– Пане Німанде, сподіваюсь, ви пробачите мені за…
– Ось він, цей гівняний вимикач, – буркнув гість, намацавши врешті ланцюжок. Він сердито смикнув за нього, і лампа на стіні загорілась тьмяним світлом.
– …за те, що увірвалась до вас, – закінчила Грета.
– Пусте, – відповів той, нервово намагаючись застебнути штани. Присутність цієї жінки за дверима робила його рухи метушливими й незграбними.
– Почувся гуркіт, потім ви не відповідали, тож я подумала, що вам стало зле, – продовжила виправдовуватись вона.
– Забудьте. Це я винен.
– Ви ще звечора мали кепський вигляд, тож я…
– Забудьте, кажу. Все зі мною гаразд.
– Бажаєте чаю? Може, кави? – мовила служниця.
– Кави, коли ваша ласка.
– За десять хвилин унизу, пане Німанде. Ванна також готова.
– А пан Когер? – запитав Якуб, розшукуючи решту свого одягу.
– Доктор мусив вийти сьогодні раніше. Терміновий виклик до шпиталю. Він дуже шкодував, що через це не зможе побачити вас вранці, і просив передати найщиріші вибачення, – відповіла Грета.
На свій сором, Якуб відчув, що від цих слів йому полегшало. Чомусь іноді пекельно важко буває дякувати за добрий вчинок щодо себе. Простіше розминутися з благодійником і потайки обдумати, чим можна йому віддячити.
Поснідавши, чоловік вийшов з дому Когера і попрямував до контори Флідермана. Вперше за довгий час Пауль прийшов на службу раніше за нього. І так само вперше мав понурий вигляд. Він стримано привітався з колегою і мовчки взявся за роботу. Трохи згодом він все-таки розповів Якубу, що напередодні посварився зі своєю коханкою і вона навіть залишила його дім, перебравшись, вочевидь, до батьків. Якуб розумів, що мав би розпитати Пауля про деталі суперечки і спробувати втішити його, проте сам відчував неабияке хвилювання перед візитом до доктора Фройда, тому так і не змусив себе це зробити.
Ледве дочекавшись п’ятої години, коли закінчився його робочий час, Німанд поспіхом одягнувся і пішки рушив на Бергассе, 19. Цього разу він ішов обережно, намагаючись обминати слизькі ділянки на хіднику і галасливі юрби дітей. Хотілося зберегти якомога більше спокою перед побаченням зі славетним психіатром. Минаючи ятки з глінтвейном, що їх стояв цілий ряд на Туркенштрассе, Німанд з приємністю вдихнув ароматні випари гарячого вина та спецій, і це несподівано додало йому доброго настрою. Раптом проблема з нічними кошмарами почала здаватись йому не такою вже й значущою. Хтозна, може, він сам забагато значення надає цим нічним видінням? А варто було всього лиш знайти собі добре снодійне. Адже ін’єкція, яку зробив йому доктор Когер, допомогла… То, може, й не слід турбувати добродія Фройда? Але ж Когер вже домовився про аудієнцію.
Якуб дістав з кишені годинника і, підставивши його під світло ліхтаря, глянув на циферблат. Було тільки чверть по п’ятій. «Можна йти повільніше, – подумалось йому, – до Бергассе лишилось кількасот метрів…»
Опинившись на місці, Якуб знову перевірив час. Годинник і далі показував чверть на шосту.
– От дідько! – не втримався Німанд.
Мабуть, вчора, коли він упав, годинниковий механізм пошкодися, хоч іще цілу добу працював справно. Або ж – і найпевніше так і було – Якуб просто забув його завести цього ранку. Він запитав, котра година, у випадкового перехожого і з жахом дізнався, що насправді вже чверть по шостій. «Пан Фройд любить пунктуальність», – згадав він слова Когера і відчув, як на лобі під капелюхом у нього виступив піт. Та проте Німанд усе ж подзвонив у двері.
За кілька хвилин йому прочинила служниця.
– Доброго вечора, – привітався Якуб, ґречно знімаючи капелюха, – я до пана доктора.
– Прошу заходьте, – відповіла та, зморщившись від холоду та вітру, що вривались до помешкання з вулиці.
