Моє прощання з батьками пройшло в більш спокійній, ніж у Ґаррісонів, обстановці: тато дивився на мене зі стіни, як завжди, бадьоро, він був у формі, погонах, медалях і явно схвалював мої дії. Мама, як завжди, переживала, але все ж таки дивилася ласкаво з сусідньої фотографії, і від неї я теж отримав благословення. Не могли, напевно не могли бути у такого чудового сина якісь пересічні та непрогресивні батьки.
Дядька, як я вже сказав, не було вдома, але воно й на краще, бо він напевно причепився б до нас. Дійшли б ми з ним максимум до околиці міста, до якої-небудь милої пивнички, де негайно б почалася фієста на честь нашого від’їзду, яка майже напевно перейшла б у банальну пиятику, що закінчилась би, як завжди, нетранспортабельністю частини тих, що відбувають, і традиційним викликом поліції.
Тітонька Джинджер задала тільки два практичні запитання: чи повернемося ми до обіду і чи взяв я теплий светр? Речі я упакував швидко, тітка зібрала пакет із провізією, поцілувала мене в чоло й урочисто подала колекційний примірник Біблії, який зазвичай продавався в її магазині по дванадцять доларів. Я дуже зрадів її подарунку, тому що як пам’ять про дім і тару для останньої гілочки марихуани ще минулого сезону я прихопив перше, що потрапило під руку, і це був каталог племінних корів штату за 1964 рік, але варіант, запропонований тіткою, був набагато легшим, компактнішим і безпечнішим, і я її розцілував. Поки тітонька, сплакнувши, ходила на кухню перевіряти, чи не збігло у неї молоко, – вельми несподіване припущення, висловлене її милим і турботливим племінником, – чарівна гілочка перекочувала з розвороту з голштинськими рогатими красунями в шосту главу Буття, ближче до Ноя. Коли тітонька повернулася, повідомивши, що у неї на плиті немає молока, то поцілувала мене ще раз, знову сплакнула і сказала свою знамениту фразу про те, щоб я завжди пам’ятав, що в цей книзі (я якраз засовував Біблію в рюкзак) я знайду відповіді на всі питання і в ній зберігається найголовніше! Тепер я вже не міг із нею сперечатись, обійняв її й побіг на вулицю до Джима. По дорозі я подумав: «Як дивно…» Як дивно влаштована наша пам’ять – якісь важливі речі ми не запам’ятовуємо, а всяку нісенітницю можемо пам’ятати все життя. З малого малечку я щонеділі ходив із тітонькою в баптистську церкву (Дядько з нами, природно, не ходив – за словами тітки, він готувався горіти у вічному пеклі й тому збирав сили та жир на дивані). Замість казок мені читали житіє апостолів, замість віршиків я заучував псалми, але особливо мені подобався хоровий спів, а зараз нічого з цього не можу згадати, жодного рядка. Але зате одного разу кинута Дядьком фраза про те, що Біблія – книга, яку найбільше крадуть у світі, засіла в мені назавжди…
Мої думки вже біля самої хвіртки обірвав постріл – татусь Джима знайшов усе-таки додаткові патрони та перестав стріляти в повітря, бо листя на голову в травні не опадає, а якщо й опадає, то не разом із гілками. У цьому місці я вже пошкодував, що сьогодні немає вдома рядового Джонсона, який би зміг своїм широким задом прикрити наш відхід. Тому нам із Джимом довелося рятуватися банальною втечею, але все ж таки я встиг крикнути йому та всім присутнім глядачам: «Ми не тікаємо – ми стартуємо!»
Стартонули ми досить хвацько і за два роки об’їхали половину Штатів, а за другі два – майже всю Європу. До речі, коли вперше нелегально перетинали кордон, один хлопець, колишній кубинець, що прилаштував нас фіктивними партнерами з танців на круїзний лайнер, який відпливав у Старий Світ, сказав, що вперше бачить двох ідіотів, які намагаються нелегально залишити Америку, а не навпаки. На це я відповів, що це початок нового чотиривікового циклу міграції у зворотний бік, що ми перші, але скоро за нами попруть, і йому треба бути напоготові.
Щоб описати всі наші лихі та добрі пригоди, то треба писати окрему книгу, а я і цій ледве даю раду, так що як-небудь іншим разом.
