– І як це, бути вчителем у нашій школі? – поцікавився я.
– Важко, – зізнався Лопес. – Надзвичайно важко. Ніби ходиш по лезу ножа. Варто виказати бодай трохи м’якості, як діти починають вимагати поступок, жаліються, що не встигають з завданнями, і в результаті гальмується весь навчальний процес. Зайва суворість теж не до добра – тоді учні стверджуються на думці, що такому викладачеві все одно не догодиш, хоч як не старайся… – Лопес похитав головою. – Мені геть не подобається, що ми так завантажуємо дітей, змушуємо їх працювати з ранку до ночі, майже не залишаємо їм часу для дозвілля – а лише для відпочинку. Це неправильно, несправедливо… та інакше не можна.
Я це розумів. Ми всі розуміли. Наш Зоряний Флот і без того відчував хронічний брак кадрів – і що далі, то дужче. А кожен зайвий рік навчання означав втрату ще понад сотні спеціалістів.
– Боюся, ви недовго протримаєтесь на цій роботі, – сказав я відверто. – Ви чудовий командир, гарний наставник, але надто добра та чуйна людина для шкільного вчителя.
Лопес хмикнув.
– Гадаєш, інші викладачі безсердечні? Вони також люди, їм також шкода дітей… Хоча, можливо, ти маєш рацію. Майбутнє покаже. Якщо не зможу втриматися в школі, піду працювати в університет, читатиму лекції з астрофізики. Мене, до речі, вже запрошують – але ні на Землі, ні на Марсі я не залишусь. Виберу одну із зоряних колоній… Будь-яку, окрім Таури. – При цьому в його погляді промайнув затамований біль. – Найпевніше, Цефею.
– В Есперо-Сіті теж непоганий університет, – зауважив я.
Він силувано всміхнувся.
– Аґітуєш за свою планету? Бачу, ти по-справжньому прив’язався до Есперанси.
– Так, прив’язався, – підтвердив я. – За ці сім років вона стала моїм домом. Можливо, я упереджений, але вважаю її найкращою з усіх колоній.
– Твою думку поділяють чимало наших колеґ. Я розглядаю Есперансу як один з можливих варіантів. А точніше – як другий після Цефеї. Проте остаточно ще не вирішив. – З цими словами він позирнув на годинника. – Гаразд, Еріку, мені пора. За десять хвилин маю супроводжувати наступну ґрупу. Хай тобі щастить. І будь для дітлахів гарним командиром.
– Намагатимусь бути таким, як ви, адмірале.
Коли я піднявся на борт шатла, Курінна чекала мене на виході зі шлюзової камери.
– Як там новачки? – запитав я.
– Сидять тихо, мов мишенята, – відповіла вона з явним несхваленням у голосі. – Розгублені й навіть трохи ображені. Адмірал повівся неправильно – урвав напутню промову, не представив їх тобі як годиться. Я, звичайно, розумію: він хотів, щоб усе було по-простому, без формальностей, але вони цього не оцінили.
– Не біда, – сказав я. – Зараз усе виправлю. А ти йди до кабіни, запитай у диспетчерської дозвіл на зліт.
– Добре, кеп.
Курінна подалася до пілотської кабіни, а я проминув тамбур і ввійшов у пасажирський салон. При моїй появі новачки дружно повставали зі своїх місць.
– Сідайте, – махнув я рукою. – І можете зняти кітелі, тут досить тепло.
Вони дослухались моєї поради. Тим часом я влаштувався в кріслі навпроти і зміряв усіх трьох допитливим поглядом. Мені ще вчора надіслали їхні документи, проте я не став навіть відкривати файли, бо хотів познайомитися з новими членами команди особисто. Перше враження – найважливіше, і я не збирався псувати його під впливом чиєїсь сторонньої думки.
Двоє хлопців зовні становили цілковиту протилежність один одному. Перший був рудий, з грубими рисами обличчя, рясно вкритого ластовинням, високий на зріст, міцної статури. Другий – невисокий тендітний блондин з ясно-синіми очима й по-дівочому вродливим лицем. Він здавався набагато молодшим за свого рудого товариша, хоча насправді усім їм було по чотирнадцять років. Що ж до дівчини, то нічим особливим вона не вирізнялася – худорлява кароока шатенка, досить симпатична, але не така гарна, як менший з хлопців.
Я вже збирався заговорити до них, коли ввімкнувся інтерком і пролунав голос Курінної:
– Кеп, диспетчерська дала дозвіл на зліт.
– От і добре, – сказав я. – Поїхали.
