Перш ніж залишити камбуз, я сказав:
– Книжки – це добре, Симоне. Корисно і для розуму, і для серця. Я також люблю читати.
Потім я зайшов до контрольного центру систем життєзабезпечення, який розташовувався в одному відсіку з медчастиною. Цим господарством у нас завідував корабельний лікар, п’ятдесятирічний Сергій Качур – найстарший член екіпажу і єдиний з нас, хто отримав свою основну спеціальність уже не в школі, а в університеті. Медицина завжди була вразливим місцем у підготовці кадрів для Зоряного Флоту. Як свідчила практика, навіть найінтенсивніше навчання не дозволяло зробити з підлітка кваліфікованого лікаря – адже для того, щоб успішно лікувати людей, потрібні не лише знання та практика, а ще й певний життєвий досвід, який приходить лише з роками.
Тому в школі обмежувалися вивченням лише основ медицини, кращі випускники з цієї спеціальності одержували дипломи фельдшерів і медсестер, а майбутніх лікарів набирали вже з чинних астронавтів у двадцятирічному віці. Їх відряджали до медичного центру при Мюнхенському університеті, де вони за чотири роки проходили прискорене навчання й інтернатуру. Як правило, цього вистачало, щоб під час польоту стежити за станом здоров’я екіпажу, лікувати звичайні хвороби і навіть робити найпростіші, але невідкладні операції. Втім, доктор Качур був здатний і на більше, оскільки в період між двадцятьма п’ятьма і сорока роками тричі проходив чотиримісячні курси підвищення кваліфікації. Свого часу він сподівався перевестися в Дослідницький Департамент, де висували значно вищі вимоги до фахових навичок лікарів. На жаль, через різні обставини, його плани так і не здійснилися.
Доктора Качура на місці я не застав – він також проводив обхід корабля, щоб останній раз перед стартом узяти проби повітря та води в усіх житлових приміщеннях. А пост у контрольному центрі займала технік Сьюзан Ґреґорі, двадцятитрирічна брюнетка с милим веснянкуватим обличчям. Вона зустріла мене трохи сонною усмішкою.
– Доброго ранку, кеп.
– Привіт, Сью, – відповів я. – Як готовність до старту?
Вона глянула на один з дисплеїв, де виводилася діаґностична інформація про стан бортових систем життєзабезпечення.
– Перевірка пішла вже по другому колу. Все працює справно. Наша служба до польоту готова.
– Це добре, – сказав я і пильніше придивився до неї. – Ти що, не виспалася?
Сьюзан похитала головою:
– Якраз навпаки. Вчора зарано лягла, збиралася подивитися перед сном фільм, але майже зразу заснула і проспала десять годин.
– Зрозуміло, – кивнув я. – То ти досі не можеш прокинутися?
– Та ні, кеп, зі мною все гаразд, – запевнила вона. – Хіба голова… ну, трохи важка. Та це пусте – зараз вип’ю другу чашку кави й буду в нормі. До речі, наш новий кухар готує смачнющу каву.
– Та що там кава! – недбало стенув я плечима. – От запіканка була просто супер. Тобі сподобалася?
– Я не куштувала, – відповіла Сьюзан. – Бо на сніданок їм лише фрукти. Чи ти вже забув?
– Звісно, ні, – відповів я, намагаючись зберегти незворушність. – Просто з голови вилетіло.
Мені завжди ставало ніяково, коли Сьюзан нагадувала про наші колишні стосунки, тому я поспіхом завершив інспекцію центру життєзабезпечення й попрямував у кормову частину корабля, де розташовувався машинний відсік.
Сьюзан мені дуже подобалася. Мене вабило до неї буквально з першого дня служби на «Кардифі», і вона також не залишалася до мене байдужою. Весь позаминулий рік ми були разом, і я навіть вирішив, що нарешті знайшов собі пару, почав був думати про одруження… але нічого не вийшло.
Я так і не зміг збагнути, яка кішка між нами пробігла. Вочевидь, і Сьюзан цього не розуміла. Не було ні сварок, ні скандалів, просто ми раптово і без будь-якої видимої причини охололи одне до одного. Ще якийсь час намагалися налагодити наші стосунки, та марно. А після чергової короткої відпустки на Есперансі, яку ми вирішили провести нарізно, кожен з нас повернувся з твердою впевненістю, що в особистому плані між нами нічого бути не може.
Правду кажучи, я очікував, що Сьюзан попросить перевести її на інший корабель. До таких прохань (надто ж коли йшлося про невдалий роман з капітаном) керівництво Флоту ставилося з розумінням і знаходило прийнятне для всіх рішення. Проте рапорт про переведення Сьюзан не подала й продовжувала служити на «Кардифі», а наші попервах напружені стосунки поступово стали рівними і суто професійними.