І тільки одного разу в один із найбільш кепських моментів нашої важкої подорожі, коли хотілося кинути все і повернутися до тітчиних пирогів, Джим запитав мене, тільки раз: «Не шкодуєш?» На що я, хто прокляв до цього моменту вже не один раз усе на світі, включаючи Джима, а особливо самого себе і ці важезні мокрі мішки, зміг, витримавши паузу, відповісти з гідністю і ще більш коротко, ніж він: «Ні».
Розділ п’ятий
Знову повертаємося до Африки, де приблизно в центральній її частині, якось раз поза графіком… ми попоїли, випили, покурили і почали рахувати зірки поспіль, а точніше деякі з них, які за трагічним збігом обставин виявилися зрештою планетами.
– А цікаво, скільки їх там? – романтично запитала Єлен, класично при цьому обнявши руками зігнуті в колінах ноги.
– Зірок не лічено, а планет дев’ять, – подав зі свого кутка розпусти голос Джеббс, він відчув, що цього вечора мають успіх розумні хлопці, і теж вирішив себе показати з потрібного боку.
– Та це я знаю, у мене в школі з астрономії було відмінно…
– Це раніше було дев’ять, зараз вісім, – акуратно поправив Джим.
– Одна загубилася? – Ельза зайшлася сміхом.
– Ні, просто кілька років тому астрономи вирішили, нарешті, позбавити Плутон статусу планети.
– На ній, напевно, бідолашні інопланетяни понапивалися з горя. – Ельзу було не зупинити з її сміхом.
– Зачекай, зачекай, – я навіть прокинувся. – Ти хочеш сказати, що простим голосуванням можна вирішити, скільки у нас планет???
– Звичайно.
– Бути цього не може, – Єлен продовжувала демонструвати зразок жіночої поведінки в режимі «ненав’язливе зачарування, яке нічого не обіцяє», поклала руку Джиму на коліно і подивилася йому дуже глибоко у вічі. – Я все життя прожила, впевнена, що у нас дев’ять планет, а виявляється, їх уже вісім? Та ще й міняють їх кількість, коли цим звіздарям заманеться? Я завжди вважала, що є речі незмінні на землі, як сама Земля, кількість планет навколо неї, Сонце і Місяць, як те, що Ісус Христос, Син Божий був посланий нам, щоб спокутувати…
– Те, що Ісус Син Божий теж вирішували голосуванням…
– Що??? – Єлен підстрибнула, деякі підхопилися.
– Що ти сказав?! – заспівав наш різноголосий, але єдиний у своєму пориві курячий хор.
– А ви не знали? – Джим єдиний залишився сидіти і при цьому навіть не спітнів. – У четвертому столітті на одному з перших Вселенських соборів думки розділились: одні єпископи вважали, що Христос Бог, а інші, що він напівбог. Проголосували. І тих, хто вважав Ісуса напівбогом, оголосили єретиками і заслали подалі, а Христа оголосили Богом і спокійно прийняли закон про Трійцю…
– Як це? – це я.
– Бути цього не може! – це Джеббс.
– Я не вірю. У Біблії про це ні слова, – це Єлен.
Ельза теж розкрила рот, аби теж сказати що-небудь отаке, але всі фрази лексикону з її розділу під назвою «Отаке» вже встигли вимовити трохи раніше, і вона не знайшла нічого кращого, як зафіксувати свою відкриту щелепу в просторі.
– Ну, в Біблії багато про що не сказано! – Джиммі явно розпалювався, і я відчув себе на гарячому стільці того вчителя-новачка. – Не сказано, наприклад, що церкви потрібно будувати, що потрібно поклонятися Йому через посередників-попів, що потрібно буде кому-небудь узагалі поклонятись, у тому числі знаряддю Його смерті! Він навчав любові та мудрості, але люди, як завжди, все зрозуміли по-своєму, переінакшили, навигадували собі релігію, натаскали в неї чортзна-чого, як сороки, дві тисячі років відполіровували все це, і ось вам, будь ласка, тепер, щоб пройти обряд хрещення, потрібно обов’язково з собою новий рушник приносити – інакше неправильно, не за обрядом! Ніби Христос, коли прийшов до Івана хреститися, той його відразу: «А де твій чистий рушник?» І тут голос зверху громовий: «Він зі мною». А потім інший, трохи тонший: «Пускати вже голуба?»