У передпокої Німанд вручив їй записку від Когера, і служниця понесла її Фройду. Чекати йому довелося якихось дві-три хвилини, проте вони здалися йому годинами. Жінка повернулась із приязною посмішкою на обличчі, мовби для того, щоб трохи заспокоїти гостя (а може, вона посміхалась так кожному, що здавалось очевиднішим), і попросила Німанда йти за нею.
З передпокою вони потрапили в широкий коридор, залитий м’яким світлом електричних світильників. На стінах висіло декілька ренесансних картин, а під ногами тягнулася простелена темно-коричнева доріжка. В кінці коридору виднілося двоє дверей. Наблизившись до них, служниця раптом сповільнила ходу і пішла навшпиньки, хоч завдяки доріжці її кроки й так були безшумними. Якуб не розумів, чому вона це робить, адже доктор уже повідомлений про візитера, а отже, встиг відірватися від справ, проте, видно, в цьому домі так було заведено.
Біля дверей праворуч вона зупинилась і обережно постукала. Приглушений чоловічий голос зсередини запросив увійти.
Якуб опинився у просторому кабінеті, в якому затишно громадились книжкові шафи і чималий письмовий стіл, встелений паперами. Доктор Фройд, худорлявий, середнього зросту чоловік, стояв біля вікна, напівобернувшись до гостя. Здавалось, його щойно відірвали від важливої справи, і на обличчі доктора читалося легке невдоволення. Густі брови були злегка насуплені, а з-під них лився прохолодний, проте уважний погляд. Пан Фройд носив акуратно підстрижену бороду, дещо рудувату біля рота, яка буває у затятих курців. В його правій руці справді диміла сигара, а лівою він запаковував щось у невеликий дорожній саквояж.
– Пан Якуб Німанд, – представила гостя служниця.
– Ви запізнились, пане Німанде, – промовив Фройд на подив рівним і навіть приємним голосом.
– Прошу вибачення, пане докторе… – відповів той.
За цей час служниця ледве чутно вийшла за двері, і вони залишилися вдвох.
– Не вибачайтесь, – сказав Фройд, – просто спробуйте вкластися в той час, що у вас залишився. А саме: в десять хвилин…
Попри слова, в інтонації доктора не відчувалось роздратування, а за хвилину зникло й невдоволення з обличчя. Могло здатися, що перед ним насправді давній друг, який просто спізнився на двадцять хвилин, а не чоловік, якого він бачить уперше.
– Сідайте, – запросив Фройд.
Німанд подякував і сів у великий зручний фотель.
– Що ж, я готовий вас слухати, – знову промовив доктор.
– Я гадав, що доктор Когер попередньо ознайомив вас із моєю ситуацією, – тихо сказав пацієнт, відчуваючи, що говорити йому надзвичайно важко.
– Доктор Когер – це доктор Когер, – спокійно зауважив Фройд, відриваючи сигару від рота. – Насамперед я хотів би почути вас.
Німанд глибоко вдихнув повітря. Що ж, доведеться повторити все ще раз.
– Усе це досить лавно… пробачте, досить давно зі мною…
– Як ви чудово обмовились, – посміхнувся доктор.
– У мене пересохло в горлі, – виправдався Німанд і виразно глянув на графин з водою.
Перехопивши його погляд, психіатр наповнив склянку і поставив її перед Якубом.
– Насправді ви хотіли сказати: «Все це лайно», – незворушно пояснив Фройд, – але свідомість нагадала вам про виховання.
– Пробачте.
– Дурниці, продовжуйте.
– Ледь не щоночі мені сниться, що мене вбивають. Все приблизно за одним сценарієм: я гостро відчуваю чиюсь присутність, потім хтось іде слідом, далі несамовитий страх і передчуття близької смерті…
Якуб знову припав до склянки.
– Останнього разу я навіть упізнав місце, де мене вбивали… – додав він після жадібного ковтка.
– Ви були там? – запитав Фройд.
– Так, за хвилину до того, як познайомився з доктором Когером. Це місце неподалік його будинку.
– На тому місці, здається, справді знайшли тіло молодої дівчини, – мовив доктор. – Загибла – начебто донька шеф-інспектора поліції.
Якуб кивнув.
– Я також читав про це в газеті.
– Що ж, якби я вірив у різноманітні містичні дурниці, то, напевно, сказав би, що ці дві події – маю на увазі ваш сон і вбивство на Планкенгассе – якось пов’язані, – сказав доктор. – Але я в них не вірю, тому й зв’язку не бачу. Адже саме це зараз вас турбує найбільше. Чи не так?