Спочатку сопотське казино було доволі скромним закладом, складалося лише з двох столів для гри в рулетку, жетони були порцелянові, а круп’є – демобілізовані військові. Однак з них було мало користі, і до Сопота запросили Дюневальда, фахового круп’є з Берліна, який колись працював у Монте-Карло. Колишніх офіцерів німецької армії звільнили й залучили до роботи фахівців, які походили переважно з Німеччини, але були тут і румуни, і чехи, і поляки. Казино розрослося, і незабаром вже запрацювало три зали. Марки замінили ґульденами, порцелянові жетони замінили пластмасовими різної барви, діаметру і номіналу – від двох гульденів до десяти тисяч. Крім того розрісся персонал казина – до двохсот осіб. Власники тішилися, але небавом переконалися, що великі зиски приносять і великі клопоти, бо прибутками казина почала цікавитися корумпована поліція. Довелося їм платити. Не відстали й політики, вимагаючи і свою долю. Недавно преса розродилася скандалом, у якому фігурував комуністичний депутат з Сопота Нецковскі. Він зажадав грошей на безробітних, бо якщо буржуазія програє в казина гроші, украдені у пролетаріату, цілком логічно, щоб казино ті гроші робітникам повертало. Він отримав 4 600 марок, і цей факт зазначено у фінансових книгах казина. Як на те, до тих книг зазирнули пронозуваті журналісти з «Danziger Volksstimme» і відразу зацікавилися долею тієї суми. Їм вдалося легко встановити, що комуністи грішми розпорядилися з правдивим комуністичним розмахом: одну частину витратили на забаву, другу – поклали до кишень, а безробітним роздали лише 100 марок. Справа потрапила до суду, але ніхто не постраждав.
Віллі витяг із кишені рекламу, яка до казина заманювала розмаїтими привабами: «Десятки тисяч гостей з багатьох країн неодмінно умовляються про зустріч в елегантних залах сопотського казина, щоб піддатися магії карт, не один щасливчик виграв тут майно. Улітку в залах, овіяних свіжим морським повітрям, працює чудова вентиляція, а взимку – відповідний обігрів, завдяки чому перебування в казині стає приємністю не лише для гравців, а й для тих, хто участі в грі не бере. Між Блакитною залою гри в рулетку, а Жовтою залою гри в баккара міститься зручний і затишний буфет, чудове меню якого задовольняє будь-які потреби шлунку, і в якому вдень і вночі роїться від міжнародного товариства пань і панів. З Блакитної зали можна пройти до великої Червоної зали, де регулярно відбуваються танцювальні вечірки з мистецькими виставами. В елегантному фойє гість може поладнати справи, пов’язані з кореспонденцією, погортати свіжу пресу з різних країн».
Десятки тисяч гостей з багатьох країн неодмінно умовляються про зустріч в елегантних залах сопотського казина, щоб піддатися магії карт
Казино було одним з нечисленних місць у місті, де спокійно можна було розмовляти різними мовами. Серед гостей казина було чимало представників багатих єврейських родин та російських емігрантів. Тому в танцювальній залі, де грала оркестра, можна було не раз почути «Калінку-малінку» і навіть «Боже, царя храні!»
5
Одного вечора, коли я сидів у аероклубі, в дверях з’явилася Ірма. Погляди всіх відвідувачів умить націлилися на неї, і не тільки погляди чоловіків, але й погляди жінок. Дехто навіть вигукнув: «Ого!». Я побачив її відразу, але не квапився озиватися, мені хотілося, щоб усі присутні встигли нею намилуватися, заки переживуть легке ошелешення, довідавшись, до кого вона прийшла. Нарешті вона помітила мене, усміхнулася і помахала рукою, я відповів, вона підійшла, і ми розцілувалися. Ірма розповіла, що проведе разом з батьками півтора тижня у Ґданську, а відтак поїде до Швайцарії та Італії в батькових справах і щойно потім, може, за місяць вони повернуться до Львова. Але це їй подобається, бо вони з матір’ю, заки батько вирішує бізнесові проблеми, провідують музеї та галереї і впиваються життям. Вона розпитала про мої пригоди, я сказав, що вирішив більше не брати участі в тих перелетах, натомість пішов тимчасово працювати в казино. Вона страшенно здивувалася. Я пояснив свої проблеми з зором, і сказав, що розглядаю казино, як щось тимчасове. Моя зміна починалася о десятій вечора. Ірма виявила бажання піти до казина, але в нас ще був час – добрих три години, і я запропонував провести їх у ресторації при казині. То була пора, коли до ресторації лише починала прибувати публіка, але оркестра вже грала танцювальні мелодії, хоч ніхто й не танцював.