Хоча не критимусь: у глибині душі я дуже шкодував про наш розрив. І Сьюзан, напевно, також. Проте ні я, ні вона не бажали повернення до минулого…
Рівно о восьмій годині, закінчивши обхід усього корабля, я ввійшов до рубки керування. Там уже перебувало троє членів команди – старший помічник Ольга Курінна, новоспечений третій пілот Марша Хаґрівз, а також суб-лейтенант Хіроші Йосідо, черговий по містку інженер, відповідальний за роботу систем навіґації, засобів зовнішнього захисту, спостереження і зв’язку. Марсі прийшла без мого спеціального запрошення, але в повній відповідності з правилами, які вимагали, щоб при відбутті корабля в рейс і при його завершенні в рубці були всі штатні пілоти.
Я віддав наказ розпочати остаточну перевірку готовності бортових систем. Курінна з Йосідо взялися до справи, а я підізвав Марсі, що доти скромно стояла попід задньою стіною рубки.
– Вчора ввечері ознайомився з твоєю особовою справою. Виявляється практикум з пілотування та навіґації ти склала найкраще з-поміж усіх цьогорічних випускників.
Дівчина зашарілася від задоволення.
– А я й не знала…
– Тепер знаєш. Вітаю.
– Дякую, капітане. – Вона трохи повагалася, потім запитала: – А я нестиму окрему вахту, чи лише асистуватиму вам та старпомові?
– Отримаєш окрему вахту. Сьогодні у другу зміну. Але я, звичайно, наглядатиму за тобою.
До восьмої тридцять перевірка бортових систем завершилася, і я оголосив старт. З запущеним на повну потужність термоядерними двигунами «Кардиф» залишив орбіту і став віддалятися від Марса, заглиблюючись у міжпланетний простір. Проте не для того, щоб набрати певну швидкість, причина була в іншому. Всупереч поширеній хибній думці, корабель не потребував ніякого розгону для здійснення надсвітлового стрибка – адже, зрештою, рух у природі відносний. Проте перехід у гіпердрайв супроводжувався потужним електромаґнітним імпульсом, і правила безпеки забороняли це робити поблизу населених планет, космічних станцій та інших кораблів, щоб уникнути перешкод у роботі систем зв’язку.
Через чверть години Йосідо доповів:
– Кеп, попередження від Марсіанської Протикосмічної Оборони. Попереду виявлено внутрішньосистемний транспорт Азійського Союзу, що йде зустрічним курсом. Швидкість – дванадцять з половиною. Відстань безпечна – чотири триста, однак нам радять бути насторожі.
– Зрозуміло. Старпоме, скільки до гіпердрайву?
– Шість хвилин десять секунд, – відповіла Курінна.
– Тоді маємо встигнути. Та про всяк випадок ввімкни додатковий захист, Йосідо. Ще чого доброго їм стукне в голову довбанути в нас із лазерних гармат, а потім заявити, що помилково прийняли корабель за великий метеорит.
– Силовий екран задіяно, – відзвітував Хіроші.
А Марсі тихо промовила:
– От же ж поганці!
– Не поганці, а просто озлоблені, – сказав я. – Вони звинувачують нас в усіх своїх негараздах. Зокрема вважають, що Північна Федерація обмежила їхній життєвий простір. Спочатку на Землі – коли їм не дозволили захопити Сибір та Австралію, а потім у космосі – коли ми не пустили їх на Марс.
– І правильно зробили. Вони ж відмовилися брати участь у його тераформуванні. Хотіли прийти на все готове.
– Воно-то так, – погодився я. – За лоґікою все правильно, але… Треба зважати на те, що Федерація займає добру половину земної суші і при цьому її населення складає лише п’яту частину від загальної кількості мешканців Землі. Нам важко уявити, в яких жахливих умовах живе решта людей. У нас часто нарікають на низький рівень життя, безробіття, брак продовольства, погіршення еколоґічної ситуації. Проте всі наші біди – ніщо, порівняно з проблемами того ж Азійського Союзу, Ісламської Джамахірії і, особливо, Африканської Республіки. Там кояться страшні речі, а ми навіть пальцем не ворухнемо, щоб чимось допомогти… Хіба що купуємо в них резистентних дітей, платимо грубі гроші й лицемірно називаємо це гуманітарною допомогою. Хоча добре знаємо, що левова частка цієї «допомоги» осідає в кишенях їхніх правителів, а простому народові перепадають хіба жалюгідні крихти.