– Трапилось. Тоді трапилось, коли я з тобою знову зійшлася. Ну чому в мене нічого, як в людей нормальних не виходить? Одружилася? Одружилася. Розбіглася? Розбіглася. Якого дідька потрібно було знову сходитись!? Любов, блін! Кохання-світання!..
– Лялько!..
– Та їдь вже!
– Я на маршрутку не встигаю, – буркнув Роман. – Що на Київ їде. То я те, машину візьму. На вокзалі на стоянці залишу. Перед роботою забереш.
– Що-о-о?!? – аж задихнулася від обурення Лариса Леонідівна. – Це я маю досвітку біс його знає куди гребти, а ти…
– Ларисо! – загрозливо підвищив голос Роман Юхимович.
– Та пішов ти!.. Вірніше, поїхав! Давай, давай! І щоб не лише до редакції телефонувати не надумав, а й мій номер забув. Белькотіння твого чути не хочу!
– Ну то й ти мені не дзвони! Хоч пару тижнів від тебе відпочину.
Вхідні двері грюкнули так, що, здавалося, мала б прокинутися добряча половина мешканців будинку. Але навколо рвучко стиснулась тиша. Так рвучко, що аж горло перехопило.
Дурень-дурень-дурень!.. Дурепа…
Лариса схлипнула, опускаючись на краєчок ліжка та й прислухаючись до себе. Всередині було сумно й тоскно. Аж порожньо. Хоча цього аж ніяк не могло бути.
Знову сумною примарою пройшлася по порожній – аж якійсь лункій! – квартирі. Забрела до кухні й втупилась в тоскне ранкове небо алюмінієвого кольору. Будинки Гременця, переважно з білої цегли, солідарно гармонували з ним. Знизала плечима й скоса зиркнула на мобільник, що так і лежав на столі, вкритим картатою скатертиною.
«Все не так!..» – раптом тонесенько завередував апарат і Лариса аж здригнулася. Схопила трубку й мовчки притулила до вуха. В трубці теж мовчали.
– Дуже дотепно… – шморгнула носом і пошкандибала до ванної: спати все одне вже не доведеться, тож хоча б пір’ячко добряче почистити. Разом з думками та емоціями.
А потім, чиста-чистесенька, аж хрумка, обпалювала губи подвійною запашною кавою, бездумно дивлячись ранкові теленовини від «Рандеву» та автоматично відзначаючи огріхи ведучої. Лаятись не кортіло. Взагалі нічого не кортіло.
«О! – подумала. – А, може це мене просто завидки беруть, що Емка на екрані красується, а не я? На рівні, так би мовити, підсвідомості. І я оте своє роздратування на інших зриваю? Хоча з іншого боку… З іншого боку це Емці мені заздрити потрібно. Їй до редакторського крісла ніколи не дорости. Не дивлячись на усі її форми».
Лариса Леонідівна легенько провела долонями по власних грудях, вперто стиснула губи і, опинившись біля люстра, ранковий макіяж накладала вже впевнено, холодно й вирахувано до останнього штриху. Наче над кресленнями фантастичного андроїда працювала.
І раптова посмішка на мармизі цього механічного створіння виникла лише тоді, коли воно відчиняло вхідні двері: під ногами щось зашурхотіло і Лариса мимохіть скосила очі додолу.
Троянди… Не менше двох десятків величезних білих троянд урочисто вмерзали в прозору, без усіляких фальшиво-святкових прибамбасів, целофанову обгортку. Кожна порошинка в під’їзді їхнього старого будинку зненацька заструменіла ледь помітним, ласкавим ароматом. Це було щось!
Андроїд розгублено зойкнув, хутко зникаючи в напівтемряві, що згущувалася біля дверей ліфту, а Лариса вже сідала навпочіпки, обережно торкалась гладенької зимової поверхні та й занурювала обличчя в запаморочливий простір ніжних пелюсток. Спасибі!.. Спасибі, любий! І коли встиг?..
Довелося повертатися до квартири, ставити букет у вазу біля комп’ютеру і просто нищити ще хвилин із п’ять дорогоцінного часу, любуючись по-ранковому свіжим квіттям. Ну хіба ж можна на цього шибайголову тривалий час сердитися! Раніше, до речі, за ним таких витівок не спостерігалося. Відчуває кішка, що швидка мишка.