– Ви вмієте танцювати? – запитала Ірма.
– Умів, – сказав я. – Коли навчався в аерошколі. Тоді ми щовечора витанцьовували.
– Думаєте, що забули? Не бійтеся – ноги все самі пригадають.
І вона витягла мене з-за столу. Ми почали танцювати танґо, і на мій подив справді ноги все пригадали, ми закрутилися з такою експресією, що час від часу лунали оплески. Ми танцювали, відпочивали за шампанським і знову танцювали, а коли настала пора йти в казино, до мене підійшов адміністратор ресторації, попрохав вибачення у дами й відвів набік.
– Скажіть, пане, чим ви займаєтеся?
– Працюю в казині охоронцем.
– Чудово. А не бажали б ви попрацювати ще й фордансером[12]? Тобто це три години роботи перед роботою в казині.
Я погодився, і пізніше ми з Ірмою провели всі вечори в цьому ресторані, витанцьовуючи, мов шалені, при цьому нам ставили випивку і ще й платили та не тільки мені, а й Ірмі, що її невимовно захоплювало – донька мільйонера на зарібках, такого ще з нею не бувало. Опісля ми йшли в казино, й Ірма спостерігала за грою, доки за нею не посилали авто. Спочатку вона батькам нічого не казала, а коли призналася, мати її була ошелешена, але батько сказав, що ніколи не можна знати наперед, що саме у житті стане в пригоді й те, що донька вміє заробити копійку, свідчить, що вона цю копійку буде цінувати. «Та й недарма ж ти, Валерцю, водила її на танці. От тепер і маєш радість». Однак мама не поступалася: «Але я водила її для того, аби вона мала змогу пописатися в порядному товаристві з такими ж, як вона, молодими людьми. А вона що витворяє? Добре, що це не у Львові. Нас би засміяли. І що вона знайшла в тому летунові?» Батько на те поблажливо усміхався: «І ти, і я добре знаємо нашу Ірму. Чи не так? Тому жодної неприємної несподіванки я від неї не чекаю. А той хлопець виглядає на порядного, чемного. І він ні на що не претендує».
– Це ж правда? – запитала Ірма, зазираючи мені в очі. – Ви ж ні на що не претендуєте?
– Звичайно. Я скромний.
– Гм… А я, можливо, буду претендувати.
– На що? – здивувався я.
– Пізніше скажу.
В один із вечорів до ресторації завітали її батьки, вони не могли намилуватися своєю любою донечкою і з утіхою стежили, як сприймають наші танці гості. Ми задихані поверталися до столу, і, здавалося, що більше від життя нічого й не треба.
– Колись і я танцював, – казав її старий, – пригадуєш? Правда, ти була тоді, як пір’їнка, як наша Ірма, і я міг тебе, ухопивши за талію, обкрутити довкола себе. А вже не годен.
І тут вигулькнув я, мов Пилип з конопель, та запросив матусю до танцю. Вона спочатку комизилася та віднікувалася, але і чоловік, і донька її мало не випхали з-за столу. Авжеж, вона так само уміла добре танцювати, незважаючи на свою огрядність, і знову на нас дивилася вся зала, а в один із моментів я навіть ризикнув і, вхопивши даму за талію, крутнув довкола себе так спритно і швидко, що вона не встигла налякатися, а зала вибухнула оплесками. Відтак поцілував їй ручку і провів до столу. Пан Ґредель тішився неймовірно, Ірма матусю розцілувала, а стара дихала, як ковальський міх, і обмахувалася хустинкою.
– Якби ви мене… – казала вона, – …якби ви мене бодай попередили про той перекрут…
– О, якби він тебе попередив, – засміявся пан Ґредель, – то ти б ніколи не погодилася, бо боялася б, що не втримає, і обоє гугупнете на паркет.