– Прийнято. Починаю руління. Ґравікомпенсатори задіяно.
Я відчув, як крісло піді мною трохи просіло, а тіло налилося додатковою вагою – Курінна ввімкнула на борту шатла штучну ґравітацію і довела її рівень до стандартної одиниці. Новачки відреаґували на це нормально: всі троє були родом з Землі, а в шкільному гуртожитку для землян і вихідців з зоряних колоній підтримувалася земна сила тяжіння, щоб учні не відвикали від нормальної ґравітації (а з уроджених марсіан комплектувалися окремі екіпажі).
В салоні почулося слабке гудіння від запущених термоядерних двигунів – звукоізоляція ніколи не буває ідеальною. Ми четверо повернулися до найближчого ілюмінатора. Шатл залишив стоянку і по рулівній доріжці виїхав на злітну смугу. Після короткого розгону машина здійнялася в небо і стала стрімко набирати висоту. В принципі, ми могли б злетіти й на антиґравах, проте Курінна, як і кожен пілот, полюбляла реактивну тягу й користувалася нею за першої-ліпшої нагоди.
– Приблизно через півгодини прибудемо на орбітальну станцію і звідти перейдемо на наш корабель, – сказав я новачкам. – Там, як і належить, представлю вас екіпажеві. А поки познайоммося. Я капітан третього ранґу Мальстром, командир міжзоряного транспорту «Кардиф», на якому ви будете служити. Маю надію, ми непогано спрацюємося. – Я зробив коротку паузу й подивився на дівчину. – Тепер твоя черга.
Вона миттю схопилася, мов підкинута пружиною, і заторохкотіла:
– Кадет Хаґрівз, сер! Основна спеціальність – пілотування й навіґація. Додаткові спеціальності – інформатика та зв’язок, системи гіпердрайву. Знання мов: вільне володіння – анґлійська, іспанська; зі словником – німецька, портуґальська, італійська.
Я поморщився.
– Заради Бога, сідай! Не стрибай, як кенґуру. – Дівчина збентежено присіла, і я, вже м’якшим тоном, запитав: – То як тебе звати?
– Кадет Хаґрівз, сер. Марша Хаґрівз.
– Дуже мило, Маршо, – сказав я. – Чи, може, тебе краще називати Марсі?
– Ну… Так, сер. Я більше звикла до Марсі. Так мене всі називали в школі. Марсі на Марсі… – Вона ніяково кліпнула очима. – Це такий каламбур, сер. Моє ім’я і планета.
– Дякую за пояснення, сам би нізащо не здогадався, – іронічно промовив я, чим викликав у дівчини слабку, ледве помітну посмішку. – Отже, Марсі, що вже не на Марсі. Ти мусиш затямити одну річ: я не люблю, коли до мене звертаються «сер». Мені більше до вподоби «капітан» або «кеп». Зрозуміло?
– Так, капітане.
– А вам, хлопці?
– Так, капітане, – хором відповіли обоє.
– От і чудово. Слухайте далі, – провадив я. – Ви вже не школярі, тому забудьте про ці стройові штучки. – Я хотів був додати, що такого штибу «штучки» були призначені для того, щоб якомога міцніше тримати учнів у шорах. Але потім згадав, що капітан Лопес про це не говорив, поки я сам не розібрався. – Зрештою, ми не військові, і я вимагаю від вас просто розумної дисципліни. А від того, що ви раз по раз ставатимете струнко, вам не додасться ні розуму, ні знань, ні досвіду. У нас на кораблі не казарма, а дружний і злагоджений колектив, можна навіть сказати, родина з дванадцяти людей – тепер, разом з вами, буде п’ятнадцять. Певна річ, ми підпорядковуємося статутові й дотримуємося субординації – проте без зайвих формальностей. У позаслужбовий час ваші старші колеґи зазвичай називатимуть вас на ім’я, а під час вахти вживатимуть прізвище. Ви звертайтеся до них за званням чи посадою, не додаючи «сер», «мем» або їхні аналоґи іншими мовами. І до вашого відома: старший помічник Курінна воліє, щоб її називали «старпом», а головний інженер Штерн – просто «шеф», і йому байдуже, що у військових так звертаються до сержантів та старшин. Вам ясно?
Всі троє підтвердили, що ясно, і ми продовжили знайомство. Рудого хлопця звали Мілош Сабліч, він був інженером широкого профілю – рідкісний випадок для свіжоспеченого випускника. Це означало, що він оволодів усіма інженерними спеціальностями, які викладали у школі.