Якось непомітно мобілка опинилась в руці Лариси і на дисплеї засвітилися літери виклику: «Громка». Громка не відповідав. «На жаль, ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності», – сплеснувся в слухавці жіночий, гламурно-байдужий голосок.
– Повторіть вашу спробу пізніше, – розчаровано відкликнулася Лариса, вимикаючи телефон. Але тихий радісний настрій залишився з нею.
Його не змогла зіпсувати навіть переповнена маршрутка, якою їй довелося діставатися до вокзалу, постійно зиркаючи на годинник і розуміючи, що на роботу, мабуть, вона сьогодні спізниться. Адже вокзал знаходився зовсім не по дорозі до телекомпанії. Навіть навпаки. А маршрутка… В маршрутці якийсь чолов’яга їй навіть місцем поступився. Перед тим прискіпливо до неввічливості вивчивши обличчя Лариси. Мабуть, з контингенту старих глядачів «Рандеву». Які ще пам’ятають її. Частинами.
Радісна частина Лариси слабко посміхнулася до іншої, заклопотаної, яка неуважно дивилася через запилюжене скло на вулиці Гременця, що струменіли за ним повноводдям авто та хвильками пішоходів. А ще нещодавно було навпаки. Прогрес!
Але цільній і дорослій жінці Ларисі Леонідівні Яременко чомусь більше подобалось оте старе місто, зовсім тобі не прогресивне. Без великих бігбордів, але з високими тополями. Без гіперсексуальних реклам, але із затишними двориками, в яких пацани з їхньої школи бренькали на гітарах та цілувалися з її подругами, потягуючи разом з ними дешеве винце вдалині від батьківських очей. Зараз подряпані гітари замінилися лискучими плеєрами, а оте вино – престижним пивом, яке пилося на ходу, просто на очах в усіх. Довгі пристрасні поцілунки перетворилися на зручний предмет побуту. В усьому цьому не було нічого страшного. В усьому цьому було якесь неправильне порушення щемкої підліткової таємниці. На якій мало б грунтуватися справжнє, а не штучне, насичене й ризиковане, доросле життя. Пласт-масова свобода пухирилася в гущі мас.
Гременець стрімко подорослішав, але явно страждав від юнацької невпевненості у собі, ретельно приховуваної за антенами стільникового й супутникового зв’язку та безліччю, страждаючих хронічним енурезом, кондиціонерів. Місто долало свої психологічні комплекси технічною агресивністю. «Рандеву», до речі, до цього теж свою руку доклало, думала Лариса, висковзуючи з маршрутки, наче кісточка з придавленої вишні, і перебігаючи перехрестя на жовтий сигнал світлофору.
Світлофор розлютився й загрозливо спалахнув червоним. «Все одне я тебе люблю! – подумки послала вона йому повітряний поцілунок. – І місто це люблю! І Громку!»
Радісна частина знову почала брати гору. Усі можливі й неможливі негаразди здавалися і дрібними, і дріб’язковими. Як там Роман казав? «Нас із тобою не такими проблеми ламали – не зламали». Правильно казав.
Їхня срібляста «шкода» була акуратно припаркована майже на виїзді зі стоянки. Зручно й зі смаком. Можна спокійно сісти за кермо, на всяк випадок ще раз зиркнути на годинник і, ледь нахиливши дзеркальце заднього огляду, привести до ладу трохи розмазані губи. Кусала вона їх, чи що?
Працюючи помадою, Лариса вводила себе до робочого ритму. І так он скільки часу дарма витрачено! Отже, що в нас сьогодні? За двадцять хвилин – ранкова летучка. З цим швидко розберемось. За дві години нарада у босса. Там може виникнути питання Грєбньовського матеріалу. Вірніше, судячи з метушні Васька, обов’язково виникне. Отже, треба буде ще раз передивитися відеоряд, підняти всі файли з цієї проблеми, зробити пару-трійку дзвоників і, врешті решт, визначити чітку й виважену позицію. Аби на нараді спокійно й обгрунтовано викласти її боссові. Переконати його.
Повертаючи ключ запалювання і вмикаючи задню швидкість, Лариса мимохіть всміхнулася, згадавши, як одного разу Маша не на жарт розлютився на своїх підлеглих за те, що вони щось зробили… саме так, як він наказував. І трапилось лихо. «Ви, ви винні, – талдичив босс. – Тому, що мене не переконали. Чому, чому ви мене не переконали, ід-долове кодло!?»