив! Ха-ха! – він глухо, цинічно засміявся з цієї думки. Вона з подивом спостерігала за ним. Він спитав:
– Можна мені поцілувати вашу руку й піти? Я думаю проїхатися до Шеффілда, там поснідаю, якщо можна, і повернуся сюди до чаю. Чи можу я щось для вас зробити? Чи можу бути впевненим, що ви не ненавидите мене – і не зненавидите згодом? – В останніх його словах забриніли нотки відчайдушного цинізму.
– Ні, я не зненавиджу вас, – відповіла вона. – Я вважаю, що ви дуже милий.
– Ах, – гарячково промовив він. – Мені так приємно, що ви сказали саме це, а не те, що ви мене кохаєте! Це важить набагато більше… Тоді до вечора. Мені треба добре все це обмізкувати.
Він покірно поцілував їй обидві руки й пішов.
– Я не думаю, що зможу витерпіти цього молодика, – зізнався Кліффорд за ланчем.
– Чому? – спитала Конні.
– Він – просто хам, позолочений ззовні… Тільки й вишукує, чим би ще похизуватись.
– Я думаю, люди були такі жорстокі до нього, – сказала Конні.
– А тебе це дивує? Ти думаєш, він марнує свою квітучу юність, щоб вершити благі діяння?
– Я думаю, в ньому є якась великодушність.
– До кого?
– Точно не знаю.
– Звичайно, не знаєш. Боюся, ти помиляєшся, приймаючи за великодушність звичайну розбещеність.
Конні промовчала. Помиляється? Можливо, й так. Але навіть розбещеність Майкліса таїла в собі деяку принаду. Він ішов до кінця там, де Кліффорд наважувався ступнути зо два непевних кроки. І він у свій спосіб завоював світ, а саме цього жадав Кліффорд. Шляхи й засоби? Хіба ж у Майкліса вони були більш варті зневаги, аніж ті, до яких вдавався Кліффорд? Хіба шлях бідолашного вигнанця, пробитий його власним тілом, був чимось гірший за шлях Кліффорда, який рекламує свою незрівнянну особу? За облудною богинею Успіху женуться, висолопивши язика, тисячі захеканих хортів. І той, хто першим її схопить, і є справжнім хортом, гончаком з гончаків, – так воно завжди буває посеред тих, хто прагне успіху! Так що Майкліс міг походжати із гордо задертим хвостом.
Але, на диво, він не робив цього. Він повернувся до чаю з величезним оберемком фіалок і лілій, з тим самим виразом бездомного собаки. Конні іноді замислювалася, чи не є це своєрідною маскою для введення в оману ворогів, яка просто злилася з його подобою? Чи насправді він такий сумирний песик?
Сумний вираз побитого собаки залишався на його обличчі протягом усього вечора, але Кліффордові ввижалася в тому прихована зухвалість. Конні ж не відчувала подібного, напевне, тому, що ця зухвалість не була спрямована проти жінок, – лише проти чоловіків та їхніх претензій на владу. Саме таке непереможне нахабство цього неотесаного сіромахи розлючувало чоловіків, – Майкліс, дарма що поводивсь ґречно, кидав виклик будь-якому світському джентльменові вже однією своєю присутністю.
Конні відчувала кохання до нього, але якось спромоглася сидіти за вишиванням і не втручатись у чоловічу розмову. Вона нічим себе не викрила. Що ж до Майкліса, то він був неперевершений: так само меланхолійний, уважний, відчужений, як і минулого вечора, безмежно далекий від господарів будинку, він терпляче підтримував звичайну гру, але ні на мить не наближався до них. Конні здалося, що він забув про сьогоднішній ранок. Але він не забув. Просто він знав своє місце… те саме довічне місце надворі, відведене для вічних вигнанців. Тому він не приймав цю любовну історію надто близько до серця. Він знав, що це не перетворить його з безпритульного пса, хай навіть у золотому нашийнику, на зручного домашнього песика.
Річ у тому, що десь у глибині душі він справді був вигнанцем, був поза суспільством і усвідомлював це, тому не мало значення, що зовні він був витвором Бонд-стрит. Самотність була йому потрібна, так само як зовнішнє благополуччя і спілкування зі світськими людьми.
Але випадкова любовна пригода – як відпочинок, як втіха – теж непогана річ, і він не хотів бути невдячним. Навпаки, він відчував за цю несподівану частку природної доброти таку розпачливу, болючу вдячність – аж до сліз. За блідим, незворушним, зневіреним обличчям його дитяча душа схлипувала від вдячності жінці й палко бажала знов притулитись до неї. І так само ця знедолена душа знала, що він все одно залишиться вільним.
Він знайшов можливість підійти до неї, коли в залі запалювали свічки.
– Можна, я прийду?
– Я сама прийду до тебе, – відповіла вона.
– О так!..
Він ждав її досить довго… але вона прийшла.
Він належав до того типу збуджених, палких коханців, які швидко досягають вершини насолоди і одразу ж кінчають. Було щось дивно дитяче й беззахисне у його оголеному тілі – голизна дитини. Єдиним його захистом були іронія та хитрість, інстинктивна хитрість; а без них він здавався ніби двічі оголеним, немов дитина з незрілим, ніжним тілом, що безпомічно тремтить.
Він збуджував у жінці дику пристрасть і жагу, і нестямну, несамовиту тілесну жадобу. Проте її тілесного бажання він не задовольняв; він завжди дуже швидко доходив до кінця, а потім безсило падав їй на груди, намагаючись відновити бодай частку своїх сил, поки вона лежала застигла, розчарована, розгублена.
Але скоро вона навчилася стримувати його, утримувати його там, всередині, коли його оргазм уже минув. І тоді він виявився щедрим і навдивовижу сильним, твердо стояв у ній і віддавав їй себе, поки вона активно, пристрасно, шалено досягала вершини власної насолоди. І, відчуваючи, як вона божеволіє на шляху до того, насолоджуючись його міцною напруженою пасивністю, він також відчував дивну гордість і задоволення.
– О, як гарно! – тремтячи, шепотіла вона, а потім заспокоювалась і замовкала, притулившись до нього. Він же лежав, як завжди, відсторонений від усього, але певною мірою гордий.
Майкліс залишався в них цього разу лише три дні і до кінця поводився з Кліффордом точнісінько, як першого вечора, з Конні також. Ніщо не здатне було вивести цього унікума з рівноваги.
Він писав Конні листи, сповнені все тієї ж жалібної меланхолії, а іноді – дотепні й пройняті спокійною, чистою ласкою. Здавалося, він відчував до неї безнадійну ніжність, але разом з тим був звично віддалений. Безнадія ховалася в самій його серцевині, бо він не хотів ні на що надіятись. Він ненавидів надію. «Une immense esperance a traversé la terre»[18], – прочитав він десь – і прокоментував ці слова: «і втопивши у своєму клятому колодязі все, що мало хоч якусь цінність».
Конні ніколи по-справжньому не розуміла, але по-своєму кохала його. Проте вона весь час відчувала на собі відбиток його безнадії. А він, ні на що не сподіваючись, хіба міг когось любити взагалі?
Так продовжувалося деякий час, вони листувалися й часом бачились у Лондоні. Конні все ще прагнула тілесної, сексуальної втіхи, якої досягала з ним завдяки власній активності, після того як його стрімкий оргазм минав. І він все ще хотів їй це давати. Того було цілком досить для їхнього зв’язку.